КОЛИСЬ ВОНА ЛЮБИЛА ОСІНЬ...

— Я закохався у вас із першого погляду, – зізнався Максим.
Катя сумно усміхнулася. Вона ще не сказала своєму матеріально забезпеченому залицяльникові, що розлучена, виховує маленьку доню, винаймає крихітну однокімнатну квартиру, заочно вчиться в інституті, а після роботи, вечорами, в’яже на замовлення шалики, светри та всяку всячину

Ольга ЧОРНА

Лише між іншим запитала,чи він любить дітей. Мак3сим сказав, що мріє про доньку й сина, а зараз допомагає одному з інтернатів, де працює його сестра.
На побаченнях не затримувалася. Вигадувала різні причини. Насправді ж, потрібно було забрати малечу від подруги, готуватися до сесії, закінчити в’язання.
— Ти б розповіла нарешті Максимові про доньку, – радила подруга. – Сашка йому сподобається. Вона схожа на ангелятко.
— Я хочу їх познайомити. Але… не знаю… Передчуття якесь,
чи що…
…Максим запросив Катю поїхати у вихідні в сусіднє місто. Він там навчався. А ще це місто восени дуже гарне і романтичне. Можуть заночувати в готелі. Погодилася. Хотіла попередити, що буде не сама. Передумала.
Максим припаркував своє авто біля її під’їзду. Нетерпляче поглядав на годинник. Катя запізнювалася. Він не знав номера її квартири. І ось вона вийшла з маленькою дівчинкою, яка сміялася, стрибала. Разом із нею підстрибувала мініатюрна в’язана сумочка і помпон на беретику.
— Максиме, знайомся. Моя донька Сашка. Я не сказала тобі раніше… Вибач, вийшло несподівано…
— Справді, несподівано… Хм, донька… Тепер я розумію, чому ти постійно поспішала. Чоловік також
є? Ще одна несподіванка?
— Був. І, до речі, я тут винаймаю квартиру. І…
— Зрозуміло. Пізніше поговоримо. Можливо…
Завів автівку. Поїхав.
Побачилися через кілька днів.
— Пробач, що я тієї суботи так різко… Я подумав... Нам немає сенсу зустрічатися. У тебе донька.
Колишній чоловік.
– …і найняте житло, і заочне навчання, і підробітки.
— Чому ж ти так рано заміж вийшла? Чужа дитина – це… не просто. Розлученим жінкам, та ще й… хм… без приданого, важко особисте життя влаштувати.
— А в мене є придане – Сашка! І ми дамо собі раду. Їдь, Максиме.
Вітер шарпав за поли пальта. Небо заволокло хмарами. Осінь заплакала холодним дощем. І Катині очі заволокло слізьми.
— Для когось осінь – золота, – шепотіла сама до себе Катя. – А
для мене…
Чоловік зрадив її також восени. Його нова пасія – донька чиновника. Сашці тоді виповнилося півтора року. Свекруха про походеньки сина повчально мовила: чоловіків треба вміти тримати біля себе.
— А як же дитина? – запитала Катя.
— Діти – справа наживна. Сашка виросте – зрозуміє. Помилився він… з тобою.
Невдовзі чоловік, свекруха і їхня квартира стали колишніми. Дове3
лося винайняти житло, бо вдома, у двокімнатній «хрущовці», – батьки і двоє молодших братів.
Після закінчення інституту залишила доньку на батьків і подалася на заробітки. За кордоном їй, молодій, симпатичній, тамтешні чоловіки пропонували кохання і півсвіту на додаток. Наслухалася про ціну тієї любові. Ще й особисте боліло. Працювала, мов навіжена. Заробляла на квартиру і придане для доньки.
…Ріелторка, однокласниця, підшукала гарне двокімнатне помешкання. Поруч — парк, супермаркет, зупинка. Будинок добротний, цегляний. Батько, у минулому будівельник, пообіцяв зробити ремонт. Мама просила залишитися вдома, мовляв, і тут можна якусь роботу знайти. Та й донька. Але Катя поверталася на чужину.
…Сашка стала дорослою. І Катерині вже сорок. Тепер у неї дві квартири. Одна – для себе, інша – придане для доньки. І доля в бізнесі: подруга з чоловіком – підприємці й вона вклала гроші. Має дозвіл на роботу і проживання за кордоном. Закінчила курси дизайнерів. І тепер, не за дешево, фантазує над комфортним облаштуванням помешкань для вибагливих європейців.
…Ностальгія. Від неї у Каті були тільки одні ліки – поїхати додому. Влітку місяць провела з рідними. Але хіба це багато? І думки різні в голову лізли. Тому під кінець осені вирішила поїхати додому. Хоча б на тиждень–два.
— Не повіриш, кого я бачила, – зустрівшись, сказала подруга. – Максима! Нема колишнього шарму. З бізнесом не склалося. З особистим — також. Одружений. Дітей не має. Благовірна його то залишає, то повертається. До речі, він живе неподалік від тебе – на сусідній вулиці. Купив там квартиру. Будинок продав, щоб розрахуватися з боргами. Зараз працює охоронцем на якійсь фірмі. Про тебе запитував. Усе йому виспівала! Хотів би поба3
чити тебе.
— А я його – ні.
…Катя вийшла з супермаркету. Рано стемніло. Почався дощ. Сильний вітер не давав розкрити парасолю.
— Пані, вам допомогти? Катя?! Майже не змінилася!
— Привіт, Максиме.
— Твоя подруга казала, що ти за кордоном.
— Я можу приїжджати тоді, коли захочу. А ти як?
— Аби не гірше. Це правда, що ти досі незаміжня?
— Запитання не ввічливе, але відповім: так.
— Добре, що ми не розминулися. Може… варто спробувати все спочатку? Я помилився тоді.
— Розлученим жінкам важко влаштувати особисте життя. Але я маю придане. Тому не все втрачено.
— Ось ти про що. Не думав, що ти злопам’ятна.
— Знаєш, як кажуть? Жінки – не злопам’ятні: вони бувають злі і мають гарну пам’ять.
Максим дістав візитівку, на якій закреслено «директор підприємства» і робочі номери телефону.
— Тут мій мобільний. Може, подобрішаєш, набереш…
Вітер вивернув парасолю. Жбурнув жменю холодних крапель в обличчя. Пригадала, як розповідала колись маленькій Сашці: «Небо збирає сльози, а потім виливає їх дощами. Осінніми, затяжними… Дощі крадуть у коротких днів шматочки часу…»
Вимоклий, простуджений вечір темними циганськими очима зазирав у жовті квадратики вікон. Катя поспішала додому: до тепла, до Сашки. Колись вона любила осінь… І чоловіка, який розгублено дивився услід…