Курси НБУ $ 39.43 € 42.75
«Росіяни посадили мене в клітку і робили фото, як з мавпою»

У путінській неволі Олеся пробула 223 дні.

Фото із сайту armyinform.com.ua.

«Росіяни посадили мене в клітку і робили фото, як з мавпою»

Розповідь «азовки», яка пройшла полон

Перед вторгненням усім жінкам в «Азові» запропонували звільнитись – усі залишились

Олесю і її матір знає чи не все Запоріжжя – Майдан, марші вишиванок, проукраїнські мітинги – родина була всюди, де потрібно було задекларувати позицію: їхнє рідне місто – це Україна, і так буде завжди!

Щойно у 2014 році росія розпочала приховану агресію на сході України, жінки приєдналися до волонтерського руху та допомагали пораненим у лікарні рідного міста. У 2016-му Олеся, за освітою юристка та психологиня, опанувала надання домедичної допомоги, і приєдналася до полку «Азов». Уже там дівчина познайомилася з майбутнім чоловіком, за декілька років по тому народила сина. Родина жила своїм щасливим буттям.

Родина була всюди, де потрібно було задекларувати позицію: їхнє рідне Запоріжжя – це Україна, і так буде завжди!

– 22 лютого 2022 року мене і решту дівчат, у яких були діти, зібрало керівництво підрозділу та запропонувало звільнитися. Всі залишилися вірними присязі, жодна не поїхала, – згадує Олеся.

23-го відбулася зустріч із батьками, дівчина передала привіт синові, який залишався під їхньою опікою.

А вже наступного дня близько 4-ї ранку військовослужбовиця прокинулась від гучних вибухів – ворог завдавав ударів по полігону поблизу бази «Азову». Далі були майже два місяці пекельних боїв у повному оточенні…

Наказ покинути територію «Азовсталі» надійшов 14 травня: Олеся цитує командира, який тоді сказав, що іншого виходу немає – треба врятувати життя тих, хто ще живий – поранених було занадто багато, вони просто гнили від дефіциту ліків, сили закінчувалися…

– Спочатку нас утримували (в сумнозвісній Оленівці. – Ред.) у 6-місних камерах по 19 – 27 осіб. Не було проточної води, не було місця для сну – відпочивали на підлозі. Рятували спальники, які ми прихопили з вільного життя, – ділиться спогадами «азовка».

Олеся стала свідком жахливого російського теракту – коли окупанти підірвали один із бараків у Оленівці, де утримували українських військовополонених. Дівчина згадує, що вночі вони почули гучний вибух. Сила ударної хвилі була такою, що склалося враження, ніби стіни, біля яких спали військовослужбовиці, посунулися.

– А потім був звук горіння, шиферу, що лопається, крики про допомогу, стрільба і повне нерозуміння того, що відбувається. І задоволені обличчя наших катів, які закрили навіть «кормушки» в дверях і побігли на місце вибуху, – детально описує той день «азовка».

Наступного дня вона дізналася, що під час теракту загинув її командир, український воїн на псевдо Броня.

 

 

Олеся каже, що хоч минув уже рік після полону,  але синочок і досі боїться відпускати її надовго.
Олеся каже, що хоч минув уже рік після полону, але синочок і досі боїться відпускати її надовго.

 Таганрог: постійні побиття і знущання

27 вересня 2022 року захисників Маріуполя перевезли до сізо в Таганрозі.

– Я думала, що в Оленівці я побачила і відчула все. Як я помилялася… Всі наші жахіття лише починалися, – згадує дівчина.

Олеся розповідає, що в Таганрозі їх били всі без винятку: на шикуваннях, на прогулянках, на допитах.

«У полоні, аби не поїхати з глузду, ти забороняєш собі мріяти».

– Уперше наглядачки нас побили на наступний після приїзду день – ліктями, ногами, гумовими палицями, «саджали на шпагат». Причини довго не шукали: не так встала, недостатньо швидко біжиш, не змогла присісти 500 разів. Били просто тому, що могли собі це дозволити, – пояснює вона.

Але по-справжньому страшно жінці ставало вночі, коли знущалися нелюди над військовополоненими-чоловіками.

– Вони робили це в коридорі, перед нашими камерами. Хлопці навіть не кричали – стогнали, мичали, як тварини. І цей вдоволений сміх росіян… Ми всі потрохи від цих звуків їхали з глузду, – каже захисниця.

Дівчина розповідає, аби відволікти катів від їхнього заняття, вони спеціально стукали в двері камери, ставили якісь дурні запитання, просили лікаря, наражаючи цим себе на побиття, намагаючись хоч трохи полегшити життя побратимів.

Кілька разів на тиждень Олесю викликали на допит. Питання були стандартні: скільки цивільних людей вбив «Азов» як часто впродовж 8 років «бомбили Донбас» тощо.

– Складалося враження, що вони отримували задоволення від процесу допиту. Найепічнішим був момент, коли в одному з кабінетів вони посадили мене в клітку розміром 1,5 на 1,5 м. І поки я чекала на допит у цій клітці, вони приходили фотографувалися зі мною – типу «це ж мавпа в клітці», – згадує «азовка».

Дівчина каже, що на початку відчувала образу та приниження. Але згодом ці почуття змінилися на полегшення – вона рано чи пізно повернеться додому, буде спілкуватися з нормальними людьми, а ця «недонація так і буде гнити у своєму лайні».

Знову в строю

Обмін військовополоненими відбувся 31 грудня 2022 року. Перше, що зробили ті, хто їх зустрічав, – роздали вже колишнім полоненим їжу: йогурти, цукерки, фрукти. Олеся згадує, що з’їла лише банан, решту віддала побратимам: занадто худі і бліді вони були.

– Запам’яталося, що я їм протягую їжу, а вони запитають: «Що, чесно? Можна взяти?». Тобто інстинкт, що за будь-який зайвий рух може «прилетіти», не покидав нас і на свободі, – ділиться переживаннями захисниця.

У повернення Олесі з полону її чоловік до останнього не вірив, адже у списки обміну дівчина потрапляла сім разів. Зустріч подружжя відбулася того ж дня.

– Я не вірила, що переді мною мій чоловік – справжній, рідний. Адже в полоні ти мрієш про цю зустріч, починаєш впадати в якийсь транс, тому що твоя психіка намагається абстрагуватися від реальності. І аби не поїхати з глузду, ти забороняєш собі мріяти, – каже вона.

А в перший день нового року Олеся змогла обійняти сина. Минув уже рік, а хлопчик і досі боїться відпускати матір надовго – йому потрібно відчувати впевненість, що найрідніша людина знову не зникне з його життя.

Після реабілітації Олеся повернулася на службу. Але думки жінки так і залишилися в російському полоні – разом із тими, хто ще там. Та вона вірить – рано чи пізно Україна переможе, її побратими повернуться додому.

Оксана ІРВАНЕЦЬ, кореспондент АрміяInform.

Реклама Google

Telegram Channel