Шановна Катерино Зубчук! Написала лист у вашу рубрику і боюся посилати. Я ж — проста сільська жінка, мені вже за шістдесят, не вмію викласти, як слід, свої думки. Може, хтось і посміється над цією писаниною. І все ж, якщо вважатимете за потрібне, то надрукуйте мій лист...
Шановна Катерино Зубчук! Написала лист у вашу рубрику і боюся посилати. Я ж — проста сільська жінка, мені вже за шістдесят, не вмію викласти, як слід, свої думки. Може, хтось і посміється над цією писаниною. І все ж, якщо вважатимете за потрібне, то надрукуйте мій лист. А захотілось мені написати про одну хорошу сім’ю, яка була в нашому селі Борове в Любомльському районі. А чому була? Бо вже два роки, як нема в живих мого брата Івана — залишилась одинокою його дружина, а моя братова Марія Тимофіївна. Тепер, коли дивлюсь передачу по телевізору, то здається, що нічого хорошого в цьому світі не залишилось — одні пограбування, вбивства, вульгарні гульки, від яких моторошно на душі. То я думаю, що треба більше писати про хороші сім’ї, вірних людей. Щоб молодь мала з кого брати приклад. Одна з таких сімей — сім’я мого брата. Прийшла Марфа до нас ще дуже молодою, маючи шістнадцять літ. Здається, ще й не була готова до сімейного життя. Але юна жінка так себе вміла поводити, як дехто і в тридцять не навчився. Вона завжди і в усьому слухалась свого чоловіка, не старалась йому перечити, підвищити голос при розмові. А, головне, в цій сім’ї чоловік і дружина були справедливі одне до одного. Прожили вони вдвох 42 щасливих роки — в злагоді, в мирі і достатку. Вели гарне господарство, мали пасіку. Багато людей не лише з нашого села, а з навколишніх знали Івана Пилиповича, або, як його називали, Йваняка. Треба комусь сівалку буряк посіяти — ідуть до Івана, сіно скосити — теж до нього, машина поламалась — він відремонтує... Хоч мав чоловік тільки чотири класи початкової школи, а звертались до нього люди з вищою освітою, коли щось не ладилось в техніці. Можна було в нього придбати і шкурку на комірець чи шапку — Іван був і мисливець відомий на весь район... В останній день свого життя Іван підстрелив кабана. Прийшов додому, повечеряв, йому стало погано. Дружина каже: «Іване, може, ти випив на полюванні?». «Ні не пив», — відповів чоловік. «А, може, ти брешеш?» (хоч це слово і грубе, але пишу дослівно, як було), а він тоді каже їй: «Я тобі коли-небудь в житті щось збрехав? Чи я згубив що, чи пропив, чи щось не так зробив?..» І стоїть зараз на Гущанському кладовищі пам’ятник на могилі Івана. До нього не заростає стежина. Часто навідується сюди Марфа Тимофіївна. Вона свято береже вірність своєму чоловікові. Дехто не раз говорив їй: «Ще ти знайдеш собі другого чоловіка». Вона на це навіть сердиться. Мовляв, у моєму житті не було другого чоловіка і не буде: своєму Іванові присягалась у церкві, і його ніхто не замінить. Свято береже Марфа пам’ять чоловіка, сама доглядає бджіл, яких він залишив, хоч це й не просто жінці, та ще й коли за шістдесят. Нехай прочитають про таку сім’ю молоді люди, які тепер часто розлучаються, кидають напризволяще своїх дітей. Кажуть, що полюбив (чи полюбила) іншу. А мені здається, такі люди не знають, що таке справжня любов, яка повинна бути одна на все життя. Якщо ти створив сім’ю, то твій обов’язок перед дітьми, людьми і Богом зберегти її. Олена КОЦ. с. Борове Любомльського району.
