Коли Петро попросив Раїсу Панасівну сісти, бо щось важливе хоче їй сказати, вона, заклопотана проблемами своїх учнів, зошитами та конспектами, навіть гадки не мала, що це аж настільки важлива новина. Але наче грім серед ясного неба, вразили синові слова:..
Марія КОРНИЛЮК
Коли Петро попросив Раїсу Панасівну сісти, бо щось важливе хоче їй сказати, вона, заклопотана проблемами своїх учнів, зошитами та конспектами, навіть гадки не мала, що це аж настільки важлива новина. Але наче грім серед ясного неба, вразили синові слова: ― Олена Рюміна незабаром народжуватиме. Я у школу не піду, бо вже всі знають. Розповіла моїм однокласницям і твоїм учням. — А ти ж при чому? — Дитина ― моя. Як в очі вчителям тепер дивитимуся? Син сказав їй правду, а мати не знала, що із цією правдою робити. Книжка випала з рук. Сльози горохом котилися по обличчю. Саме в цю мить збагнула, що успішна кар’єра художника, про яку вона мріяла і яку пророкували синові у школі мистецтв, тепер йому вже не світить. Так і сталося. Школу закінчив будь–як. Мати, звісно, не могла вимагати, щоб син відмовився від її майбутнього внука чи внучки. *** Між молодими постійно спалахували суперечки. Мати, як вогнегасник на пожежі, була поруч і «гасила» їх. Восени, коли синові виповнилося 18, його призвали в армію. Невістку з пологового будинку зустрічала сама. Забрала до себе, щоб полегшити юній мамі життя. З того часу причиною її безсонних ночей були не лише зошити, а й немовля. Добре розуміючи, що невістка сама в себе вкрала пору безтурботної юності, зарання стала мамою, усіма силами допомагала їй. І до подруг відпускала, і на вечірки. Дитину з пелюшок доглядала. Олена все сприймала як належне. Ніколи навіть не подякувала. Раїса Панасівна все ж сподівалася, що з часом у серці невістки знайдеться місце й для неї. Адже черствість людська повинна мати межу. Проте не дочекалася. Коли син демобілізувався, його донечка вже підросла, а дружина постійно виявляла невдоволення через «втручання» свекрухи в її особисте життя. Зневага відчувалася в погляді, словах, поведінці. Петро, похнюпившись, жодного разу не зупинив дружину, навіть у розпалі її злості. Любив, мабуть. А та одного разу заявила: — Якщо хочеш жити зі мною, то їдьмо з Києва чимдалі. Не хочу із твоєю матір’ю навіть одним повітрям дихати, не хочу бачити її ноги на своєму порозі. На той час у Петра не було ні грошей, ні спеціальності. А донечка так горнулася до батька, обнімала своїми крихітними рученятами. Материнське серце ― не лід, тож вирішила Раїса Панасівна таки допомогти дітям. Досить того, що Петро виріс без батьківської опіки, рано залишився сиротою. Тому, незважаючи на образи, знайшла вихід. Забрала хвору маму в свою квартиру, а її однокімнатну столичну обміняла на комфортабельну трикімнатну в невеликому містечку на Волині. У глибині душі жінка сподівалася, що невістка з роками оцінить її старання. Але не так сталося, як гадалося. У новій квартирі Петро застав свою дружину в обіймах сусіда, в котрого була своя дбайлива жінка, трійко дітей, але це не стало на заваді його Олені. Не чекав від дружини пояснень. Його терпець увірвався. Нічого розумнішого не придумав, як поїхати світ за очі. Сподівався, що час загоїть рани та, можливо, поверне все на свої місця. Тліло його серце за малолітньою донькою. Тішив себе думкою, що зможе її хоч матеріально забезпечити. Та час спливав... Петру раді були лише тоді, коли під час відпустки із грошима вдома з’являвся. А через декілька днів знову не знаходилося йому місця в його ж квартирі. Незабаром Олена й це житло прибрала до рук, бо ж він роками був виписаний, заробляв гроші у Сибіру. Крім того, вона зуміла ошукати ще декількох вдівців і прибрати до рук їхні помешкання. А тоді з грошима від проданого майна разом із сім’єю доньки, яка у свої 17 літ уже вдало вийшла заміж, попрямувала до далекої Америки. *** Раїса Панасівна з того часу не отримала жодної звістки від сина. Не телефонував, не писав. Жінка аж постаріла за ці роки. Всякі думки роїлися в її голові. Навіть не знала, які свічки в церкві ставити: за здоров’я чи за упокій. Усі пошуки були марними. Але одного ранку тишу її кімнати розбудив дзвінок. Відчинила двері ― на порозі стояв Петро, який схвильовано промовив: — Вибач, мамо, що нашу зустріч роками відкладав на потім. Я сам винен. Порушив Божу заповідь ― запоруку свого щасливого життя. А в ній сказано: «Шануй батька й матір, щоб було тобі добре і був ти довголітнім на землі». Приїхав вимолити в тебе прощення. Лише коли волосся побіліло від постійних стресів, зрозумів, що секрет мого щастя ― в дотриманні цих духовних чеснот, а нищити своє життя, нудячи світом, ― величезний гріх. Поруч із сином стояла симпатична білявка з дівчинкою, очі якої зоріли на Раїсу Панасівну. Ангельський голосочок проспівав: «Але ж і далеко до тебе їхати, бабусю! Як добре, що ми вже вдома». І дитя стомлено сіло на валізу. А жінка не йняла віри в щасливе повернення Петра. Стояла як вкопана. Мабуть, усі сльози вже виплакала за ці роки. Лиш спромоглася промовити: «Заходьте, діти, до хати. Я думала, що помру від самотності».
