- Ще довго житиме в моїй уяві цей спомин: ранок, я прокидаюсь і бачу, що Мирослав вже наносив води з колодязя, розпалив у грубці і сидить на стільчику, чистить картоплю на сніданок...
-Думала прийти до вас з радістю, та не судилось, — каже жінка, виймаючи з сумочки пакунок — документи, фотознімки. Мимохіть бачу, що на одному із знімків сумний сюжет із кладовища. Після цього здогадуюсь, чому “не судилося”. Але я ще не знаю, чого саме до ведучої рубрики “Любить! Не любить!” прийшла Марійка Житник з села Рудка-Козинська Рожищенського району (ми познайомились уже в ході розмови). Виявляється, в червні 2000 року жінка прочитала під рубрикою “Не втрачаю надію на кращу долю” оголошення чоловіка з Горохівського району, який шукав жінку для подружнього життя. Ось цей лист самотнього чоловіка. “Мені 35 років, зріст 187 сантиметрів, освіта вища педагогічна, шкідливих звичок не маю”, — так він писав про себе. Але, мабуть, навіть не стільки це привернуло увагу Марійки — хотів цей чоловік зустріти серйозну, порядну жінку, навіть з дітьми і зазначав: “Хто хоче мати дружну, міцну сім’ю, де панує затишок, доброта, вірність, справжнє кохання, — пишіть, не пошкодуєте”. — На той час, — розповідає Марійка, — я вже п’ять років жила сама, розлучившись з чоловіком. Ростила четверо дітей. Про друге заміжжя й гадки не мала. Навіть не тому, що не хотіла позбутись самотності (кому ця самотність мила?) — думала, хто ж візьме заміж жінку, в якої таке “придане”?! І лист-відгук, якщо відверто, то написала жартома. Не знаю, чим зацікавила цього чоловіка (певно ж, він одержав листи й від інших жінок). Так чи інакше невдовзі він приїхав до мене. Я аж розгубилась, бо не чекала, що так завершиться мій жарт. Ми поговорили з Мирославом. Я його з самого початку почала спроваджувати. Мовляв, поїдь додому, поговори з матір’ю, спитай, чи згідна вона, щоб ти сходився з жінкою, в якої четверо дітей. А коли наступного дня провела його на автобусну зупинку, то вже була категоричною: “Не треба більш приїжджати. Мій лист — це жарт.” Мирослав на це відповів: “Жіночко, хіба з таким жартують?”. А коли чоловік поїхав, Марійці стало якось сумно. Подумала, що сама, своїми руками відвела від себе щастя. Мирослав сподобався їй — високий, міцний, симпатичний — “справжній мужчина”, як вона сама висловилась. І тут, під цей меланхолійний настрій, лист з Горохівського району — буквально наступного дня після того, як Марійка попрощалась із своїм новим знайомим. Мабуть, Мирослав написав раніше листа, а потім вирішив, що краще самому поїхати. І вона йому відповіла. Запросила до себе. 20 липня Мирослав знову був у Рудці-Козинській. А 25 серпня назовсім перебрався до неї. — Він — сімейний за натурою чоловік, хотів домашнього затишку. Йому подобалось, як я хазяюю — закриваю консервації різні, готую... “Знаєш, я буду в тебе жити”, — говорив Мирослав. Я знову про своє: “Але ж у мене четверо дітей, я живу з батьком, сестриною сім’єю”. “Нічого, попробуємо жити разом”. Мене одразу виключили з моєї віри баптистів за те, що зійшлась з чоловіком іншої віри. У нас спочатку з Мирославом не дуже ладилось. І це не дивно. Я п’ять років жила без чоловіка — сама собі була командиром. А тому і з Мирославом, його думкою відразу не дуже рахувалась. Але з часом це моє лідерство відступило. Через рік у нас народилась донька, яку назвали Олесею. До речі, чоловік не хотів дитини. Мабуть, вважав, що досить нам синів і дочок у перших шлюбах. В нього теж є двоє дітей (Мирослав навчався в Ужгороді, на Закарпатті одружився, там і зараз живе його колишня дружина із сином та дочкою). І мені було прикро, що після пологів місяців три-чотири він навіть на руки не брав нашу найменшу Іринку, яка народилась через рік. А потім побачив, що дівчинка геть на нього схожа, і ставлення зовсім змінилось. Я знаю, що таке батьківська любов. Але так, як Мирослав любив своїх доньок, то такого не бачила: він сам вставав вночі і годував їх, дуже страждав, коли вони хворіли. До моїх дітей ставився прохолодніше, але не ображав — турбувався про них, вчив їх уму-розуму. Коли в 2001 році помер мій батько, то я відчула, що дійсно маю опору, відчула себе справді жінкою. Марійка й Мирослав жили з хазяйства. Працювати в школу чоловік так і не пішов. Йому давали пару годин уроків історії в селі Городині, але це його не влаштовувало (“Як я поїду в Городині, як у мене шестеро дітей?!”). Мирослав, як виявилось, був підприємливою людиною. Подружжя садило багато цибулі, іншої городини на продаж. Й односельчанам, жителям сусідніх сіл він теж знаходив покупців. Звичайно, за відповідну плату. Були хороші плани — хазяювати на землі (Марійка забрала два батьківські паї), ростити дітей... 26 грудня Марійці приснився дуже поганий сон. Вранці вона встала й почула, як важко дихає найменшенька донька. “Ти знаєш, — сказала Мирославові, — не їдь сьогодні нікуди (чоловік в якомусь селі закупив пшеницю і мав її забрати —прим.авт.), бо, не дай Бог, що станеться з дитиною”. Він послухався. Попросив сусіда, щоб підвіз Марійку в Рожище за ліками. — Я вернулась, надворі обстукала чобітки, зайшла в хату. “Ти знаєш, твою ходу я не сплутаю ні з чиєю, — сказав Мирослав.” Я так запам’ятала ці слова. Мені приємно було чути їх від нього. Ввечері Мирослав попросив розповісти сон. А снилось мені, що я щось відрізала і бачила багато крові, шрами на своєму тілі. “Та, мабуть, не збудеться цей сон, бо ж то з четверга на п’ятницю. А день вже закінчується”,— заспокоїла я Мирослава. Післяобідньої пори дитині стало краще і чоловік вирішив таки їхати, бо “треба пшеницю позабирати”. Він поїхав у п’ятницю. Вже й субота, а його нема. Я навіть розсердилась. Аж тут приходить голова сільської ради. “Марійка, де твій Мирослав?”. “Він поїхав у справах, але, мабуть, ще до себе в село вирішив навідатись”. “Ти знаєш, — продовжує голова сільради, — аварія на дорозі в Кременці сталась. І в одного чоловіка в кишені знайшли доручення, в якому твоє прізвище”. Я відразу зрозуміла — щось сталось. “Микола Степанович, а живий той чоловік?”. “Ні”. Одне слово, мене просили з міліції приїхати на опізнання... В той день Марійка грипувала, але як почула таке від голови сільської ради, то від страшного стресу хвороба де й поділась. До Рожища добиралась пішки. Хотілось побути самій. В райцентрі попросила сестру, щоб пішла з нею в морг. На жаль, біди не відвернути — то був справді Мирослав. Його збила машина — доїхавши останньою маршруткою до Копачівки, видно, ішов пішки додому. — 31 грудня я його похоронила, — розповідає Марійка.— Все село відгукнулось на мою біду — я так вдячна людям. Сумний був для мене Новий рік. Ще як Мирослав жив, то я говорила йому, що поїду в редакцію, розкажу, як ми познайомились, як гарно живемо. Хай всі прочитають і знають, що й через газету можна знайти собі пару. Я ж ніколи не думала, що так станеться — Мирославові було тільки тридцять дев’ять років... Марійці — тридцять вісім. Вони з Мирославом так офіційно і не зареєстрували свій шлюб. Хоч, як пригадує зараз жінка, він не раз говорив про це. — Після опізнання, — каже Марійка, — я, повернувшись додому, цілу ніч не спала. Вставала, виходила на двір. За мною слідом — старша дочка. Певно, боялась, щоб я з собою нічого не зробила. “Мамочко, не йди нікуди, — просила мене. “Донечко, я нічого з собою не зроблю”, — заспокоювала я її. А заодно, мабуть, і себе.Такої думки не могло бути, бо ж тепер у мене шестеро дітей! Гріх покинути їх напризволяще. Я їм — і за матір, і за батька. ... Тепер найсвятіше місце для Марійки — кладовище. Прийде сюди, поговорить подумки з Мирославом, вже вкотре попрощається з ним на могилі. А вертаючись додому, все озирається. Вже й хреста не видно, а вона все поглядом туди, де Він, — той чоловік, з яким прожила лише три роки. Але ці роки особливі. — Сусідка якось казала, — пригадує, не втримуючись від сліз Марійка,— що такої пари, як ми з Мирославом, в селі нема. Ще довго житиме в моїй уяві цей спомин: ранок, я прокидаюсь і бачу, що Мирослав вже наносив води з колодязя, розпалив у грубці і сидить на стільчику, чистить картоплю на сніданок... Катерина ЗУБЧУК.
