Журналістка з Волині: «Замість пошани – вкрадені квіти…»

…тим, хто посягнув на святе – пам’ять воїна-захисника?

За майже 12 років російської агресії загинули тисячі захисників і захисниць. Серед них багато й волинян повернулися «на щиті» до своїх домівок. Важко говорити про незліченні втрати, усвідомлюючи, що ніколи не переступить батьківський поріг рідна кровинка, не обійме мати сина, не потисне по-чоловічому руку батько, не пригорне захисник до серця свою дитину…

Театральний майдан міста Луцька у час російсько-української війни став місцем прощання рідних, друзів, знайомих, представників влади із загиблими Героями. Кожен клаптик майдану таїть у собі непоправну втрату, материнські сльози і біль. Саме тут, після відспівування захисника у Свято-Троїцькому соборі, який героїчно загинув у кривавій війні з російським агресором, збирається багатолюддя, щоб востаннє вклонитися його світлій пам’яті. Ця скорботна подія є нагадуванням про неймовірну ціну, яку платить Україна за свою свободу.

Саме на Театральному майдані встановлені фотостенди – «Герої нескореної України», «Герої Небесної Сотні» та фотостенд «Загинули за незалежність України». Проходять повз них тисячі людей, вклоняються, моляться, подумки благаючи Всевишнього справедливості та допомогти зупинити кровопролиття…

У зв’язку з необхідністю встановлення нового стенду зі світлинами загиблих захисників, у листопаді минулого року тут відбулися зміни. З конструкції «Герої Небесної Сотні» фото перемістили на нову дошку. Натомість на звільнене місце закріпили нові фото військових, які останнім часом загинули в російсько-українській війні.

 Побачивши мою розгубленість, волонтерка, яка неподалік збирала донати на ЗСУ, розповіла, що не раз і вона сама, і двірник ловили квіткових «злодюг», сварили, але то їх не зупиняло.

Нещодавно стрій Небесних воїнів на цьому стенді поповнило фото лучанина Олександра Карчевського, який загинув 29 квітня 2025 року на Донеччині. До цього часу майже щоранку гірка стежина батьків Героя – Наталії та Олександра Карчевських – пролягала до його останнього місця спочинку – Алеї почесних поховань у селі Гаразджа. Днями зустрічаю це подружжя, а в їхніх очах – сльози та пекуча біль. Розповіли, що тепер на мовчазну зустріч із сином поспішають і на Театральний майдан до фотостенду, де усміхається їх Саша. І завжди з найкращими квітами…

 – Зараз це все, що ми із вдячністю та великою любов’ю можемо подарувати своєму сину. Все віддали б, аби він повернувся живим, – крають серце слова згорьованої матері. – І боляче від того, що квіти крадуть, забирають без жодної краплі совісті. До глибини душі вражена таким вчинком нелюдів. Побачивши мою розгубленість, волонтерка, яка неподалік збирала донати на ЗСУ, розповіла, що не раз і вона сама, і двірник ловили квіткових «злодюг», сварили, але то їх не зупиняло. Невже є такі люди, хоча їх так назвати не можна, що беруть їх, а потім перепродають? Де ж у вас совість?

І матір знову, чи не щодня, несе синові квіти…

…словами медикині: «Це – знущання над військовими»

А почалося все з того, що вранці на прибудинковій території дев’ятиповерхівки, що у місті Луцьку, де проживаю, а саме на сітці, що огороджує дитячий спортивний майданчик, зокрема футбольне поле, побачила щось подібне до символу нашої держави – синьо-жовте полотно протяжністю до 20 метрів. Спочатку було здивування, бо у такому вигляді дорогі серцю кольори ніяк не відповідали дійсності, тому, що відбувається в країні, коли саме прапор Української держави часто вирішує долю подій на фронті.

За роз’ясненням звернулася до ймовірного «майстра» такого своєрідного оздоблення. За його слова, це все – норма. Мовляв, а що краще, «як куски полотна будуть валятися чи просто його будуть топтати прохожі». Кажу, подивіться, тут зовсім поруч люди витрушують та вибивають килимки, доріжки… Не знайшла підтримки ні у молодих мамочок, ні у пенсіонерів. Зрозуміла, що їм байдуже.

Так трапилося, що мала зустріч із завідувачкою реабілітаційного центру «Повернення», що відкритий у Луцьку на базі Волинської обласної психіатричної лікарні, медикинею, майором медичної служби у відставці – Ольгою Остапчук. Вона має три роки бойового досвіду у складі 100-ої окремої механізованої бригади. Не втрималася і запитала Ольгу Ростиславівну висловити щодо цього випадку (бо воно мені болить, а світлину я все-таки зробила) свою думку. І я побачила біль в очах захисниці і почула сказані нею слова: «Це – просто знущання над військовими…»

 Солідарною зі сказаними словами була й природа. Через декілька днів негода посприяла і полотно було зняте з місця.

До слова. Сучасний синьо-жовтий прапор був уперше публічно зафіксований 178 років тому – 1848-го у Львові. Його вивісили русини Королівств Галичини й Володимирії над Львівською ратушею як національний прапор.

28 січня 1992 року український національний синьо-жовтий стяг Верховною Радою України затверджено Державним Прапором України.

…невтомності волонтера-односельця Андрія Хазанюка і його команди

Кожна допомога фронту, нашим захисникам – це безмежна вдячність за розуміння і підтримку. Щодня ми бачимо і читаємо у стрічках новини про самовіддану працю волонтерів, які не втомлюються робити добрі справи. Навіть тоді, коли мороз заходить у кожну оселю, у кожен окоп чи бліндаж, у кожну частину людського життя. Захоплююся і висловлюю велику повагу своєму односельцю, вихідцю із села Хорлупи Луцького району Андрію Хазанюку, який із своїми друзями-волонтерами щойно повернувшись зі Сходу, знову і знову стараються виконати замовлення військових і повертаються у зону бойових дій.

До глибини душі вразив один із дописів земляка та його побратима Анатолія Линдюка на фейсбук-сторінці після чергової їхньої поїздки на Сумський напрямок. Хто не бачив, прошу прочитайте його: «Ми часто говоримо про потреби фронту, але за цими словами стоять дуже різні реалії. Є підрозділи з налагодженим побутом, а є такі, хто тримає позиції в нелюдських умовах, де звичайні речі стають розкішшю.

Цього разу нас розчулило до глибини душі те, як хлопці щиро раділи найпростішій допомозі. Коли ти бачиш, як дорослі чоловіки топлять брудний лід, щоб отримати хоч якусь воду, пріоритети розставляються самі собою. Ми маємо розуміти, що на деяких ділянках, через складну логістику та інтенсивність боїв, хлопці просто вигризають життя. Наша мета бути саме там, де допомога це не просто комфорт, а базова умова для виживання».

Волонтери дякують всім, хто долучається до замовлень військових, хто не є просто спостерігачем. Бо кожна гривня – це порятунок і відчуття того, що коли ми разом, ми – сила.

А моє серце зігрівається безмежною вдячністю до колядників – молоді мого рідного села Хорлупи, які за цьогорічні Різдвяні свята наколядували кошти у сумі 36 тисяч 730 гривень і передали їх на підтримку ЗСУ. 

 Ніна КОСТРУБА, позаштатна кореспондентка газети «Волинь».

Зараз також читають: Газету «Волинь» можна  не тільки передплатити,  а ще й… гроші заробити!