В Андрія і Олени Матвійчуків із села Цміни Маневицького району — вісім синів і три дочки. Їх могло б не бути, якби душманська куля наздогнала молодого солдатика, — шістнадцять місяців Андрій воював в Афганістані....
В Андрія і Олени Матвійчуків із села Цміни Маневицького району — вісім синів і три дочки. Їх могло б не бути, якби душманська куля наздогнала молодого солдатика, — шістнадцять місяців Андрій воював в Афганістані. То було на самому початку тієї, нікому не потрібної, як згодом скажуть, війни. У 1979 році Андрія забрали на строкову службу. В “учебці” він був у Брюховичах біля Львова. А в січні наступного року почалось формування підрозділу водіїв для відправки в Афганістан. Сів Андрій за кермо потужного “Уралу” і відчув, що зовсім скоро потрапить на війну. Особливо, коли їх підрозділ опинився в Узбекистані, у місті Термез. — Це був той період, — пригадує з усмішкою сьогодні Андрій Степанович, — коли до 21 року хлопці не могли випити сто грамів — таким “молокососам” заборонялось продавати горілку. А воювати їх першими кинули. Хіба це не парадоксально? Майже півтора року був Андрій Матвійчук в Афганістані. Повернувся додому, слава Богу, живий-здоровий. Хоч здоров’я, звичайно, було підірване. Але це він відчув з роками. “Попсували дітей”, як висловився чоловік, в багатьох порушилась психіка, нерви стали “не ті”, бо ж біля смерті довелось ходити. А скільки хлопців у домовинах повернулись додому?! У Маневицький район прийшло чотири похоронки. А ще шестеро “афганців” померли в останні роки. До армії в Андрія була дівчина. Вони листувались. І хоч солдат, який, як кажуть, сотню разів міг загинути в Афганістані, особливих планів не будував, про одруження ще не думав. Все ж, коли повернувся в рідне село, то перш за все до своєї дівчини поїхав. Але, мабуть, їм не судилось бути разом — не доля. — Ця дівчина, — пригадує сьогодні Андрій Степанович, — працювала у Маневицькій лікарні. Я був водієм. Приїхав якось до неї, а там сидять ще два хлопці. Прикро стало, що нещира вона зі мною. Сказала б прямо, що я її більш не цікавлю, а то “і нашим, і вашим”. Я не став щось з’ясовувати: в машину – і додому. Більш ми не бачились. А із своєю майбутньою дружиною Оленою він познайомився випадково. Зайшов у Маневичах в гастроном щось купити. Кинув оком на чорняву дівчину за прилавком (вона, як виявилось згодом, була на практиці під час навчання в школі продавців). Розговорились. Може, спочатку, з боку Андрія це було бажання довести самому собі, що не сумує за старим коханням. А сталось он як — зовсім скоро взяв Олену за дружину. — Познайомились ми у 1981 році, на жовтневі свята, — приєднується до цих спогадів вже Олена Федосіївна. — Мало й зустрічались — Андрій то в гастроном до мене зайде, то приїде в Яблуньку, де я в сестри жила, — повечоркуємо. А після Нового року якогось дня посадив мене силою в кабіну своєї машини і повіз на оглядини до матері, в село Граддя. Щодо “посадив силою”, то, мабуть, жінка перебільшує, бо якби не хотіла, то ніхто б не присилував її їхати до майбутньої свекрухи. І коли я внесла це уточнення, то Олена Федосіївна сказала: — Ясно, що сама рішала — їхати мені чи ні... В Андрія тільки мати була — батько помер ще тоді, як він мав вісім літ. Сіли, повечеряли. Тоді ж майбутня свекруха сказала: “То що, поїдемо сватати Лєну?”. Ще й додала: “Ви ж не тягніть, якщо думаєте женитись, бо скоро Великодній піст”. Може, цей піст, а, може, вже мало так бути — 28 лютого Андрій і Олена одружились. Якийсь час вони жили в Градді. А коли померла мати Андрія, коли справили весілля молодшому його братові, який повернувся з армії (до речі, з Афганістану), то перебрались в Цміни. На станції “Чорторийськ” стояла старенька хатина, в якій виросла Олена. Тут і народились перші діти молодого подружжя. А потім Андрій купив будинок і перевіз сюди. З цієї оселі йдуть і ще йтимуть у життя їх одинадцять дітей: найстаршому сину Петру — двадцять літ, найменшому Сергійкові — рік з “хвостиком”. Після народження першої дитини Олена вже так і не повернулась працювати в магазин — вдома вистачало їй роботи. Коли потрапляла в пологовий будинок, то на хазяйстві за тата й маму залишався чоловік. – І як справлялись з обов’язками? – Спокійно,— каже Андрій Степанович. І це не дивно, бо, за словами дружини, в нього золоті руки. Він і муляр, і штукатур, і водій... Але вміє, як треба, і хліб спекти, і діток доглянути. А тепер вже й самі сини й дочки маму замінять. І якщо хочеться комусь пельменів, то, не довго роздумуючи, місять тісто, крутять м’ясо і ліплять. У працьовитих батьків і діти дружні, роботящі. Влітку збирають ягоди, гриби — здають заготівельникам. Так заробляють собі на одяг, книжки — вже легше зібрати їх до школи. – Вони деколи багатші за мене,— сміється батько. — Я ще в них позичаю пару гривень. А якщо серйозно, то наші діти не скривджені. Хочуть морозива — будь ласка, цукерки майже щодня в хаті є. Я не бачив дитинства (з восьми літ пас худобу, збивав росу босими ногами). Нехай у них це дитинство буде. Звичайно, непросто прогодувати, одягти таке сімейство. Коли всі вдома (наприклад, влітку), то хліб Олена Федосіївна пече через день — і це по дев’ять буханців! Ясно, що одної корови та ще й “не дуже важної” малувато. Сметани не вдається зібрати, бо молоко випивають, а ще ж треба найменшим кашу зварити. Дивується Андрій Степанович, як можливе таке: було в подружжя вже десятеро дітей, працював в СВК лише один він (та й яка там платня?), а їх сім’я не потрапила в число малозабезпечених. Тоді й не одержували на дітей ніяких грошей. З цим надовго пов’язана драматична подія в сім’ї: щоб якось вижити, батько змушений був продати маленьке лоша. Син Василь аж плакав, бо ж так любить коней, і вже марив, що лоша виросте і буде гарний коник. Ще одна втрата, яка засмутила особливо жіночу половину сімейства,— це те, що вийшла з ладу пральна машина. – Колись купила цю машину в “гуманітарці”,— розповідає Олена Федосіївна,— а вона, на жаль, довго не послужила. Тепер перу вручну. Добре, що старша дочка допомагає полоскати. Гроші на машину ніяк не можемо зібрати... Уявляю, як багато прання збирається щодня в такій багатодітній сім’ї. І, як кажуть, адресую цю проблему тим нашим читачам, в кого, може, десь в гаражі стоїть пральна машина, яка не потрібна, бо вже “морально застаріла” і змінили її на автомат. Вона б так пригодилась Матвійчукам. Розмовляючи з главою сім’ї, я не раз чула, що “афганці” — народ дружний. Недавно такий же “афганець” Анатолій Олійник забезпечив сім’ю на зиму дровами, привіз дощок, які в хазяйстві, що розбудовується, згодяться. – У Толіка своя пилорама в Будках,— розповідає Андрій Степанович. — В останню неділю листопада і я в тому селі був — відзначав разом з іншими другий день народження Толіка (він сам з Вінницької області, але доля привела на Волинь). Пограли у футбол, смажили шашлики. Колись такого листопадового дня Толік поїхав з бази. А як вернувся, то дізнався, що був обстріл, і міна впала в те місце, де стояло його ліжко... Два рази на рік збираються в районному центрі “афганці”: один раз, коли було введено в Афганістан радянські війська за Брежнєва, другий — в лютому, коли Горбачов вивів їх. Для когось — це вже забуте минуле, а для них — їх гірка юність, яка могла обірватись в будь-яку мить. Катерина ЗУБЧУК.
