НАРЕЧЕНА

Ритмічний стукіт коліс навівав дрімоту. Взяла постіль і відкинулася на подушку. Хотілося спати. Може, пощастить, і в купе цього разу їхатиму сама? Було б непогано. Ніхто б не заважав виспатися. На ранок мені потрібно мати свіже обличчя. Для Андрія і його друзів, з якими він має познайомити мене як свою наречену...

Sandra OLEK

Наречену. Як часто мені мріялося бути нею. Яким неприємним тепер здається це слово.
Я не люблю його. Аніскілечки. Й ніколи не зможу полюбити людину, старшу від мене на двадцять п’ять років.
Дивак. Прикидається, ніби цього не розуміє. Якби була чоловіком, ніколи б не стала купувати кохання. Що в цьому приємного? Ну ще ніч втіхи, куди не йшло. А все життя? Жити поряд із жінкою, якій потрібні лише твої гроші? Навіщо? Невже, маючи їх багато, можна повірити, що комусь потрібні не вони, а пристаркувате пивне барильце?
Зрештою, це його справа. Продалася. Тому й вважаю себе нічим не кращою від нього. Чи й не гіршою.
Він переміг, бо принаймні житиме з жінкою, яка йому подобається. А що, крім його грошей, може подобатися мені в ньому? Залите жиром тіло?
Метровий живіт? Благородна сивина? Товсті м’ясисті пальці?
«Щаслива ти, Вандо», — кажуть подруги.
«Це ж треба вродитися такою щасливою, щоб столичного крутяка впіймати у нас в провінції».
«А тут і безробітним не пахне».
«І як тобі вдалося його заарканити?»
Ніяк. Він сам успішно з цим справився.
Я поспішала на заняття. Вийшла, як завжди, пізно. Тому й вирішила пожертвувати двома інститутськими обідами заради однієї поїздки до строгої викладачки, яка страшенно не любить, коли хтось спізнюється на її мудрі лекції.
Вийшла з під’їзду й побачила таксі. Підскочила, зраділа, але водій одразу ж пригасив мій запал:
— За викликом!
— Облиш! І де ти тільки виховувався, що не вмієш розмовляти з феями? Ми підвеземо це миле створіння туди, куди потрібно.
Вже відкрила рот, але незнайомець, який вичитував водієві, випередив мене:
— До інституту!
— Як ви здогадалися?
— Дівчатка з такими обличчями завжди, як правило, студентки.
— Не знала, що маю типово студентський вигляд. Мої товариші кажуть, що схожа на артистку.
— Одне іншому аж ніяк не заважає. На артисток теж вчаться. Поїхали!
Машина рушила. Незнайомець повернув до мене голову й сказав:
— Невже так конче потрібно на заняття?
— Це дуже строга викладачка.
— А коли я спробую тебе викупити?
— Не знаю, чи й вдасться.
— Побачимо.
— До речі. Он вона йде.
Незнайомець відкрив дипломат, попросив у водія пакет, і переклав у нього дві пляшки коньяку й коробку цукерок, засміявшись:
— Яке щастя, що студентки обходяться не дорого. Кажи координати:
— Ванда Радчинська, двадцять п’ята група.
— А вона?
— Світлана Іванівна.
— Чекай тут.
Зі спритністю, якої й годі було чекати від такого череваня, вибіг назустріч викладачці й зник із нею у корпусі. Вийшовши, витер з лоба піт (я ж попереджала, що вона строга). Підійшовши до машини, ще раз приклав хустинку до спітнілого чола. І лише тоді гаркнув, мов у строю:
— Таможня дозволяє! Ура!
— Ура! Їдемо!
— Куди?
— Кудись, де пахне свободою.
— Тоді (він швидко перетелефонував, що буде пізніше) — до лісу.
— І без традиційних шашликів і випивки. Просто пройтися молодим весняним лісом.
— А в цьому щось є.
— Мінералка дозволяється.
— Яка великодушність.
Це був чудовий день. Ми гуляли, розмовляючи. Водій, чортихаючись, сунув за нами.
Повернулися в місто аж під вечір. І тоді відірвалися в ресторані. Ніколи ще так багато не їла!
Він, стомлений хворобою шлунка й підшлункової, заздро дивився на мене і лише пив не п’яніючи.
— Андрію, на мені візерунків нема.
— Зате, коли я дивлюся на тебе, в моїй душі брунькується весна. Хочеш жити зі мною в столиці?
— Ти кличеш мене в гості?
— Ні, в сім’ю. Мені потрібна саме така жінка, як ти. Я вдячний долі, що вчасно побачив тебе. Якби не ця зустріч, місяців через три одружувався б із Анною, дочкою потрібного мені партнера.
— А те, що я стану твоєю дружиною, нічого не зіпсує?
— Ні. Це було поки що моє власне рішення. Ні Анна, ні її батько ні про що й не здогадуються.
— А що привело тебе у наше місто?
— Звичайно ж, справи.
— Чому ж на таксі?
— Вчора зламалася машина. До речі, — глянув на годинник, — через годинку має бути полагоджена.
Він побув у нашому місті тиждень і, купивши мені квиток на п’ятницю, сказав, що чекатиме на мій приїзд.
…Відчиняються двері, й до купе заходить скуйовджений хлопець в не новій чорній шкірянці. У нього гарні очі, кольору моря перед бурею. І мене одразу починає штормити.
— Борис.
— Ванда.
— Бачиш, який гарний, — причісується. — Ледве встиг на поїзд. А чого ти лягла так рано?
— Від нічого робити.
— Ти любиш чай? — ні сіло ні впало питає він.
— Так.
— І я люблю. Провідничка саме носить його, то роботи нам вистачить. Особисто вип’ю не менше чотирьох, а то й п’яти склянок. А тобі скільки замовляти?
— Попробую зіграти внічию.
— Це тема. Значить розмова буде довгою.
Ми розмовляємо вже кілька годин, сидячи впритул. Його рука час від часу відкидає гривку з моїх очей.
— Треба підстригтися. Очі зіпсуєш.
Можливо. Але поки вони злипаються від доторку його руки.
— Ти куди їдеш? — аж тепер питає він.
— До Києва.
— Навіщо?
— В гості. На вихідні.
— Навіщо тобі той Київ? Їдьмо в гості до мене. Через годину вже й виходити.
— Жартуєш чи прикидаєшся?
— Ні. У мене знаєш, яка мама!
— А до чого тут мама?
— Одразу ж і познайомитеся. Другий раз не соромитимешся їхати.
— Ти про що?
— Про те, що сподобалася мені з першого погляду.
— Обманюєш!
— Все ти знаєш, — винувато хилить голову. — Не сподобалася. Я закохався! — кричить на все купе, полохаючи нічну тишу.
— А ти хто? — запізніло цікавлюся, маючи на увазі професію чи рід його заняття.
— Я — хлопець. У мене є голова й, кажуть, умілі руки. Не принц, але й не злидар. Якщо ти задоволена відповіддю, то давай мені свою сумку й летимо до виходу. Стоянка поїзда тут лише дві хвилини.
Ми йшли колією. Він сказав, що так до нього ближче. Я уявляла собі, як через три години, не дочекавшись мого приїзду, Андрій подумає: «Що ж, може, воно й на краще» й поїде просити руку Анни.