ПО ТОЙ БІК ВІКНА

— Владику, я буду матір’ю, – Ксанка висне у мене на шиї, як тільки переступаю поріг її квартири. Ошаліло дивлюся на неї. От тобі й маєш! Наче уберігалися – і тут така напасть. Ми з нею лише на третьому курсі. Ще ж два роки вчитися. А дитина потребує грошей...

Sandra OLEK

—Ти не радий? Ти зовсім не радий! – вона вибухає каскадом сліз. – А говорив же, що любиш, що хочеш одружитися.
Маленькі кулачки наносять влучні удари. Не встигаю й ухилитися.
— Ксано, заспокойся. Що я зробив не так? Я дійсно тебе люблю. Справді хочу одружитися. Але ця дитина…
— Що значить – ця дитина? Це твій нащадок. Твоє продовження. Твоя путівка у вічність.
— Називай собі, як бажаєш, але в нас немає грошей навіть на путівки в санаторій, не те що у міфічну вічність, яка кілька років могла б і почекати.
Сіла, супиться. Образилася.
— Ксанко!
— Ех ти! Яка я була дурна, що тобі повірила, що стала зустрічатися з тобою, а не з Юрком. Пригадуєш, як обидва стояли за цим вікном (показала на кухонне) й чекали, до кого ж я вийду.
Ще б не пам’ятав! Закохався в неї ще тоді, коли вона вивчала на дошці списки, вишукуючи своє прізвище. Хвилювалася. Ніяк не могла його знайти. Попросила, щоб допоміг. Не встиг виконати її прохання, як вищий на півголови хлопець сказав:
— Та ось же чорним по білому написано – Сидоренко! Чи тебе підняти, щоб краще бачила?
Це був Юрко. Однокурсник. Суперник.
Знайшовши у списках і себе, познайомилися і пішли проводжати дівчину.
Вона мешкала у малосімейці.
Довго стояли біля дверей під’їзду.
— До зустрічі першого вересня, – нарешті знайшовся я.
— Он моє вікно! – показала на найближче, в якому була відчинена кватирка.
Попрощалася. Пішла, війнувши платтячком.
Ми ще з хвилину постояли. Пішли на зупинку. Сіли в маршрутку. Юрко вийшов першим:
— Бувай!
Я зупинив маршрутку через кілька метрів. Перейшов дорогу й поїхав у зворотному напрямку.
Оксана була на кухні. Вона стояла спиною до вікна, щось жваво розповідаючи матері.
Прислухався. Виокремив ключові слова. Запалив цигарку.
— Вони обидва закохалися в мене. Я це одразу помітила. І той, високий, і той, низенький. Ти б бачила, який смішний у них був вигляд, коли вони розмовляли зі мною. Червоніли зі швидкістю шістдесят разів за хвилину.
Мої щоки одразу ж вкрив рум’янець (дівчина казала правду).
– І хто з них тобі більш до вподоби?
Я напружився, мов пантера перед стрибком:
— Кожен із них привабливий по-своєму, але я віддам перевагу низенькому: він не надто гарний, як Юрко. З таким надійно і спокійно. Не волочитиметься. А що ще потрібно для щастя? Досить того, що у тебе був красивий. Ти навіть не знаєш, де він подівся, довідавшись, що ти вагітна. Я вибираю низенького. Відчуваю, що з ним можна стати щасливою.
Вона повернулася до вікна і наштовхнулася на мій погляд. Зробила вигляд, що не помітила, хоч і посміхнулася.
Через п’ять хвилин пригнався і Юрко. Оксана знову з’явилася у віконній рамі. Дивилася на нас якусь мить, а тоді вийшла на вулицю:
— Владику, заходь!
Біля дверей під’їзду озирнувся – Юрко не рухався з місця. В його погляді була неприхована заздрість…
— Вибрала тебе, – нагадала Оксана. – І от яка дяка. Від дитини відмовляєшся. А пішла б з Юрком, зараз була б королевою. В люди вибився. Закинув це нікому не потрібне навчання. За кордон мотається. Бачила його нещодавно. Йшов із дружиною. Вдягнута не за останньою навіть модою, а на крок випереджаючи її.
— Шкодуєш?
— Аніскільки. Тільки жаль, що ти не хочеш дитини.
— Це не зовсім правда. Ну скажи, за які гроші ми її роститимемо? Та й вагітним потрібне особливе харчування.
— За це не турбуйся. Мама допоможе. Привозитиме з села все, що треба. Вітчим – чудова людина.
Мовчав. Насупилася, а тоді полізла в аптечку:
— Довів.
— Не смій нічого пити. Це шкідливо для дитини.
— Значить?
— Те, що значило з початку – народжуй!
Повисла на шиї, бовтаючи ногами в повітрі.
— Любиш?
— Казав уже.
— То я розповім мамі?
— Звісно.
— Ой, Владику, я така щаслива. Якщо не хочеш, то й весілля не гулятимемо. Розпишемося, та й годі.
— Жартуєш? Хіба ти остання, щоб не було хоч маленького весілля? Хіба ми не кохаємо одне одного? Хіба ти не хочеш побачити себе у весільному платті?
— Звісно, що хочу.
— То й не говори дурниць. Чекай нас у цю неділю.
— Через два дні? Хіба ми встигнемо підготуватися?
— А що там готуватися? Навари картоплі, підсмаж м’яса. Це – лише формальність.
— Ні, так не годиться. До заручин потрібно поставитися відповідально.
… – Знаю, Надіє Сидорівно, знаю, що наші діти разом більше двох років. Що це – кохання з першого погляду. Я нічого не маю проти вашої Оксани. Хай собі живуть і будуть щасливі, – моя мати з ніжністю дивилася на дівчину (як не дивно, її тішила перспектива стати молодою бабусею).
Оксана чомусь то біліла, то червоніла, покусуючи губу.
— Це вона від хвилювання, – пояснила її мати.
— Не хвилюйся. Тобі не можна, – заспокоювала моя.
Оксана затулила обличчя руками і зникла у ванній.
— Ми, певно, вже підемо, нехай вона спокійно відпочине. Ніби ж про все договорилися.
— Побачимося завтра. А зараз – ляж, поспи, – поцілував у губи, хоч і підставляла щоку.
— Мамо, відкрий кватирку – душно!
Ми вийшли на вулицю. На хвилину зупинився біля заповітного вікна покурити. За ним жило моє кохання, яке мало подарувати мені батьківство.
— Я така рада за тебе, доню. Яке щастя, що ти не помилилася у виборі чоловіка. Як добре, що мала розум віддати перевагу Владикові. Він хороший хлопець. Не гулятиме. Не те що той Юрко. Одружений, а через день бачать з іншою. Владик буде гарним батьком.
— Владик! Ха–ха – ха!
— Чого смієшся? Він тебе образив?
— Мамо, він зовсім не батько дитини.
— А хто?
— Юрко!
— Але ж ти так хотіла заміж за Владика!
— Я виходжу заміж за кого мушу, а дитину народжу від кого люблю… Це дві великі різниці, мамо.
Вона повернулася до вікна. Наткнулася на мій погляд і зрозуміла, що і по цей, і по той бік вікна бачила мене востаннє.