«КИНЬ У КРИНИЦЮ СВОЄ БАЙСТРЯ!»

Чи є хтось у селі гарніший від Ганьки Стрічко? Немає. Чи є хтось у селі добріший від Ганьки Стрічко? Немає. Чи є ще в селі така щаслива мати, як Ганька? Немає...


Sandra OLEK

Хто скаже про дівчину хоч одне недобре слово? Ніхто. Вона сором’язлива і не совається за хлопцями, як Галька Ковалиха, Химка Бистра, Олька Білкун.
І Ганька щаслива. Дивиться на себе в дзеркальце — душа радіє. Висока. Тоненька в талії. Блакитні очі гріють душу кожного, на кого впаде її чистий, добрий погляд…
— Восени свататиму тебе, Ганько.
Молодий лейтенант Іван Вернигора, хлопець з сусіднього села, ніжно погладив рукою важку дівочу косу, змітаючи з неї сніжинки:
— Підеш за мене? — спитав, не дуже то й сподіваючись почути позитивну відповідь (он скільки хлопців в’ється коло дівчини).
Несміливо потягнувся губами до ніжних дівочих уст. Чи дозволить поцілувати?
Дозволила. Стала навшпиньки й кинула хлопця в забуття.
А тоді сяйнула очима:
— Піду, Іванку. Піду. Як довго чекати. Швидше б хоч літо!
— Швидко. Як кажуть у нашому народі — скільки там тої зими.
А влітку — війна.
Іван довго пригортав до серця дорогу дівочу голівку. До ранку цілував мокрі очі. І собі не ховав сліз.
— Чекатимеш?
— Так!
— Довго?
— До твого повернення.
— А якщо загину?
— Любитиму до смерті.
… Через місяць прийшла похоронка. Іванова мати тулила до себе Ганьку і плакала, приговорюючи:
— Я так мріяла, дитино люба, казати на тебе «дочко».
— То й кажіть. Люблю Івана і вас любитиму.
Німці увійшли в село. І почалося «матка, яйця, мясо, млєко». Жерли, трощили, напихали роти. А тоді ситими масними очима почали водити по тонких дівочих фігурках, чинити криваві оргії, ґвалтувати дівчат на очах у батьків, коханих. А тих, хто кидався захищати дівочу честь, миттю знаходила куля.
— О, фройлян, — тягли заброди пітняві руки до найгарніших, найзграбніших, найтендітніших.
Ганька підстриглася під хлопця. Намагалася не потрапляти на очі.
Самі знайшли. Глупої ночі стали біля хати. Загатили прикладами в двері.
— Відчиняй!
— Стійте, нелюди!
Батько важко впав від кулі.
— Тікай, дочко! — тільки і встиг прохрипіти.
— Тікай, дитино! — крикнула і собі мати.
Ганька вистрибнула у вікно. Побігла до річки. По дорозі краєчком свідомості помічала ті місця, де була така щаслива з Іваном. Ось тут біля клубу вперше зустрілися. Ось біля цієї верби довго стояли. Ось на цій лавці несміливо взяв за руку. А тут, біля самої річки, вперше сказав, що кохає.
Ганька бігла і вірила в порятунок, наче й не здогадуючись, що куля швидша, ніж найміцніші дівочі ноги.
Вдарив постріл. Ще. Ще. Запекло у спині.
Ганька зробила кілька кроків і впала у рятівні хвилі, сподіваючись знайти там спокій.
Витягли. Реготали. Довго втішалися молодим гарним тілом.
А тоді вирішили пристрелити.
Один зупинив.
— Хай живе. Все життя мучитиметься. Для слов’янок сором гірше смерті. А ще як завагітніє… Ми ж, хлопці, на ній добряче попрацювали.
Щойно прийшовши до пам’яті, Ганька знову впала в хвилі.
Її витягли рибалки.
— Навіщо ви мене врятували? — замість дякувати, дико світила на них очима.
— Хай Бог рахує твої роки! — відповіли.
Через місяць відчула недобре.
Потемніла на обличчі:
— Однаково жити не буду і йому не дам.
Покупалася. Перехрестилася. Пішла в клуню.
— Ганька повісилася! — хлопчачий рев відірвав жінок від роботи на городі.
Перерізали мотузку.
Серце ще билося.
— Навіщо ж ви мене врятували? — знову плакала Ганька. — Хотіла загинути і забрати свій сором з собою у могилу.
— Не можна гнівити Бога, — хрестилися сусідки.
— А таки не дам жити німчурі! — кричала жінка. — Як тільки народиться — втоплю у криниці.
Не витримавши наруги, дитя передчасно попросилося на світ.
Пологи були важкими.
Ганька билася в гарячці. Чекала визволення.
— І коли вже це скінчиться, мамо? — шептала пересохлими губами. — Коли закінчиться цей жах? Швидше б він народився. Я знаю, що робитиму. Як мені болить. А–а— а!
— Уа–уа! — дитячий плач заповнив хату.
— Я зараз встану, гадино, — і тобі не жити, — Ганька смикнулася — і одразу ж попливла у туман.
Прокинулася від доторку до грудей маленького теплого ротика.
— Геть, німчуро!
— Не кажи так, — насварила мати. — Він на тебе схожий.
Теплі губки довго смоктали молоко.
Ганна відняла дитину від грудей. Схилилася над сином. Її ж карі очі сонно кліпнули з дитячого личка й закрилися. Тепла хвиля підхопила молоду жінку.
— Іване. Мій Іваночку!
Зима довго не знімала облоги з села. А коли нарешті висохло, Ганнине подвір’я зайшлося диким криком:
— Де те німецьке байстря? Кинь його у криницю, як обіцяла, або нам дай. Ми самі втопимо цю почвару!
Ганна марою стала на порозі, заступивши вхід у хату. На мить застигла, а тоді, гордо і гнівно випроставшись, посунула до людей. Її обличчя було таким страшним, що юрба мимоволі зробила крок назад.
— Не дам! Коли носила під серцем, хотіла вбити. Прагла вмерти. Бог не допустив. Ви ж самі двічі не дали загинути. А тепер, коли воно усміхається мені, — не дам. І боронитиму його від вас до самої смерті. Хто вб’є мене? Хто? І за що? Чи ж ви самі не матері? Чи ж ви погано мене знаєте? Чи хтось із вас міг колись сказати про мене гидке слово? Чи ж я не оборонялася до останнього, коли німота посунула на мене? Чи ж не кинулася топитися? Хіба ж винна, що з води дістали? Хіба ж моя вина, що стала матір’ю не так, як мріяла, — без шлюбу, без дружок, без пісень весільних? Без поцілунків, без пестощів коханого? Без батьківського благословення?
Замовкла. Прислухалася до плачу дитини. Пішла в хату. Вийшла з сином.
Натовп ворожо загудів.
— От він. Дивіться. Бачите, яке гарненьке. Мої карі очі. Мої широкі брови. Кирпатий ніс. Він — тільки мій. Не їхній. Їх же було багато. Хто його батько? Невідомо. Сподіваюсь, вже й загинув. Є тільки я. Його мати. І він — мій син.
Я — українка. Значить, і він — українець. Він народився в хаті мого діда–українця. І в селі, з якого й ви всі родом. І зовсім не байстря. А просто — мій син… Я ж не совалася за хлопцями, як Галька Ковалиха, Химка Бистра, Олька Білкун. І ніякий не німець. Хіба ж знає хоч одне німецьке слово? Він — син України.
Вона обвела карими, від хвилювання аж чорними, очима притихлий натовп. Напружені плечі дрібно тремтіли.
— Ну, то хто вб’є свого односельця? Хто вб’є українця? Хто спершу вб’є матір, а тоді її дитя? Хто візьме на душу такий гріх? Хто?
Чоловіки червоніли і супилися. Жінки витирали сльози.
Ганна темніла очима і притискала до себе дитину.
— Який же він гарненький! — скрикнула одна, наважившись підійти ближче. — Викапана Ганька, ще коли піском біля хати маленькою пересипала. Ідіть гляньте.
Жінки, вже сміючись, посунули до Ганни. Вони заглядали в маленьке чисте личко, казали дитині ласкаві слова.
— І справді. Який же це німець, коли він — хлопець з нашого села, — підсумував старезний дід Мусій. — Як звешся, козаче? — поклав суху руку на маленьку голівку.
— Іванко. Іван Українець.
— Що ж, Іване, рости великий. Будь гідним сином своєї країни…
— Він виросте і ще себе покаже, — посміхалася світові Ганна.
…І справді — показав.
На невеликому сільському кладовищі у Малих Яблуньках стоїть гранітний пам’ятник. Літак, що падає з неба… У 1980 році полковник авіації Іван Українець загинув в Афганістані, виконуючи інтернаціональний обов’язок.