ПЕТРО І ПАВЛО

― Сядьте біля мене, щось маю сказати, ― мати повільно показує рукою на ліжко. Ми з братом опускаємося поруч.

Sandra OLEK

―Замолоду я була дуже гарною, ― мати раптом потяглася до дзеркала, сподіваючись знайти в ньому залишки своєї вроди, які, коли вона посміхалася, таки проступали ще в мініатюрному носикові і молодому блискові очей, незважаючи на те, що невиліковна хвороба вже більше року тому прикувала її до ліжка. Це трапилося майже одразу ж по тому, як від інсульту помер наш батько.
― Хлопців аж лихоманило, коли проходила поруч. А коли якийсь сміливець наважувався запросити до танцю, то тремтів і палахкотів внутрішнім вогнем. Мені подобалося бути володаркою сердець. І ніхто не здогадувався, що моє було взято в полон двома парубками. Мої односельці Петро і Павло мали неземну вроду. Близнюки, яких часто не розрізняла й рідна мати, були народжені в день двох апостолів і названі на їхню честь.
Тільки вони не боялися зачепити мене при зустрічі, тільки вони у танку зі мною могли зберігати самовладання. Чи не тому, що так сміливо, а то й зухвало дивилися в мої очі, лише неймовірними зусиллями мені вдавалося втримати владу над собою? Хлопці наче відчували мій неспокій. І немов кібчики, шугали наді мною, беззахисною куріпкою.
— Варко, ― сказав якось один із них (і досі не знаю хто), ― ти нам подобаєшся. І ми тобі не байдужі.
— Ви помиляєтеся! ― кинула з викликом.
— Ні. Твої спаленілі щоки свідчать проти тебе.
— Це від ваших слів. Бувайте!
Кинулася бігти.
Наздогнали.
— Варко! Стій! Від себе не втечеш. Скажи, хто з нас тобі до серця?
Скажи! Як можна сказати, яке око бачить кращі сни, яка нога ступає швидше, яке вухо чує краще? Не могла ж відповісти їм, що це ― чистісінький безум, що люблю їх обох. Тому й не стану вибирати.
Вони недовго журилися. Переклали свій сум на плечі тих дівчат, з якими стали зустрічатися. Петро дозволив себе покохати Гальці Ліснячці, а Павло вподобав собі Вірку Пастеркович. Бідні наречені. Тільки й діла було в них, що пильнувати своїх женихів, які косували за мною очима.
— Сучко! ― верещала Галька. ― І сама не гам, і другому не дам!
— Сучко! ― не відставала від неї Вірка. ― Сама не знає, чого хоче, і іншим світ затуляє.
Таку бучу збивали майже щодня. Перед сусідами соромно. Я тоді й подумала втерти якійсь із них носа, забрати нареченого, але так і не могла вирішити кого ж. Так мучилася кілька місяців.
А тут і війна. Німці були близько. Петра й Павла забирають на фронт. На проводи прийшло все село. Хлопці, зовсім забувши про своїх наречених, навперебій припрошували мене випити. Їхні дівчата плакали, не соромлячись сліз. І було не зрозуміло, чого ті ллються: від розпуки чи з нестерпних ревнощів. Але, видно, таки через ревнощі, бо Галька таки вискочила з-за столу і побігла додому. Петро її не затримував.
Вже почало сіріти. Люди стали потрохи розходитися. Пішла і я додому.
Проходячи повз велику копицю сіна, почула розпачливий Вірчин голос:
— Ну бери ж мене, Павлику! Я твоя!
— Що ти, Вірко! Не можна. Війна. Як уб’ють, зустрінеш іншого. Не хочу, щоб дорікав тобі, що була чиєюсь.
— Як знаєш, ― у голосі дівчини почулося несподіване для мене полегшення.
Я здивувалася. Невже вона, так шалено кохаючи, може уявити себе з іншим?
Пройшла повз гурт хлопців і дівчат, які прощалися з Петром:
— Шкода тебе, Петре, ― говорила його однокласниця, з якою сидів за однією партою. ― Війна. Можеш піти і не повернутися.
— Про себе подумай, ― Петрова рука лягла на дівочу голову. ― Через день–два в село ввійдуть фашисти. Тож не відомо, кого ще треба пошкодувати.
Його слова шпигонули мене, мов голкою. А й справді! Присуне якась пропахла кров’ю нечисть і зганьбить моє тіло. Ні!
— Все, відпускайте хлопця. Хай поспить трохи перед дорогою у батьківській хаті. Хтозна, коли знову доведеться ночувати на материних вишитих подушках!
Петрова постать, прощально махнувши рукою, потягла додому. Я йшла за ним, з кожним кроком усе чіткіше усвідомлюючи, чого прагну, майже не лякаючись рішення, яке виникло так несподівано.
Вже хотіла покликати хлопця, який заходив до двору, та передумала. Вирішила зачекати і віддати себе у руки долі.
Петро зайшов до хати. А я ще з добрих півгодини сиділа на колоді коло паркану. Тоді підвелася і рішуче попрямувала до вікна. Стала навшпиньки й постукала у шибку.
— Хто? ― почувся сонний парубочий голос.
— Варка.
— Ти? ― хтось аж знетямився.
— Я! Виходь.
Мені не довелося чекати. Вікно розчинилося, і сильні руки опустилися мені на плечі.
— Ти? ― здивуванню хлопця не було меж.
— Я!
— Не вірю!
— Можеш торкнутися.
Взяла у долоні шкарубкі юнацькі руки й поклала собі на груди. Ним аж тіпнуло.
— Я прийшла до тебе. Ходімо.
Взяла за руку.
— Куди?
— Не питай. Іди.
Йшов мовчки. Тільки було чутно, як бахкає серце.
Підійшли до копиці. Стала поволі розщібати кофтинку, думаючи, чи в разі його відмови не відлякаю хлопця словами про те, що першим має бути він, а не фашист.
— Я можу загинути, ― не погоджувався він, відходячи й ховаючи руки за спиною.
І тут десь знаходяться слова:
— Я теж. Але поки ми живі, ця ніч буде з нами.
Він не міг не погодитися…
Разом з іншими я пішла провести їх за село. Поруч із ними йшли їхні наречені. Тож у мене так і не з’явилося змоги дізнатися, з ким спила келих любові.
Коли прийшли фашисти, я спершу побрила голову. А через кілька місяців почала гордо носити свій живіт. Мене не зачепили. Галька з Віркою розпрощалися з дівоцтвом одразу, як тільки німці вступили в село.
У лісі біля нашого села стояли партизани. Я носила їм їсти. Одному з них врятувала життя. Він і став моїм чоловіком.
На Петра і Павла я народила близняток і назвала їх іменами двох святих. Після цього Галька з Віркою мов показилися. Хоча на їхніх наречених прийшли похоронки, вони частенько репетували:
— Признавайся, сучко, з ким із наших переспала?
Їм і на думку не спадало, що я б і сама хотіла про це довідатися ― хоча б для того, щоб признатися вам перед смертю, хто саме був вашим батьком. Він ― один із них.
Мама без сил відкидається на подушки. З її руки випадає пожовкла фотографія… На нас із Павлом, шістдесятилітніх, дивляться наші молоді обличчя.