НЕ ВПЕВНЕНА – НЕ ПЕРЕВІРЯЙ

Я тонув.
— Було страшно? – запитаєте ви.
Спробуйте, тоді й дізнаєтеся. Вже й думки в голові лопалися, мов мильні бульки, вже бачив шлях нагору й померлих предків, коли відчув, що, напевно, ще поживу, бо сьогодні не мій день (у значенні вмирати), бо якась сила вчепилася в моє волосся і потягла до життя...

Sandra OLEK


Правда, багато води стекло, вірніше, витекло з мого тіла, перед тим, як відкрив очі і побачив білий світ. Він був у вигляді неба над головою і трави, на якій лежав.
Наді мною схилилося бородате обличчя, що належало чоловікові років тридцяти.
— Оклигав, парубче?
— Здається.
— Будеш жити. Вставай. З тебе сто грамів і пончик за порятунок.
— З мене – усе життя.
— Не поспішай зарікатися.
— Але ж це – правда. Я завжди прийду на допомогу. Мене звати Віктор.
— Петро.
Ми зайшли в найближче кафе й випили. Розповіли одне одному про себе. Й відтоді потоваришували. Частенько їздили на рибалку, ходили на футбол.
Петро був старшим від мене лише на п’ять років, тому вікова різниця між нами зовсім не відчувалася. Адже, де двадцять п’ять, там і тридцять. Я всіляко намагався догодити Петрові, почуваючись його вічним боржником. Навіть пожертвував заради нього своєю любов’ю.
… Пізно вночі верталися додому парком. Не поспішали. Біля траси сіли на лаву і за розмовами випили по пляшці пива. Раптом неподалік почулися дівочі крики. Якась дівчина, певно, хотіла спинити маршрутку, але двоє п’яних в дим хлопців не давали їй цього зробити. Ми кинулися до неї на допомогу й швидко розкидали п’яниць у різні боки. Дівчина дякувала нам. У її гарних очах бриніли сльози. Вона назвалася Мирославою.
— Ще раз дякую вам. Он – знову моя маршрутка.
— Проведемо до квартири. Правда, Вікторе?
— Безумовно.
Я відразу ж закохався у дівчину. І помітив, що Петрові вона теж сподобалася. Коли підійшли до її будинку, вона ще раз подякувала нам. При цьому потисла мою руку й подарувала багатообіцяючий погляд, а йому тільки мило посміхнулася. На прощання назвала свій номер телефону, адресуючи, як зрозумів, виключно мені, але запропонувавши усім трьом незабаром зустрітися, щоб випити за її порятунок.
— Ну і як вона тобі? – глухо зронив Петро, як тільки за дівчиною зачинилися двері.
Хотів сказати правду, але голос друга був таким напруженим, що, зрозумівши його стан і згадавши, кому таки завдячую життям, байдуже відказав:
— Може бути.
Петро полегшено зітхнув:
— Це означає…, – вирішив одразу розставити всі крапки над «і».
— Це означає, що пити за рятунок дівчини ти підеш без мене.
Напевно, щось у моєму голосі таки видало мій справжній настрій, бо Петро рвучко потис мою руку:
— Дякую.
Він пішов. Я ще довго не рушав з місця.
З Мирославою мені таки довелося зустрітися. Мене було запрошено на день народження до колеги, а дівчина виявилася його сусідкою. Мирослава дуже зраділа, побачивши мене й одразу підбігла вітатися. Вона першою й запросила мене до танцю. І, танцюючи, міцно притискалася, даючи в такий спосіб зрозуміти, що подобаюся їй, хоча зустрічається з Петром. Я легенько відсторонив її від себе:
— Ти мужчина моєї мрії. Я закохалася в тебе одразу ж, глянувши в твої очі.
Мені так кортіло послати все подалі. Признатися і їй у своєму почутті. Але залишався боржником. Тож витримав паузу й повідомив:
— Шкода, Мирославо, що ми не зустрілися раніше.
Її рука, що лежала в моїй, зробилася холодною і вологою. Ще не почувши моїх слів, вона вже знала, якою буде моя відповідь:
— У мене є інша.
Мирослава захлинулася плачем і пішла на кухню запивати водою своє фіаско.
Через півроку я гуляв на їхньому весіллі. Напився до чортиків, але навіть тоді не признався Мирославі в любові до неї, а свою ганебну поведінку пояснив прозаїчною причиною: мене покинула кохана дівчина. І це ж була правда.
Почувши мої слова Мирослава знову заплакала й, вичекавши хвилину, прошепотіла:
– І чому я поспішила? Тебе покинула дівчина. А я була б з тобою завжди.
Мирослава народила двох діточок. Одному з хлопчиків – первістку, я став за хресного. І моя любов до чужої жінки перенеслася на обожнювання цієї дитини. З того часу вже ніколи не думав про Мирославу, як про жінку, яку хочу. Я став сприймати її, як дружину свого товариша.
Пройшов деякий час. І мені зустрілася доля. Вона йшла взимку і, послизнувшись, підкотилася до моїх ніг. З голови дівчини злетіла шапочка, випустивши на волю довгі чорні, як воронове крило, коси. Я допоміг їй звестися на ноги і, сміючись, поцікавився, чи завжди саме в такий спосіб вона знайомиться з мужчинами. Доля замислилася. Тоді розцвіла посмішкою. Показала гарні зубки й серйозно пообіцяла, що візьме цей спосіб на озброєння: адже зима щойно почалася. Тоді по–чоловічому потисла мою руку:
— Наталка.
— Тримайся за мене, Наталко, і будь ласка, хоч у моїй присутності не лягай під ноги іншому.
— Ти хочеш взяти ситуацію під контроль?
— Диви, яка здогадлива!
— Яка вже є!
Навесні ми одружилися. Коли у нас народився син, і ми робили хрестини, підпилий Петро не знати чому натякнув Наталці, яку послугу я колись зробив, відмовившись від Мирослави.
— Ти її любив?
— Так.
– І хотів з нею одружитися?
— Звичайно.
— Ти й зараз її кохаєш?
— Ні, я люблю тебе.
— Ти й зараз мрієш про те, щоб бути з нею!
— Ні, ні. Заспокойся, люба. Я люблю тебе і хочу бути тільки з тобою.
— Не вірю! Жодному слову! – верещала дружина. – Ти – її коханець! Їх діти – твої діти! – зробила вона такий невеселий для себе висновок і заніміла з горя.
Я переконував її у протилежному. Але нічого не досяг. І чому жінки так люблять вірити у щось погане?
З того часу, коли бували в товаристві Петра і Мирослави, Наталка поглядом експерта спостерігала за нашою «підозрілою» поведінкою. Ці спостереження завжди закінчувалися істерикою з єдиним висновком: їхні діти – твої діти.
…Трагедія сталася випадково. Взимку. На слизькій дорозі. Петро не впорався з керуванням і розбився. Ми з Мирославою почорніли. На кладовищі весь час знаходився поруч із нею, знаючи, що Наталка потім їстиме мене поїдом. Я підтримував під руку овдовілу жінку. Мені болів її біль.
Наталка, деякий час покидавши на мене блискавки, сказала, що замерзла й поїде додому, не чекаючи жалобного обіду. Я майже не чув її слів.
На поминках про Петра було сказано так багато хорошого, що аж втомився витирати сльози. Мирослава ж ридала, схиливши голову на руки.
— Я проведу, – сказав, коли усе скінчилося.
Ми зайшли в її вдовину квартиру.
— Діти у сусідки.
— Давай піду по них.
— Не треба, Вікторе. Хай цю ніч побудуть там. Досить й того, що вони бачили у труні «сплячого» тата. Заберу їх завтра. Давай вип’ємо, – несміливо глянула у вічі.
Мовчки налив нам горілки.
Проте Мирослава не стала пити. Вона лише торкнулася губами склянки. А тоді поклала голову на моє плече.
— Якщо можеш, побудь зі мною, доки не засну.
Я пробув до ранку, оберігаючи її сон.
Вдома на мене чекав грандіозний скандал:
— Мерзотнику! Його тіло ще не застигло, ще душа не відлетіла, а ви кохалися!
Тоді я вперше в житті вдарив жінку.
— Це краще усяких слів доводить твою провину.
Такий висновок зробила Наталка. І цілий місяць не розмовляла зі мною, а коли телефонувала Мирослава, відповідала, що мене нема вдома.
— Якщо можеш, давай зустрінемося, – їй таки вдалося мене виловити.
— Звичайно, можу.
Мирослава йшла мені назустріч, світячись щастям і болем. І я почав здогадуватися, що вона повідомить:
— У мене буде дитина. Ми з Петром кохалися за день до його смерті. От і прийшла порадитися, що діяти.
— Народжувати! Тільки народжувати! Він так тебе любив.
Коли Мирослава народила сина, Наталка геть здуріла:
— Це твоя дитина. Вона народилася рівно через дев’ять місяців після того, як ти провів ніч з тією гулякою. І ті двоє – теж твої. Не здивуюся, якщо ти покинеш мене з дитиною і підеш жити до неї.
Я не витримав.
— Як нарешті довести тобі, що не причетний до їхнього народження?
— Наче не знаєш? Пройди тест на батьківство.
Я таки здав кров. Свою і чотирьох хлопчиків: кров нашого сина взяв уже з принципу. Хотів показати величезну різницю в аналізах. Її відсутність мене розчавила: адже не тільки не був батьком трьох Петрових синів (у чому й не сумнівався), а й… нашому синові!
Навіть не став допитуватися, хто «автор» дитини, яку вважав своєю. Забрав речі й пішов жити до Мирослави. Житло і майно залишив дружині. Написав їй і прощальну записку:
«Не впевнена – не перевіряй!»
Думаю, вона мене зрозуміла, бо й досі нічим не нагадує про своє існування.