Вдова відомого хірурга Вольфа Сокольського Варвара Никифорівна каже, що вони ніколи не відзначали своїх шлюбних ювілеїв, а просто гарно жили — в злагоді й любові. І так майже 65 літ...
Вдова відомого хірурга Вольфа Сокольського Варвара Никифорівна каже, що вони ніколи не відзначали своїх шлюбних ювілеїв, а просто гарно жили — в злагоді й любові. І так майже 65 літ...
Катерина ЗУБЧУК
САМА ДОЛЯ ВЕЛА ЇХ НАЗУСТРІЧ ОДНЕ ОДНОМУ Літнього дня Варвара Никифорівна сиділа одна біля свого будинку. Перед нею стояв візочок, тримаючись за який, вона тепер ходить, — у старості (в грудні цього року — 96!) «ноги стали неслухняні». А ось в’язаний капелюшок на голові додавав жінці якоїсь милої дитячості. Зазвичай, поки жив Вольф Мойсейович — знаменитий хірург, послідовник та учень Миколи Амосова, філософ, поліглот, Почесний громадянин Нововолинська, журналісти приходили до нього брати інтерв’ю. Тож Варвара Никифорівна зі здивуванням сприйняла мій візит. Мовляв, що я — дружина, тепер ось уже три роки — вдова. Та коли дізналася, що я хочу почути про їхню з чоловіком любов, то очі молодо заіскрилися. Я зрозуміла, що розмова складеться. Так буває, коли жінці приємно повертатися в минуле — згадувати літа, прожиті з коханим чоловіком. Знову й знову сумувати за тим, що вже ніколи не озветься він до неї. Наша розмова насамперед про те, як то в житті дивно складається: живуть двоє людей за тисячі кілометрів одне від одного, а Бог так скеровує їхні дороги, що вони зустрічаються. І вже йдуть далі спільним шляхом, ростять дітей, тішаться внуками. — Я ж у Білопіллі на Сумщині народилася, — розповідає Варвара Никифорівна. — Батьки, як тоді говорили, були середняками — два будинки мали, господарство. Четверо нас, сестер, росло. У 1932 році, коли мені тринадцять було, всі ми перебралися в Харків — до старшої сестри, яка там жила вже у заміжжі. Я вчилася в школі, а потім, у тридцять дев’ятому, до медичного інституту вступила. Але тільки два курси вона встигла закінчити — почалася війна. Батьки повернулися в Білопілля, де один будинок тримали для себе «на всякий випадок». Варвара залишилася в сестри. Як Харків визволили, то її покликали доучуватися. А вже з дипломом педіатра направляли на роботу за бажанням. І ось Варвара, в якої було сумське коріння, котра чимало літ прожила у Харкові (застала це місто ще в статусі столиці України), вибрала Волинь. Чому? Бо, як каже, ніколи не була на Західній Україні, а дуже хотілося побачити цей край. Приїхала до Луцька, може, тут і залишилася б працювати. Але якраз у цей час Вольф Сокольський набирав кадри для Колківської лікарні (тоді він був і завідувачем райздороввідділу, і головою районної ради). Загітував і її. Розписав, яке то Колки гарне містечко в оточенні мальовничої природи так, що дівчина прийняла це запрошення. Це був 1946 рік. У Вольфа Сокольського — свій шлях до зустрічі з майбутньою дружиною. Родина його жила в Кам’янці, що на території нинішньої Білорусі. З чотирнадцяти років пішов хлопець з дому. Спочатку навчався в гімназії польського міста Щецін, потім — у фізико-математичному ліцеї міста Ліда. Після ліцею (цю історію чоловік не раз розповідав дружині) влаштувався працювати на аеродромі. І ось — війна. Хотів додому добиратися, але йому сказали, що там уже німці. Закінчилося тим, що повантажили їх на автомашини і повезли на вокзал. У товарняку почалася довга дорога на Схід Союзу. Місто Молотово (нині Перм). Омріяний медінститут. Потім Вольф ще навчався у Тбіліському інституті, був призваний до армії, але через хвору ногу його комісували. А диплом про вищу медичну освіту отримав... у Львові. Там першим хрещеним батьком майбутнього хірурга став завідувач кафедри хірургії Львівського медінституту професор Караванов. Другий — Микола Амосов, як говорив сам Вольф Мойсейович. — А до Львова Вольф не випадково приїхав, — каже Варвара Никифорівна. — Він дуже хотів дізнатися про свою родину, тому й добирався ближче до Білорусі. Ми з ним їздили у Кам’янку. На жаль, жодної знайомої йому людини не зустріли. Кам’янка — це єврейське містечко, жителів якого німці розстріляли. Загинула й родина Сокольських. Ті, хто вижив, пороз’їжджалися. Чоловік мій дуже часто згадував батьків, трьох своїх сестер і плакав, не соромлячись сліз. Сумна історія. Але саме це бажання дізнатися про долю рідних людей привело Вольфа Сокольського у Львів, а затим — на Волинь.
У КОЛКАХ ВОНИ Й ОДРУЖИЛИСЯ Коли мова зайшла про їхню з Вольфом любов, Варвара Никифорівна сказала, що все дуже просто було — якось само собою складалися їхні стосунки. «А освідчувався як Вольф, то вже й забула, бо ж стільки літ минуло». Зате жінка усе життя пам’ятає той день, коли вони розписалися. Хоч жодної урочистості, звичайно, не було, бо ж то повоєнний нелегкий час. До заміжжя Варвара жила у найманій квартирі разом із колегою-акушеркою. А як вони з Вольфом зареєстрували шлюб, то вдвох у цій квартирі почали вити своє гніздечко. Ліжко залізне, матрац, набитий сіном... Можна по-різному сказати про цю незручну постіль. А можна пригадати, що і зробила Варвара Никифорівна, як це сіно пахло різнотрав’ям, скошеним у заплаві Стиру. У сорок сьомому вони поженилися, а в наступному році народився їхній первісток, якого Володею назвали. У Колках прожили п’ять років. А тоді їх перевели до Каменя-Каширського. Варвара Никифорівна працювала педіатром, а Вольф Мойсейович був головним хірургом. Там їхня донька Ніна з’явилася на світ, молодша від брата на дев’ять літ. А коли побудували Нововолинськ і в щойно відкритій лікарні не вистачало хірургів, Сокольський вирушив туди. З 1958 року вони у шахтарському місті. Варвара Никифорівна, яка звикла жити в тіні знаменитого чоловіка, і тепер у розмові раз у раз переходить до того, який він чудовий хірург. І взагалі — «яка це людина!». І я відчуваю, що ця жінка все життя захоплювалася своїм чоловіком. — Ви знаєте, Вольф усім подобався, бо ж гарний був, — каже вона. — А ще ж умів заговорити, приділити увагу, як справжній аристократ духу. І вже до дочки Ніни, що якраз приїхала зі Львова до матері: — Принеси батькові знімки. Один із них особливо їй до душі: на ньому Вольф ще молодий — денді у модному піджаку «в кашку». А ось про себе Варвара Никифорівна каже скромно: — І я непогана була в молодості... Хоч коли бачиш на фото її, юну дівчину, з двома косами через плечі, то розумієш: це ж красуня! Про прожиті з чоловіком майже 65 літ у Варвари Никифорівни тільки хороші спомини. З приємністю згадує, як у відпустку їздили. Спочатку мали «Москвича», потім — «Волгу». Тож сідав за кермо чоловік і мандрували по Україні, в Росії бували. І Світязь — український Байкал — побачила колишня східнячка. Багато часу Вольф Мойсейович віддавав своїй роботі, до якої ставився з фанатизмом — лише у вісімдесят пішов на пенсію, і в сім’ї це був добрий, люблячий чоловік, турботливий батько. Тому сьогодні, коли його вже нема поряд, найперша думка в жінки про те, який він був уважний, щедрий. А якщо вже зайшлося про те, як молодим зберегти сім’ю, то порада Варвари Никифорівни ось яка: Треба уступати одне одному, йти на компроміс. А ще дуже важлива довіра в сім’ї. Ми з Вольфом, думаю, і прожили стільки разом, що в нас була ця довіра. Бо ж і «доброзичливці» телефонували — старалися внести у вуха, що у Вольфа симпатія завелася, але я не звертала на це уваги, відчуваючи, чим для нього є наша сім’я.
«НІКОЛИ НЕ ПОШКОДУВАЛА, ЩО ПРИЇХАЛА НА ВОЛИНЬ» Після почутого від співрозмовниці я не сумніваюся, що в цих словах Варвари Никифорівни нема і крихти лукавства. Бо як можна шкодувати, коли тут, у поліському краї, зустріла своє кохання, свою долю. Тут — життя прожито. — Ми приїхали з Каменя-Каширського у Нововолинськ через два місяці після Вольфа, — розповідає жінка, — бо не було де жити. Чоловік разом із головою міської ради вибирав місце для нашої хати. Її швиденько збудували, і як ми справили новосілля, то щойно поштукатурені, побілені стіни довелося обігрівачем сушити, бо ж як із дітьми у сирості — доньці тоді лише рік минув. У цьому фінському будиночку і прожило подружжя. Хоч, зважаючи на те, яким знаменитим хірургом був Вольф Сокольський, могли б мати й більш розкішне житло. Коли спитала про це, Варвара Никифорівна відповіла: — Могли збудувати і новий, просторіший будинок, яких тепер чимало в Нововолинську. Якогось дня возив мене внук на могилу до Вольфа, то я бачила, як місто розбудовується. Але мого чоловіка і ця хата влаштовувала. Зрештою, не це головне. Головне, що ми гарно прожили свої літа. Звичайно, розмірковує жінка, хотілося б разом дійти до життєвого горизонту, та Бог по-своєму розпорядився. Почувши від мене про те, що це ж у них було стільки ювілеїв — срібне, золоте, діамантове весілля, Варвара Никифорівна говорить: — А ми не відзначали своїх шлюбних ювілеїв. Якось не до того було. Просто жили в злагоді й любові. Вольф не п’є, раніше, правда, курив... Він не шукав приводів для застілля... І я, вловлюючи у словах жінки про чоловіка теперішній час, пересвідчуюся, що кохані не покидають нас ніколи. Навіть тоді, коли їх уже нема поруч.
На фото: Знане у Нововолинську подружжя Сокольських. Фото з домашнього архіву.
