Знімок на пам’ять про випускний – особливий день і для Андрія, і для його мами, адже вона була класним керівником одинадцятикласників – проводжала в життя своїх вихованців.
Смерть 18-літнього волинянина Андрія Козака – нещасний випадок чи трагедія?
У номері газети «Волинь» за 14 січня повідомлялося про те, що у селі Хотешів Камінь-Каширського району вранці 8 січня знайшли тіло юнака без ознак життя. За інформацією правоохоронців, йшлося про нещасний випадок («опитано десятки місцевих мешканців – на даний час ніхто не підтверджує фактів конфлікту чи інших подій, які б могли свідчити про насильницький характер смерті»). Хоча у дописах, які з’явилися в соцмережах, оприлюднювалася думка, що можливий злочин. Це й покликало в Хотешів – на зустріч з рідними Андрія, насамперед його мамою (в телефонній розмові Оксана Олександрівна погодилася на зустріч)
«Закінчивши школу, син поїхав у Польщу»
Непросто говорити про свою вісімнадцятирічну дитину в минулому часі:
– У нас із чоловіком росла вже дочка, а через чотири з половиною роки народився Андрій. Мені колись так хотілося мати братика, та нас у батьків було дві доньки. Братика мені не дав Бог, то в заміжжі думала про сина. І тут – така парочка: перш дівчинка, яку назвали Анною, а потім – хлопчик, наш Андрійко.
Жінка плаче. І це сльози – ще й удови. Вже шостий рік, як недуга забрала чоловіка, тож «несолодким було життя, коли залишилася з двома дітьми». І ось і «єдиного, такого бажаного сина» – нема...
Оксана Олександрівна працює в Хотешівському ліцеї – викладає англійську мову. І сьогодні тут багато що нагадує їй про Андрія. От бачить кубки, виставлені на видному місці в коридорі, й мимовільно думка – про те, що в цих нагородах, здобутих учнями на спортивних змаганнях, є і його заслуга. Андрій любив грати у футбол, баскетбол – жив цим, як і багато хлопців, його ровесників.
– Він – не відмінник, був одним із середнячків, але ріс добрим, спокійним, товариським, завжди відгукувався, коли треба було чимось допомогти. Я була ще й класним керівником у класі, в якому вчився Андрій, то син і в школі часто був моїм помічником – до нього найперше зверталася, як треба щось зробити (принести), – розповідає Оксана Олександрівна.– Відгуляли ми випускний. Здав Андрій національний мультимедійний тест і поїхав у Польщу, в місто Воломін. Працював у будівельній фірмі «Супердім» – що досвіду ще не мав, то паралельно підучувався. Там наші родичі живуть, туди свого часу й чоловік їздив на заробітки. Знаю, що і, будучи у Воломіні, син купив м’яча, записався в якусь футбольну команду, в січні мав уже бути відбір, але не судилося...
У вересні вони бачилися – Оксана Олександрівна їздила до сина. А на Різдво він вирішив у Хотешів приїхати й, як казав матері, «хоч у свято побути вдома». Ніхто й подумати не міг, що попереду – така біда.
«На тому місці, де вранці знайшли сина, вночі його не було»
– 28 грудня Андрій уже був у Хотешові, а 7-го січня пропав, – каже Оксана Олександрівна, повертаючись спогадом до того останнього дня в житті її сина. – В нашому селі Різдво святкують ще за старим календарем. У нас були гості з Луцька, Києва – двоюрідні моєї сестри. Всі хотіли побачити Андрія – зателефонували йому (син був у свого товариша Стаса). Він прийшов десь о 18-ій годині, посидів з нами й знову пішов, як казав, до того ж Стаса.
Мабуть, зараз пече думка, що все могло б скластися по-іншому, якби син залишився того вечора вдома. Але ж тоді здавалося, що він же – дорослий хлопець, «тож не будеш тримати його біля себе». Одне слово, сталося, що сталося. Оксана Олександрівна погодинно відтворює події того вечора:
– Десь о дев’ятій вечора Андрієві телефонувала сестра Аня, до якої прийшли друзі, – вона хотіла, аби й брат побув у їхній компанії. Й Андрій сказав, що через десять хвилин буде. Але так і не прийшов. І тоді я почала дзвонити до Кості, з яким, як знала, вони ходили до Стаса. Костя був удома. На моє запитання: «А де Андрій?», – сказав: «Не переживайте, все добре. Він пішов до дівчини». Я й далі набирала номер сина – він не відповідав ні в десять вечора, ні в одинадцять. Такого ніколи не було. Син завжди віддзвонювався, якщо не чув зразу. Телефонувала й тій дівчині-подрузі – її мама сказала, що Андрій давно пішов.
І тоді вони з дочкою взяли ліхтарик і взялися шукати його.
– То вже було після дванадцятої ночі, – каже Оксана Олександрівна. – Доєдналася до пошуків і моя мама, й друзі Ані. Паралельно телефонувала я друзям Андрія, їхнім батькам. Ніхто його не бачив. Ми й пішки ходили, й машиною об’їздили село, заглядаючи по ровах, – може, де впав, вдарився – зламав руку чи ногу – й лежить? Ще була надія, що випив і заснув у когось із друзів. Хоч таке ніколи не траплялося... На тому місці, де вранці знайшли сина, вночі його не було. І ми там ходили, їздили, і молодь йшла, бо ж то Різдво, – хтось з гостей вертався чи з бару. Періодично я набирала номер синової мобілки – не відповідав. Так було до 7-ї ранку, а потім, видно, телефон розрядився, й абонент був уже поза зоною. А десь о 8-й мені подзвонили і сказали, що при дорозі, в ровові, лежить хлопчик – «певно, ваш».
Поліцейські кажуть, ніби це домисли, що тіло підкинули. Але так думає не одна людина – про це говорить усе село.
Ганна Давидюк, яка живе по сусідству з тим місцем, де лежав Андрій, ішла до церкви й побачила на дорозі шапку – вирішила підняти й повісити на огорожу, – може, хто згубив. Тоді й помітила, що хтось лежить. З думкою, що якийсь п’яний чоловік впав, нагнулася й побачила, що він – неживий. На її крик збіглися люди. Вони й викликали поліцію, «швидку».
«Я розумію, що його, може, ненавмисно хтось вбив, що це могло статися випадково...»
Надалі під час розмови напрошувалося питання, яке й задала мамі Андрія:
– У вас є своя версія того, що сталося з вашим сином?
– Звичайно, що є, – каже Оксана Олександрівна. – На думку поліції, це – нещасний випадок, – ішов, упав, смертельно травмувався. Але ж чому так сталося, що Андрій лежав у рові, а його шапка – на дорозі? Чому в нього був скинутий один черевик, при тому, що там – шнурівка, яку треба було перш розв’язати? І таке: син лежав у неприродній позі – руки підняті вгору, ноги – підібгані, куртка розстібнута... Це й на знімку видно. Чому капюшон від куртки відірваний, хоч дівчина, від якої він пішов увечері, каже, що Андрій перед тим, як попрощатися, одягнув капюшон. Зрештою, якщо то так і було, що він упав, то упав же не на якийсь камінь, а на невеличкий пеньок, який залишився після того, як свого часу тут зрізали зарослі. Хай би він носа, обличчя побив, руку чи ногу зламав, струс мозку мав. А з якою то силою треба впасти, щоб проламати черепа? В Андрія, як зазначено в попередньому висновку, ззаду – черепно-мозкова травма, пошкоджений мозок, є крововиливи. Ну так не падають!
До речі, за інформацією поліції, «поруч із тілом юнака знайшли мобільний телефон». Так, мобілку знайшли, але Оксана Олександрівна вносить таке уточнення:
– Це було аж на четвертий день. Хоч перед тим і поліція, й місцеві мешканці шукали і металошукачем, і граблями гребли по снігу, але марно. Вже в суботу ввечері наш дільничний сказав хлопцям написати в інтернет-спільноту: мовляв, може, хтось підкине, якщо не захоче відкрито віддавати. І що ж – зранку в неділю мобілку знайшли, але не біля Андрія, а за огорожею, тобто не менш як за чотири метри від нього. Я розумію, що мого сина, може, ненавмисно хтось вбив, – це могло статися випадково. Але знайдіть, хто його стукнув, не розрахувавши сил. І якщо тіло ввечері, вночі не побачила, шукаючи, ні я з дочкою, ні десятки людей, котрі проходили повз це місце (всі кажуть, що його там не було), то постає питання, де ж він був? І паталого-анатом (на розтин ми возили Андрія в Маневичі) сказав, що він ще був теплий, не замерзлий, хоч вночі був мороз. І не від алкоголю помер.
Одне слово, в Оксани Олександрівни є чимало питань до поліції (зокрема, де телефон був три дні, де тіло сина було цілу ніч?), але вони без відповіді:
– Коли я запитую, що вдалося з’ясувати по справі за три тижні (стільки часу минуло після смерті Андрія на день нашої зустрічі. – Авт.), то мені кажуть, що чекають остаточних результатів розгорнутої експертизи. Коли це буде? Зразу йшлося про два тижні, потім – вже місяць, «бо справ багато». А ще можу почути на свої запитання й таке: «Пишіть клопотання – ми розглянемо й дамо відповідь». І в мене складається така думка: поліція чекає, що в остаточному висновку напишуть, що це – нещасний випадок, і справу можна буде закрити. Так – найпростіше. А ми вже самі навіть своєрідний слідчий експеримент робили – кидали ввечері на сніг чорну куртку (чорна була якраз у сина), їхали машиною й дивилися, чи її видно з дороги. Звичайно ж, видно. Ми не могли не побачити Андрія, якби він там був, коли йшли пошуки. Хтось повозив-повозив його, побачив, що вмирає, й викинув у рів.
«Ми не могли не побачити Андрія, якби він там був, коли йшли пошуки». Фото: Катерина ЗУБЧУК.
Це ж каже й сестра Андрія Аня:
– Ми з друзями близько 2-ї години ходили там, де Андрія вранці знайшли, мама – й о 4-ій – його на тому місці не було. І, судячи з пози, в якій він лежав, думаю, що брата привезли машиною і викинули. Але ж чому не викликали «швидкої» – може, ще можна було врятувати?
Анні важко говорити, яким був Андрій. Вони, за її словами, були дуже дружні. Постійно спілкувалися і тоді, коли він перебував уже у Польщі (влітку вона теж працювала за кордоном – у місті Лодзь, потім повернулася додому: в цьому році закінчила виш – нещодавно захистила дипломну роботу магістра психології, але Андрій вже не порадів за неї). У Ані – теплий спомин про 18-річчя брата. Це було 28 листопада – вона їздила до нього, завезла подарунки від себе, мами, бабусі.
Таку ж думку, що смерть Андрія не нещасний випадок, а вбивство (нехай і ненавмисне, а випадкове), висловив і Костянтин Свистун, який живе по сусідству з Козаками. Того вечора й вночі він теж шукав Андрія, котрий був йому хорошим другом, «і його на тому місці, де знайшли вранці, не було».
«Ми намагаємося достукатися до засобів масової інформації, бо ще такого в нашому селі не було»
Ми спілкувалися в кабінеті директора Хотешівського ліцею Тетяни Ратнюк. Тетяна Павлівна теж долучилася до розмови. Це вранці 8 січня їй подзвонили і сказали, що знайшли якогось підлітка. Коли підійшла на те місце, то там вже була поліція.
– Я побачила хлопця, – каже Тетяна Павлівна, – й зразу зрозуміла, що то – не наш учень. Але ще не знала, що це – Андрій – минулорічний випускник школи... Якщо говорити про те, яка думка мешканців Хотешова, то ми абсолютно не погоджуємося з версією, ніби то стався нещасний випадок. Було, що в селі траплялися бійки, які закінчувалися травмами. Але ж тоді людину тягли якнайскоріше до лікарні, «швидку» викликали, бо хіба можна не надати допомогу, кинути напризволяще?
За словами директорки навчального закладу, Андрій – це дитина не те, що неконфліктна, – він мав багато друзів:
– «Андрійко» – інакше його ніхто не називав. Я не знаю таких людей, які мали б на нього якесь зло, образу, – негативні емоції по відношенню до нього – це нонсенс. Ми всі бачимо, що обрано найлегшу, чи найпростішу, версію – нещасний випадок, що не потребує розгляду («а в поліції роботи вистачає»). Те, що сталося, – випадок не повсякденний. Тому-то й хочемо достукатися до ЗМІ, бо такого ще в нас, у селі, не було. Нема дитини! І всі схиляються до того, що це вбивство – нехай і не навмисне, а через необережність.
Тетяна Ратнюк схиляється до думки, що «це могли зробити не наші люди», оскільки тіло кинули хоч і перед хатами, в яких ніхто не живе, але ж це – центральна вулиця Любомирка. Місцеві знають глухіші кутки...
– Я живу по сусідству з тим місцем, де знайшли Андрія, – це вже слова заступника директора Хотешівського ліцею Галини Бабули. – Тож у числі перших прийшла на те місце, де знайшли Андрія. Викликали поліцію, затим – «швидку». Ми зразу не думали, що це – Андрій, хоч добре його знали. Обличчя його було підпухле, ніс – у крові. Вже як під’їхав Дмитро Прач, то допоміг опізнати. Поліцейські кажуть, ніби це домисли, що тіло підкинули. Але так думає не одна людина – про це говорить усе село.
...З матір’ю Андрія ми були на тому місці, де знайшли його тіло, і на кладовищі. Того дня внука вже відвідала бабуся Ганна Бистрова, з якою ми й зустрілися біля могили. Андрія похоронили поряд із батьком. Ганна Андріївна, плачучи, говорила:
– Він був моїм життям, ніколи слова драного не сказав. Я не знала, як його глядіти, ні в чому не одказувала. Одне горе було, що помер зять, але то ж хворобу він мав. Уже змирилися якось – і от дитину поховали.
«Люди будуть допитані за допомогою поліграфа, адже є кілька відкритих питань»
Було б неправильно вислухати одну сторону й не поцікавитися думкою правоохоронців – розслідування веде Камінь-Каширський райвідділ поліції. По правді, була надія (бажання) поспілкуватися безпосередньо зі слідчою. Вже й номер телефона її мала. Вже й додзвонилася і, представившись, сказала, з яким питанням звертаюся, але на цьому наша розмова й закінчилася: слідча відразу ж «переадресувала» мене на відділ комунікації обласного управління поліції. Про такий порядок я, звичайно, знала, та все ж сподівалася на якусь виняткову ситуацію – і марно.
Отож звернулася за коментарем до начальника відділу комунікації ГУНП у Волинській області Ольги Бузулук й одержала його:
– У Камінь-Каширському райвідділі поліції продовжують розслідувати смерть молодого чоловіка. Наразі призначено ряд експертиз, очікується висновок судово-медичної експертизи для з’ясування остаточної причини смерті, все відбувається відкрито, об’єктивно та неупереджено.
Ми розуміємо чутливість цієї ситуації для місцевої громади і співчуваємо рідним, однак поліція керується лише перевіреними фактами і підтвердженими доказами, а не емоціями.
Якщо комусь відомі ще будь-які деталі щодо обставин трагедії і які можуть бути корисними для встановлення істини, просимо негайно повідомляти, оскільки правоохоронці лише зацікавлені в цьому. Писати в соцмережах дописи, які нічим не підтверджені, – це одне, а надати свідчення – це інше. Скажу також, що люди будуть допитані за допомогою поліграфа, адже є кілька відкритих питань.
Якщо поліцейських немає в цьому селі фізично, це не означає, що справа не розслідується. Всі необхідні слідчі дії тривають, обставини встановлюють, людей допитують. Розслідування цієї справи триває 24/7.
Катерина ЗУБЧУК, заслужений журніласт України.
Зараз також читають: Герой Олег Пронцевич з Волині: «Донечко, я тебе дуже люблю й любитиму навіть після смерті».
