Герой з Волині: «Сучасні дрони на оптоволокні з нічним баченням – це просто кошмар»

Учився стріляти з гранатомета… безпосередньо по ворогу

Народився Іван в селі Кортеліси 25 січня 1995 року. Після закінчення місцевої школи навчався у Володимир-Волинському коледжі на електрика. Далі працював на будівництвах за кордоном, потім – у Києві. На початку великої війни мав роботу в Кортеліському лісництві, але потім вона закінчилася і хотів зареєструватися в центрі зай­нятості. Для цього потрібно було мати військовий квиток. У листопаді поїхав у військкомат, там відправили на ВЛК і визнали придатним до військової служби, хоча раніше був непридатним. Отримав бойову повістку, але ще на дев’ять днів відпустили додому. Вже у грудні поїхав на житомирський полігон і розпочав службу в десантно-штурмових військах.

У підрозділі були хлопці з усієї України, в тому числі й з Криму та Донбасу. Освоїв спеціальність кулеметника.

Правда, коли займали позиції перед Білогорівкою у Луганській області, то отримав автомат Калашникова і гранатомет РПГ-7 із запасом боєприпасів. Сказав командиру, що з РПГ ніколи не стріляв, але він за три хвилини пояснив як це робити і додав, що в групі будуть досвідчені бійці. Потім виявилося, що в групі були два водії і два стрільці, з яких гранатомета в руках ніхто не тримав. Тому доучувався вже під час стрільби по ворогу.

Іван Сахарчук перед виходом на передову. Фото з архіву Івана Сахарчука.

 Незабаром на позицію прибув командир роти з підкріпленням і наказав просунутися вперед, щоб покращити взаємодію з сусідніми підрозділами. Думка була непогана, але проблема полягала в тому, що… позиції попереду вже зайняли росіяни.

– Як тільки рушили, – згадує Іван Сахарчук, – то росіяни відразу ж відкрили шалений вогонь із мінометів і гранатометів. Довелося негайно бігти назад в укриття. Але зістрибнути в окоп не встиг. Від сильного вибуху втратив свідомість і влетів в окоп униз головою. До тями прийшов вже тоді, коли хлопці витягували звідти за ноги. Від падіння отримав сильну травму хребта і не міг навіть стояти. Через кілька днів командир прислав мені заміну.

«Неприємне заняття – працювати в групі оповіщення ТЦК»

Іван кілька місяців лікувався, а потім його визнали обмежено придатним до військової служби і відправили в ратнівську роту охорони. Спочатку служба була нормальна, переважно на блокпостах, але потім частину бійців із роти стали залучати до оповіщення військовозобов’язаних спільно з ТЦК. Це було дуже неприємне заняття, бо більшість чоловіків категорично відмовлялися брати повістки. А з тих, хто взяв і розписався за це, у військкомат потім приходив один із десяти. В основному ті, хто мав гарантоване право на відстрочку. Зрозуміло, що командування було незадоволене такими результатами. У листопаді 2024-го Іван потрапив у групу військових із ТЦК та роти охорони, яких відправили у відрядження в бойові частини, хоча всі мали проблеми зі здоров’ям.

Вже у навчальному центрі до хлопців підійшов «замполіт» із 33-ї окремої механізованої бригади і запитав, чи хтось вміє працювати на комп’ютері, бо йому потрібні оператори дронів. Іван зголосився –  і вже через тиждень літав на «мавіках». Його підрозділ проводив переважно розвідку цілей і коригування вогню для артилерійського дивізіону. Радувало те, що наші гармаші стріляли дуже швидко і влучно, часто влучали в ціль уже з другого або третього пострілу. Ще одним приємним моментом стало те, що коли звернувся до рідних оголосити збір на купівлю дрона, то люди, переважно односельчани, зібрали необхідну суму за кілька днів, купили «мавік 3» і відправили в підрозділ.

Йому вибухом розірвало руку та ушкодило легені. Осколки посікли майже все тіло.    

На позиціях сиділи за пультом по 12 годин на добу. Щоб більше часу бути в повітрі, бліндажі розміщували ближче до лінії фронту. Потім до них було складно добиратися, бо ворог постійно шукав наших пілотів. На позиціях перебували від 10 до 25 днів, а потім кілька діб відпочивали. Старалися запус­кати і саджати дрони непомітно, коли в повітрі не було російських безпілотників. З додатковими батареями наші дрони трималися в повітрі до сорока хвилин. Але траплялося, що назад не долітали і тоді доводилося йти їх збирати. Інколи траплялося, що чужі коптери попутно знаходили, одного разу навіть «вампіра» принесли. Коли чули звук ворожого дрона, а чути їх здалека, то відразу ж маскувалися. Збивати їх – марна справа, бо замість одного збитого може прилетіти кілька інших.

 Ще одним складним завданням було облаштування укриттів на позиціях. Для цього підшуковували природні заглибини або вириті раніше екскаватором, накривали їх зверху деревом і плівкою, а потім засипали землею. Усю цю роботу виконували за 20 – 25 хвилин. Звичайно, такий бліндаж не може врятувати від прямого влучання важкого боєприпаса, але дає можливість успішно працювати з дронами. Принаймі, коли за три метри від нашого бліндажа вибухнула 120-міліметрова міна, то він витримав, хоча всі хлопці отримали контузії. Допомагали також маскуватися вузенькі посадки, яких там багато, та маскувальні сітки. Сучасна війна перетворилася на війну дронів. І якщо на початку пілоти БпЛА почували себе відносно безпечно, то нині вони стали головною ціллю ворога. Бо тільки вивівши їх із строю, росіяни можуть просуватися вперед.

Важкопоранений відповз від машини метрів на 30, бо думав, що росіяни ще відправлять дрони добити поранених

33-тя бригада вела важкі бої, щоб втримати Курахове на Донеччині. росіяни мали велику чисельну перевагу і постійно наступали, використовуючи як піхоту, так і бронетехніку.

– Було, що знищили від­разу 12 їхніх танків і БМП. Уцілілі кацапи розбігалися, як таракани, – усміхається воїн. – Найбільш складна ціль – мотоциклісти, вони маневрені і їхали із РЕБами, а в нас тоді ще мало було дронів на оптоволокні. У росіян, навпаки, – значно більше – і вони постійно атакували наші автомобілі. Сучасні дрони на оптоволокні з нічним баченням – це просто кошмар. Вже під час другого виїзду на позицію у наш броньований «Хамер» ззаду влучив ворожий дрон із кумулятивним боєприпасом. Вибухом посікло всі речі і вирвало двері, але ми з водієм отримали лише контузії. Іншого разу біля хати, де відпочивали, вибухнув КАБ.

 Командир потім вибачався перед Іваном, що його не розбудили, коли з іншими бійцями кинулися в укриття.

Вже наприкінці служби в 33-ій бригаді командир попросив ратнівчанина допомогти хлопцям облаштувати новий бліндаж та відвезти їм усі необхідні речі. Коли вже майже доїхали, несподівано побачили російський дрон на оптоволокні, який стрімко летів назустріч. Щоб ухилитися від удару, водій різко повернув пікап убік. Але російський пілот зреагував миттєво і влучив по середині лобового скла. Іван лише встиг прикрити автоматом обличчя. Йому вибухом розірвало руку та ушкодило легені. Осколки посікли майже все тіло, найбільший довжиною понад три сантиметри  пройшов збоку між пластинами бронежилета через грудну клітку і застряг під лопаткою. Лікарі потім помучилися, щоб його дістати. Довелося тягнути його назад тим самим шляхом, попередньо розширивши рану.

Незважаючи на важкі ушкодження, Іван не втратив свідомості і, як стверджує, болю взагалі не відчував. Намагався поламаною рукою відкрити двері, а потім відповз метрів 30 від машини, бо думав, що росіяни ще відправлять дрони, щоб добити поранених. Але цього не сталося.

Лише через кілька годин зупинили автомобіль сусідньої бригади, який їхав по дорозі і поранених відвезли на евакуаційний пункт, де надали медичну допомогу. Потім було тривале лікування та декілька складних операцій, під час яких лікарі врятували йому око та руку.

Нині Іван Сахарчук продовжує військову службу в тиловому підрозділі. 

Микола МИХАЛЕВИЧ, завідувач Кортеліського історичного музею.

Зараз також читають: Історія Волині: «На дорозі Мельники-Речицькі – Поступель із власного кулемета убив двох большевиків…»