ВТРАТИВ РУКУ І НОГУ, АЛЕ ЗНАЙШОВ 4 ЩАСТЯ

Перший весняний місяць щедро обдарував сім’ю Віталія та Наталі Черняховських дітьми. Усі троє їхніх малят — Максим, Роман та Даяна — народилися саме у березні. І не було б у цій родині нічого особливого, якби їхньому теперішньому щастю не передувала велика біда

Інна ПІЛЮК

Коли інформаційні випуски щодня повняться новинами про велику кількість поранених українських бійців, пригадалася історія саме цієї сім’ї. Вона є реальним прикладом найефективнішої реабілітації, яку може отримати людина, — реабілітації щастям. Ці молоді люди разом здолали чимало перешкод і довели усім, що замість співчувати їм краще за них порадіти.
Про страшну аварію поблизу Берестечка Горохівського району, в яку десять років тому потрапив Віталій, «Волинь–нова» писала у матеріалі «Вижив, хоч ніхто не давав шансів на життя». У двадцять один хлопець втратив руку та ногу, мав численні внутрішні травми, п’ять днів пролежав без свідомості. І тільки величезна жага до життя та щира молитва повернули його з того світу. Досить швидко навчився ходити за допомогою протеза і всю щоденну роботу виконувати однією рукою. А за кілька років Віталій одружився з красунею Наталею, яка стала його другою половинкою в усіх значеннях цього слова.
Про той трагічний день у сім’ї не згадують. Для чого думати й уявляти, як би могло бути, якби обставини склалися по–іншому? Такі думки, каже Віталій, ні до чого хорошого не приведуть, хіба що в депресію заженуть. Жити потрібно нинішнім днем і дякувати Богу за теперішнє щастя.
А дякувати справді є за що. Сльози і біль, відчай та каяття, вміння прощати і вірити воздалися сімейним благополуччям, про яке хлопець уже й не мріяв. Об’єктивно оцінюючи свій стан, він ще десять років тому подумки змирився з тим, що його, скільки зможуть, доглядатимуть батьки. Але все ж просив Бога, раз він уже зберіг йому життя, то щоб дозволив не просто жити, а жити заради своєї сім’ї. І на небесах хлопця почули — через кілька років дитячий гомін ущерть наповнив затишну оселю Черняховських.
Живуть вони у Луцьку в будинку Наталиних дідуся та бабусі. Подвір’я чисте та впорядковане — як у справжніх господарів. Мене зустрічає Наталя з дворічною Даяною. «А де ж Віталій?» — шукаю поглядом главу сім’ї. «Миє машину», — чую у відповідь. Знаючи історію хлопця, одночасно і дивуюся, і радію, що він зайнятий такою справою. Отже, його бажання осилити всі можливі домашні клопоти не згасло.
Віталій тепер абсолютно самостійний у побуті. Непідвладними йому залишилися хіба дрібниці, як–от шнурівки зав’язати. Справляється з усією господарською роботою в хаті і навколо неї. Він сам доглядає невеличку грядку із зеленню, змайстрував будку для собаки, а коли робили ремонт у будинку, то і паркет допомагав класти, шпалери клеїв, фарбував, монтував каналізацію. Все це виконує однією рукою: протез лівої руки він не носить, адже через вибите плече не може ним керувати. А носити його хіба для «косметики» — то зайве. Віталій не соромиться свого стану і не ховається. А ще він упевнено керує автомобілем, нещодавно сам їздив ним у справах до Литви. «Він мені в усьому допомагає, то я і не відчуваю, що мені важко, — скромно зізнається Наталя. — А як чоловік у будинку прибирає! Наші хлопці на нього дивляться і собі вчаться. То я вже сміливо можу цю частину роботи їм доручати».
Діти у цій сім’ї надзвичайно самостійні. Першокласник Максим уже сам їздить маршрутним таксі до школи. Без нагадування пропилососить і підлогу ідеально вимиє. За старшим братом усе повторює чотирирічний Роман — маленька копія тата. Єдина, хто поки вносить невеликий розгардіяш у домашній затишок, — це дворічна Даянка. Поки розмовляємо, встигає і побавитися, і на тата вилізти, зрештою солодко засинає у мами на руках.
Віталій тим часом пригощає напрочуд смачним власноруч зібраним іван–чаєм. Не полінувався знайти місця, де він росте, назбирав листя, власноруч його ферментував, сушив — і тепер Черняховські магазинного чаю вже й не купують. Та й взагалі креативу та веселої вдачі йому не позичати. То чудовий шоколад із спеціально замовлених продуктів варить, то справжній сир із пліснявою планує зготувати. До сліз кумедно видресирував улюбленицю всієї родини — собаку Лану.
Без діла Черняховські не сидять ні хвилини, заробляють чим можуть. Наталя — уміла швачка, вона і ремонтує одяг, і новий кроїть. Зараз зосередилася на моделюванні дитячих шапок. Приносить чималу колекцію вже готових виробів. Яскраві, різних розмірів, усі вони виконані надзвичайно акуратно, ані ниточки ніде не виглядає. Навіть не скажеш, що це пошила молода мама у перервах між домашніми клопотами, а не швачка за конвеєром. Віталій теж береться за усяку роботу, яка йому під силу. Останнім часом консультує охочих працевлаштуватися за кордоном, шукає вакансії, допомагає оформити документи. «Усе робити вигідно. Не вигідно лежати і казати, що грошей нема», — просто і доступно він розвіює мої сумніви про заробіток.
Що відверто здивувало, то це те, що, зважаючи на невеликий дохід, тут абсолютно не скаржаться на безгрошів’я і не чекають допомоги від когось. Навіть не подавали документи для отримання державної допомоги як малозабезпечена сім’я, на яку так часто претендують набагато заможніші родини і такі, де батьки можуть повноцінно працювати, але просто не хочуть.
Покидала я домівку Черняховських абсолютно щасливою, однак на думку наверталося ще більше запитань, аніж на початку мого візиту. Та поставити їх хотілося вже не Наталі та Віталію, а тим, хто скаржиться на важку долю, хто чекає грошей від батьків, хто не працює, бо «там тільки якусь тисячу заплатять». А ще переконалася, що вчитися неписаним істинам щирої любові та взаємоповаги треба не з книжок, а з життя таких сімей.

На фото: Колись Віталій висів на волоску від смерті, а тепер у нього – кохана дружина і трійко чарівних дітей.