«ОСВІДЧУВАТИСЬ ЩОДНЯ НЕ ОБОВ’ЯЗКОВО: КОХАННЯ — У ТУРБОТІ Й ДОБРИХ СПРАВАХ»

У селі Дроздинь Рокитнівського району, що на Рівненщині, багатодітна сім’я — не дивина. І Марія та Іван Огієвичі, які донедавна ростили трьох синів та п’ять дочок, могли б і не стати героями газетної публікації, якби не таке поповнення — навесні цього року на світ з’явилися ще три синочки, котрих назвали Дмитром, Данилком і Деміром...


Катерина ЗУБЧУК, заслужений журналіст України

«СВОЇМ ДОЧКАМ ЗИЧУ ТАКОЇ Ж ПАРИ, ЯК МІЙ ІВАН»
Шукаємо обійстя Огієвичів. Називаємо це прізвище дівчині, яка нам першою стрілась, і вона каже: «О, Огієвичів у нас півсела! Хто саме вам потрібний?». Та варто було згадати про трійню — і відповідь готова. Воно й не дивно, адже в Рокитнівському районі таке щедре поповнення було 65 років тому.
— Тітко Маню, до вас приїхали! — гукає дівчина жінці через городи.
І ось ця тітка Маня — Марія Антонівна — перед нами. Вона сиділа на лавці–гойдалці на подвір’ї обійстя і була схожа на подорожнього, якому захотілося відпочити. Згодом, уже в хаті, де ми розмовляли, пересвідчилися, що ось таких митей, коли можна залишити малюків і побути наодинці з собою, в жінки небагато. Ніби сплять усі троє немовлята, а, дивись, уже чути чиєсь «уве–е!». І Марія Антонівна чи то сама йде у сусідню кімнату до синочків, чи довірливо передає свої повноваження найстаршій дочці Юлі, котра того дня була вдома (18–річна дівчина вчиться у райцентрі на медсестру).
Зустрічаючись із багатодітними мамами, я щораз зауважую їхню особливість: вони настільки спокійні, принаймні на перший погляд, що, здається, ніколи не можуть розсердитися чи розгубитись, а тим більше панікувати. Мабуть, те все вже взаємозв’язане: ці жінки і стали багатодітними, бо від природи мають внутрішній спокій, на якому тримається добра атмосфера в оселі. Така й Марія Антонівна. І про свого чоловіка, про те, як вони познайомилися і побралися, моя співбесідниця розповідає нібито без надмірних емоцій, з тим же спокоєм, але наголошуючи раз у раз:
— Іван мій — добрячий. Він мене за двадцять літ не скривдив. Мама моя як жива була, то казала, що це її найкращий зять. А зятів у неї п’ятеро. Я і дочкам своїм тепер зичу такої ж пари. У Біблії написано, що жінка має коритися чоловікові. Мені Івану легко коритися.
І спогад на моє прохання з приводу того, як вибрала «добрячого чоловіка»:
— Це, певно, Іван мене вибрав. Він старший на вісім років. Йому було вже 26, а мені 18, як ми почали зустрічатися. Знала його, звичайно, бо ж в одному селі жили. А ближче познайомилися в клубі на танцях.
Школу Марія вже тоді закінчила, на заробітки їздила — на буряки у Чернігівську область. В Івана інший шлях був — у Росії на будівництві працював. Якось пізньої осені, вже був листопад, вони ніби вперше побачили одне одного й подивилися іншими очима — закоханими.
— Проводжав Іван мене з танців додому. А потім ми вже удвох до клубу йшли. Ввечері чую стук у вікно. Знаю, що це Іван зайшов за мною. Наші зустрічі довго були секретом не тільки для моїх батьків, а й для подруг. Батьки про Івана дізналися, як я їм сказала, що буду заміж виходити. Може, і занепокоїлися спочатку, але як почули, хто мій обранець, то були задоволені. Вони знали його батьків, знали, що це хороша родина.
Восени Марія та Іван почали зустрічатися, а через місяців три, тобто взимку, хлопець освідчився. Ще була весна і літо, які Марія провела, як зазвичай, на заробітках. А коли повернулася, то Іван просив її руки. 26 листопада, якраз перед Пилипівським постом, подали заяву на реєстрацію шлюбу. А 21 січня 1995 року, після Водохреща, було весілля.
— То тяжкий був час, — каже жінка. — Диван і шафа — усе моє придане. Це зараз дівчата, як ідуть заміж, і пральну машину–автомат мають, і спальню дорогу. І веде їх наречений у новозбудовану хату. Ми ж починали своє сімейне життя в одній оселі з батьками Івана (він наймолодший — старші пороз’їжджалися), в старій хаті, якій більш як сто літ, бо належала ще дідові. Це вже згодом, коли діти росли, підрихтували її, добудували. Хоч якби знали, що стільки синів і дочок Бог дасть, то відразу взялися б за будівництво просторішої оселі.

«ЩО НЕ ДИТИНА, ТО ХАРАКТЕР»
Зазвичай ми говоримо, що батьки виховують дітей, вчать їх, вкладаючи душу в кожного сина та доньку. А в розмові з Марією Антонівною я вловила насамперед інше: діти теж своєю зацікавленістю і неповторністю збагачують своїх батьків, додають наснаги до життя. І така гармонія — дарунок за недоспані ночі, за те, що батьки старалися жити інтересами і проблемами дітей. А що це так, то ось слова багатодітної матері, якій є що сказати про синів і дочок. Ясно, що найперш Марія Антонівна розповідає про найстаршу Юлю:
— Вона завжди була за няньку для молодших братів і сестричок. А як народилася трійня, то я особливо відчула, що Юля з–поміж усіх найкраще розуміє, як мені важко. Вона вчиться в Рокитному, а вже як вихідні, то додому їде, старається допомогти з малюками.
Від жінки я почула, що Юля добра, поважає батьків, дослухається до їхньої думки. Була ж і підлітком, але важкого, як дехто нарікає, перехідного періоду Огієвичі не відчули. З матір’ю в неї довірливі стосунки. І цим Марія Антонівна дуже дорожить. Сподівається, що і найпотаємнішим дочка завжди поділиться з нею, за потреби — порадиться.
— І Сергій, який ріс між дівчатами, — каже жінка, — дуже добрий, відкритий. У школі (хлопець цьогоріч закінчив 11–й клас. — Авт.) його називали Божою дитиною. Як підріс, то помінявся, дорослішим став, але з ним теж нема проблем. На вечірки ходить, але знаю, що не курить, з поганими компаніями не водиться. Наді — шістнадцять. Вона шустріша за старшу Юлю. Не в тому розумінні, що збиточна — влізе десь. Ні! Юля пішла вчитися, то Наді доводиться більше домашньою роботою займатися — по господарству, на кухні. І вона справляється. Це вже, без перебільшення, готова господиня, яка наварить і навіть хліб спече…
Щодо Наталочки-шестикласниці у мами особливі сентименти. І це пояснюється, зокрема, тим, що донька хвора, тож її бережуть від домашньої роботи. «Найдобріша дитина» — це про Яну, якій одинадцять літ. А Максимкові лише дев’ять, а він уже трудяга. Вранці встане, як каже жінка, — і на вулицю. Дров нарубає, курям, свиням подає. Інакше в багатодітній сім’ї і бути не може. Старші діти — добрий приклад на майбутнє для Антона, який цього року стане першокласником, Ані, якій лише три з половиною роки.
Що ростуть діти добрі й працьовиті, то цим Марія Антонівна завдячує і церкві, до якої вони з нею ходять. А сама жінка, до речі, прийшла до церкви Християн євангельської віри вже тоді, як з’явилася на світ четверта дитина — Наталочка.
— Я дуже тяжко її родила, — згадує Марія Антонівна. — І дала собі обіцянку, що як усе буде благополучно, то піду в церкву. Народила, вже вдома була, а ця обіцянка мене мучила. Десь через півроку я дотримала слова і дала обітницю служити Богові.

«ДОВЕЛОСЬ ПЕРЕПРОСИТИ НАВІТЬ ТУ КОЛИСКУ, В ЯКІЙ СПАВ КОЛИСЬ ГЛАВА СІМЕЙСТВА»
На двадцятому році подружнього життя Огієвичі думали, що їхнє сімейство, в якому росло три сини і п’ять дочок, якщо й буде поповнюватися, то невістками та зятями. Вже і колиску на гору занесли, і одяг, який залишився з малечі, — туди ж заховали. А вийшло, що поспішили. Правда, одягу на трійню було, звичайно, замало. Як і колиска одна вже не влаштовувала. Довелося перепросити ще й ту, в якій спав колись глава сімейства. Вона якраз найперше привернула нашу увагу, бо незвична як на сьогоднішній день: схожа на дерев’яні ночви, підвішені на мотузках до стелі. Її, виявляється, Демір уподобав. Він народився з найбільшою вагою — 2800 грамів, таку марку і тримає.
— Може, то і гріх, — розмірковує Марія Антонівна, — але я вже казала: нехай би Бог дав діток іншим, тим, у кого їх нема. Але не так сталося… Я завжди хотіла мати близнят — двох хлопчиків чи дівчаток. Це ж цікаво, які вони будуть, коли виростуть. Але щоб трійнят — про це й гадки не було. Бо то ж і виносити дуже важко, в чому переконалася, а тим більше ростити.
Добре, що помічники є. Це і старші дочки Огієвичів, і сестра Марії Катерина, яка живе по сусідству й, буває, ночує біля трійнят, і племінниці. А про чоловіка, про те, як сприйняв таке поповнення, Марія Антонівна відгукується найвищою похвалою. Бо він «і вночі встане до діток, і погодує їх». Ось чому жінка на моє запитання з приводу того, чи часто їй чоловік освідчується, сказала: «Освідчуватися щодня не обов’язково. Любов — у турботі, добрих справах».
Вдячна Марія Антонівна завідувачці Рівненського перинатального центру Вікторії Єнікєєвій. Це ж значною мірою завдяки їй синочки з’явилися на світ здоровими і зараз тішать, добре розвиваючись.
Для села трійня була дивиною. Сусіди — ближні й дальші — приходили, щоб подивитися, які ж то козаки в Огієвичів. Приїжджали з подарунками і представники районної влади. Про рідню — то вже й мови нема. Навіть незнайома жінка родом із сусіднього села, яка тепер живе за океаном, прочитала в інтернеті про трійню в Дроздині і зробила подарунок малюкам. Марія Антонівна з приємністю показує однакові курточки, костюмчики від цієї емігрантки з доброю душею.
І вже не сама Марія Антонівна, а її сестра Катерина не втрималася і висловила те, що, як кажуть, наболіло. Мовляв, коли у Рівному народжується трійня, то квартиру дають, а тут не житло готове — земельну ділянку під забудову хотіло б подружжя одержати, та поки що — глухо. Хоч, здавалося б, місцевій владі це питання під силу. Оскільки нашу газету читають тепер і на Рівненщині, зокрема і в Дроздині та інших селах Старосільської сільради (передплатили ми її й Івану Огієвичу), то сподіваємося, що цю думку почують. Якщо ми вже говоримо про демографічне диво у селі Дроздинь, то це «диво» має бути по–належному поціноване.
Фото www.visnyk.lutsk.ua