«ПРИТУЛИЛАСЯ ДО ВОВИ, ЯКИЙ НЕПРИТОМНО ЛЕЖАВ ПІД КРАПЕЛЬНИЦЕЮ, І... ВІН МЕНЕ НЕСПОДІВАНО ОБНЯВ»

Про важкопораненого учасника Майдану Володимира Мовчана і його дружину Оксану друзі кажуть: «Вони народилися одне для одного»

Катерина ЗУБЧУК

«МИ НІБИ ВСЕ ЖИТТЯ РАЗОМ»
... І Володимир, і Оксана, в яких росте дві доньки – 9-річна Юля і 6-річна Катя, — мовби виправдовувались, що розчарують наших читачів, бо нічого надзвичайного в їхньому житті не було – зустрілися, закохались, одружились... У них справді не було романтичних освідчень при свічках, не було пишного весілля з фотосесією і відео на згадку про пам’ятну подію. Але я думаю, вони розуміють, що пишне весілля з усіма його атрибутами – лише гарна обгортка, без якої можна обійтися. А головне – це їхня велика любов і те, як цінують, бережуть свої почуття.
Володимир – ковельчанин, Оксана родом із села Мощена Ковельського району. А де познайомились? Коли про це зайшла мова, чоловік сказав:
– А ось тут, у цій квартирі, де ми зараз живемо, я й побачив уперше свою майбутню дружину.
Виявляється, це помешкання дісталося Володимиру у спадок від його бабусі. У неї, яка була вже в літах, квартирувала Оксана, працюючи продавцем на базарі. Відвідуючи бабусю, Володимир і побачив вродливу дівчину. Але не відразу вони почали зустрічатися як потенційна пара. Спершу просто спілкувалися, приглядалися одне до одного. Як каже чоловік, придивлявся-придивлявся і нарешті побачив, що мила дівчина – його доля.
У свою Мощену Оксана привезла Володимира 21 вересня 2005 року – на Різдво Пресвятої Богородиці, або, як у народі кажуть, на другу Пречисту, коли у селі престольний празник. А третього березня у колі найрідніших людей Мовчани зареєстрували свій шлюб, відзначили подію – народження сім’ї. І сьогодні, через 10 років подружнього життя, після трояндового весілля, Оксана говорить про чоловіка:
– Вова для мене найкращий. Він добрий, справедливий, чесний – усі хороші слова, які є, можна сказати про нього.
– Тільки крил ангельських ще не видно, – жартує Володимир, чуючи про себе ці епітети в найвищих ступенях, і додає: – Моя дружина – частинка мене. Розповідати про неї – це все одно, що про себе говорити... Ми з Оксаною ніби разом народилися і разом живемо.
І в цих словах – чоловіча теплота й ніжність, про яку мріє кожна жінка.

«А ДО ВІНЧАННЯ «ДОРОСЛИ» ЧЕРЕЗ 7 РОКІВ»
Відтоді як Мовчани одружилися, їх не покидала думка про церковний шлюб. Але, як це буває, життя закрутилось, завертілось, і таїнство вінчання все відкладалося. То старша донька Юля народилася, то молодша Катя – у клопотах, з якимись невідкладними справами минали дні. А в принципі, мабуть, просто ще час не прийшов, щоб подружжя отримало Боже благословення.
Після одруження Володимир і Оксана захотіли мешкати самостійно. Винаймали то одне, то друге житло. А було, що й до батьків Володимира перейшли. А коли бабуся померла, то перебралися в її квартиру, де колись і познайомилися. І вже тут визріло остаточне рішення повінчатися. 3 жовтня 2012 року настоятель храму Дмитрія Солунського отець Анатолій пов’язав Володимиру й Оксані руки, дав скуштувати червоного вина з однієї чаші – спільної чаші життя з усіма радощами й скорботами. Тобто сталося це через сім років їхнього подружнього життя.
– Коли ми вже жили у бабусиній квартирі, – розповідає Володимир, а це був 2010 рік, то я почав ходити у храм Дмитрія Солунського, який навпроти нашого будинку. До цього бував у церкві хіба на Великдень – паску святити ходив. А ще свого часу бабусю в собор проводжав – вона кликала мене, щоб допоміг добратися, бо треба було зупинку проїхати. Назад вже поверталася «з бабами», бо я не завжди залишався на службі. І ось – ніби щось прокинулося в душі...
– Вова й наполіг на таїнстві вінчання, – додає Оксана. – Назвавши точну дату, сказав: «Йдемо брати церковний шлюб».
Жінка розмірковує:
– Зараз більшість молодих людей, реєструючись у рацсі, відразу і вінчаються. Я думаю, що деколи це просто данина моді: знають наречені, що є таке таїнство, і роблять так, як усі. Тому-то й буває, що не встигли одружитися, а вже розбіглися. Я вважаю, що треба пожити у шлюбі, обдумати все і вирішити, чи готові дати обітницю перед Богом на все життя – в радості й горі бути разом до кінця днів своїх.
Подружжя Мовчанів осмислено зареєструвало свій шлюб і так само осмислено повінчалось. І коли звучали слова священика з приводу того, що дружина має коритися чоловікові, то єство Оксани не протестувало: такому люблячому Володимиру коритися зовсім не важко. Якщо на весіллі-вечірці у молодят були найрідніші люди, то на вінчання вони прийшли лише удвох. А оскільки потрібний свідок, то ним записався отець Анатолій. Знову все було без будь-якої показухи, але з любов’ю і Богом у душі.
Після вінчання, – каже Оксана, – ми вже стали справжньою сім’єю.


«Я МАВ БУТИ ТАМ, ДЕ ВИРІШУВАЛАСЬ ДОЛЯ УКРАЇНИ, А ЗНАЧИТЬ — І МОЇХ ДІТЕЙ»
Дуже скромно про свої почуття розповідали Мовчани. А ще скромніше згадував Володимир про те, як на Майдан їздив. Бо все було само собою зрозуміле.
– А де я мав бути, як не там, де вирішувалася доля України, а значить — і моїх дітей? – дивується чоловік.
У грудні 2013-го Володимир був у відпустці. Тоді вперше побував на Майдані. Правда, через декілька днів повернувся, бо треба було виходити на роботу. Якщо першого разу біля Ковельської міської ради охочих вирушити у столицю чекав транспорт, то вдруге, у лютому, чоловік спеціально взяв відпустку, купив квиток на потяг – сів і поїхав. Як тепер каже, не міг бути вдома і по телевізору дивитись на те, що відбувається на Майдані. Чи треба говорити, як хвилювалася дружина? Вона ж бачила, яка ситуація в Києві, – це ж ми уже пережили трагічний січень, були перші загиблі з Небесної сотні. Оксані в останні хвилини Володимир сказав, що їде в Київ. А мама, Надія Олексіївна, дізналася про це, коли син був у столиці. На всі запитання у телефонних розмовах дружина чула лише заспокійливе: «Все добре».
– Я приїхав у Київ 14 лютого. Спочатку, – розповідає чоловік, – було розмірене життя. Хтось бутерброди робив, хтось охороняв територію, щоб усі інші могли займатися своїми справами. Для мене перебування на зимовій вулиці не стало чимось екстремальним. Оскільки я працював на залізниці оглядачем вагонів, то звик до будь-якої погоди. На Грушевського, куди мене відправили як тільки приїхав на Майдан, я спав і їв, виконував якісь доручення з наведення порядку. Між колонами входу на стадіон ми натягнули брезент – над головою був дах.
– Коли ви відчули, що може бути біда – та, яка сталася?
– Як побачив, що у «беркутівців» відбулася заміна. До цього в шерензі зі щитами стояли пацани, і ось уже на їхньому місці – вишколені мужики: широко розставлені ноги, впевненість у собі. Я зрозумів: щось починається. Сказав про це хлопцям, які були біля мене. «Та що ти?» – дехто скептично відреагував.
Із подальшого Володимир пам’ятає момент, коли ці впевнені «мужики» побігли на людей. Важко поранило Володимира 20 лютого зранку. До речі, до цього була вже куля в голову чи, може, осколок (лікарі напишуть – «металевий предмет»). Але на це чоловік навіть не звернув уваги. Зробили перев’язку, і він побіг, як виявиться, доганяти «свою» кулю.
— Вранці я побачила по телевізору, що на Майдані вже страшні події розгортаються, — розповідає Оксана. — Дзвоню чоловікові, а він не бере трубку. Не знаю, скільки разів набирала номер, але безрезультатно. Нарешті – до мене дзвінок. Бачу номер Вови. А коли включилась, то почула, що не він говорить, а хтось із лікарів чи медсестер. Він був у Київській лікарні № 12. Тоді я ще не дізналася, яка біда з моїм Вовою, бо почула у трубці такі слова: «Ваш чоловік у нас в лікарні, ви не переживайте, він получив по щелепі». Я все одно злякалася, але подумала, що це, може, просто якийсь удар. Про вогнепальне поранення й гадки не було. Мені сказала та людина з лікарні, щоб я сама не телефонувала, – будуть мені дзвонити і тримати в курсі.
А на другий день Володимира відправили у Краків. Волонтерка – справжній ангел-охоронець – Наталія Соколова-Попова зателефонувала і запитала дружину, чи хоче вона, щоб чоловіка повезли у Польщу на лікування. Зрозуміло, що згоду дала. І добре, що так сталося. Адже київські медики констатували критичну ситуацію. Ніхто гарантії не давав, що чоловік житиме. А тим більш – чи говоритиме, чи зможе ходити, оскільки була підозра, що куля пошкодила мозок.
Зразу ж у Краків поїхала мама Володимира, бо в неї був закордонний паспорт, а в міській раді посприяли, щоб за день одержала візу. У кінці лютого й Оксана, зробивши необхідні документи, вирушила до чоловіка.

КВІТИ, ПРО ЯКІ РОЗПОВІДАТИМУТЬ ОНУКАМ
Оксана пригадує, як уперше побачила чоловіка у краківській лікарні:
— Лежав мій Володя на ліжку із закритими очима. Різна апаратура монотонно працювала, безліч трубочок, крапельниця. Але головне, що живий. Якщо живий, то все буде добре. Я жодної хвилини не сумнівалася в цьому. Не забуду, як притулилася до чоловіка, а він, мабуть, підсвідомо простягнув руки й обняв мене.
Ні цієї першої зустрічі з дружиною, ні операцій Володимир не пам’ятає, бо був у напівзабутті. Коли вже трохи прийшов до тями, але ще не міг говорити, бо щелепи були зафіксовані, то розпитував про доньок записками: «Як діти, як наші ляльки?» А на 8 Березня, коли зранку дружина зайшла до нього у палату, чоловік вручив їй аркуш, на якому були намальовані квіти. Так візуальним букетом привітав зі святом. І це для Оксани – найдорожчий подарунок. А про першу записку в реанімації Володимир розповів ось що: хтось тримав його руку, в яку вставив ручку, і попросив написати, що хоче. І він написав: «Летимо в Україну».
Очевидно, розривна куля потрапила в ротову порожнину. Хірург казав Володимирові: «З тебе сотні осколочків витягли – маленьких, дрібненьких». Чоловік вдячний своєму рятівникові – справжньому чарівнику, який склав по частинках його обличчя. Усі дивувалися, як йому це вдалося, бо лице було повністю розбите.
А потім – Клівлендська клініка у США, штат Огайо. Про подальше лікування, без якого Володимир не був би таким, як він є сьогодні, знову подбала Наталія Соколова-Попова. Про все домовилася і, лише впевнившись, що нічого «не зірветься», в останні хвилини сказала Оксані: «Сьогодні Володимир летить у Сполучені Штати». Цілий рік – з липня 2014-го по липень 2015-го – був чоловік в Америці. Вдруге вирушив за океан торік у грудні. І лише в лютому, перед другою річницею Революції гідності, повернувся додому. Якраз, як сам каже, за орденом «За мужність» ІІІ ступеня до Президента Порошенка приїхав. Мав Володимир уже статус інваліда війни. А до грудня 2015 року в медичній картці значилося, що він інвалід у зв’язку із загальним захворюванням.
Хоч там, у Клівленді, дуже добре ставились до українця, учасника Майдану (і в сім’ї, де жив, і в клініці), хотілося швидше повернутися додому – до дружини, доньок, які в останні два роки росли без нього. Володимир згадує, як приїхав за орденом у Київ, як ішов по Майдану. Якраз транслювався фільм про події 2014-го, тож чув постріли з того страшного лютого. І здавалося, що знову повернувся в жахливий день. Думки нахлинули, в голові крутилася одна думка: «Не дай Бог ще раз таке комусь пережити».
І зараз, як тільки Володимир кудись іде чи їде, його доньки дуже хвилюються, не хочуть відпускати. Бо пам’ятають, як одного дня тато поїхав і надовго зник, як сталася з ним біда.

На фото: Подружжя Мовчанів із доньками.
Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.