— Тут я, нарешті, хоч відпочила, відіспалась, не здригаючись від думки, що чоловікові знову щось в голову збреде і доведеться втікати серед ночі з хати, — говорила Надя...
Ми розмовляли з Надією в маленькій, затишній кімнаті притулку для жінок. — Тут я, нарешті, хоч відпочила, відіспалась, не здригаючись від думки, що чоловікові знову щось в голову збреде і доведеться втікати серед ночі з хати, — говорила Надя. Я слухала ці слова і думала: яким-то нестерпним мало бути життя в рідному домі, щоб кімната в притулку, де все казенне — і ліжко, і постіль, і крісло, на якому сидиш, здалась райським куточком?! Моє здивування було ще більшим, коли я дізналась, що Надя давним-давно офіційно розлучилась — на п’ятому році подружнього життя побачила, що треба рятуватись від ревнивого до дикості чоловіка. Але і після цього, ось уже сімнадцять років, так і не знайшла ні спокою, ні порятунку. — Все було б по-іншому, якби можна було розміняти нашу квартиру, — каже жінка.— Але цю квартиру одержував у свій час чоловік — про обмін я й заікнутись не могла. Так і жили під одним дахом з ним. Якщо це можна назвати життям... Бо скільки разів по коридору снувала, знаючи, що чоловік п’яний, чекала поки він вляжеться. А то й до батьків з дочками втікала. Але як тільки піду з квартири, то в чоловіка любов просинається — приходить, клянеться, що все в нас буде добре, що й пальцем мене не зачепить. І я верталась. Але цього “доброго” вистачало на день-два. ... Надя зовсім молодою (вісімнадцять літ мала) вийшла заміж. Їй сподобався Ігор — хлопець, який приїхав на роботу в їх селище із сусідньої області. Високий, з гарною поставою, чорними вусами. Старший за неї на шість літ. Шануватиме її, зовсім юну, думалось тоді. Чи любила його? Надя і сьогодні на це питання не може ствердно відповісти. — Сподівалась, що полюблю потім, — каже вона. — Буде сім’я, дитя, буде домашній затишок — це здавалось найголовніше. На останньому Надя особливо наголошує. І я розумію чому, коли дізнаюсь, що в батьківському домі ще з дитинства вона натерпілась: не раз з матір’ю втікали з хати, коли батько був добряче напідпитку. Наді хотілось мати свій куточок. Мабуть, тому і заміж так рано пішла. А сталось, що з вогню потрапила, як кажуть, в полум’я. І тепер їй залишається шкодувати, що після восьмого класу не поїхала, як планувала, вступати в училище прикладного мистецтва. (“Бо якби вчилась, то, мабуть, по-іншому склалась моя доля”). — Яке весілля, таке й життя, — говорить Надя. І вже докладніше: — Я на весіллі вже плакала. Мені було так прикро, що Ігор ні разу не запросив мене на танець. Я уявляла, як буду у білій сукні, фаті, як кружлятиму з своїм нареченим у вальсі. Цього вальсу не було. І після одруження чоловік дуже швидко дав зрозуміти, що мені судилось одне: робота — дім. Ще перший рік ми хоч в кіно ходили з ним. А потім і це скінчилось. Я сиділа з дитиною, а чоловік пиячив. Як він говорив, відпочивав з хлопцями після важкої роботи. А на мої слова: “Або хлопці, або сім’я” реагував, як на якусь страшну образу. Вперше він побив мене, коли наша старша донька була ще зовсім маленька. Вже тоді треба було розлучитись. Але ж соромно — тільки-но одружились, а вже не ладиться. Та й не хотілось, щоб дитина без батька росла. Потім ще одна дочка народилась... Через п’ять років після весілля Надя таки подала заяву на розірвання шлюбу. На судовому засіданні Ігор сказав, що згоди на розлучення ніколи не дасть. Більше того: як не забереш, мовляв, заяву, то я тебе вб’ю. Зважаючи на те, що в сім’ї маленькі діти, подружжю дали три місяці на примирення. Але через два місяці Надя вже писала ще одну заяву, щоб прискорили суд. — Чоловік мене так мучив, що життя ставало нестерпним, — розповідає жінка.— Наше розлучення могло коштувати мені життя. Одного разу Ігор, з’ясовуючи стосунки, вдарив мене ножем. Добре, що удар припав на легені, а не серце. На суді, уже з приводу цієї поножовщини, я сказала, що прощаю все чоловікові — нехай іде на всі чотири сторони, тільки мене більш не зачіпає. Ігореві дали два роки “хімії”. Відбував він покарання в Росії. Бувало, що по два листи в день Надя одержувала від нього. Писав, що вже й пива пити не буде, що стане ідеальним чоловіком і батьком. І все просив прощення. Дуже був стурбований, як від Наді листа не одержував. Писав: “Я вже хотів їхати, виясняти, чому ти мовчиш”. А як вернувся з “хімії”, то прийшов і на колінах просився: “Прийми, бо щось собі зроблю”. І Надя простила його. Але життя у них так і не було. — Я жила, як той сполоханий заєць: ховалась, коли чоловік п’яний приходив. Але ж кожного разу не сховаєшся. В мене вже і пальці поламані, і ребра перебиті — потрапляла під кулаки, коли не встигала втекти з хати. Або просто не хотіла нікуди йти, бо ж і матері шкода — нащо їй дивитись на мою біду? Таким “сполоханим зайцем” Надя живе понад двадцять літ. — Невже не можна було знайти управу на чоловіка? Є ж у нас міліція? — запитую жінку. — А що міліція? Вже я туди стільки разів зверталась, що й не порахувати. Кажуть мені: ви, мовляв, розлучені, ми не можемо вплинути на чоловіка. Я їм на це: “Він же мені чужа людина. Якби мене хтось на вулиці побив, то б його посадили за хуліганство!”. А коли б не були ми розлучені, то, певно, правоохоронці сказали б мені, що в своїй сім’ї треба самим наводити лад. Одне слово, чоловік все розписки писав, що залишить мене в спокої. А в міліції ті розписки складали. Я вже сама хотіла писати листа в газету — розповісти про свою жіночу долю. В багатьох життя не складається. Але так, як у мене пішло замолоду все наперекіс, то, здається, страшнішого не буває. ...Я не можу навіть назвати справжнє ім’я моєї співрозмовниці. А тим більш вказати селище, де вона живе. Як і не можу розголосити адресу, за якою в Луцьку знаходиться притулок для жінок. Бо, по суті, Надя переховується від свого чоловіка, хоч і колишнього. Не дай Бог, навести ще й сюди цього ревнивця. Ніна Пахом’юк, яка у свій час створила в Луцьку кризово-реабілітаційний жіночий центр “Софія” і стала ініціатором відкриття притулку для жінок в обласному центрі, розповіла: — Ми сконтактували з головою селищної ради, з дільничним міліціонером. Нам пообіцяли посадові особи, що якось вплинуть на колишнього чоловіка Наді. Але поки що разом з цією жінкою вирішили, що їй буде краще побути в притулку — треба якось перервати ланцюжок насильства. Тим більше, що жінка перенесла важку операцію і зараз лікується. Їй потрібний спокій, а не “реабілітація” стресами. Ясно, що це тимчасове вирішення проблем. З притулку Наді рано чи пізно доведеться піти і спробувати в свої неповні сорок літ почати життя заново. Саме так настроєна жінка. Такий крок треба зробити хоча б заради дочок, які, надивившись на мамині страждання, кажуть: “Заміж? Та нізащо!..” Катерина ЗУБЧУК.
