У СЕРЦІ ЙДУ З НИМ ПО МІННОМУ ПОЛЮ

Дружини воїнів знають, як важливо бути сильними, не втрачати надії, цінують короткі хвилини розмов і вміють рахувати довгі дні розлуки. Кожна з них служить у тому ж батальйоні, роті, частині, йде по мінному полю разом зі своїм чоловіком. Душею, серцем, думками… Серед них і Оксана Семенюк, учитель початкових класів Маневицької загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів імені Андрія Снітка...


Людмила ВЛАСЮК

«ПІСЛЯ ТРЬОХ «НІ» СКАЗАЛА: «Я ЗГІДНА СТАТИ ТВОЄЮ ДРУЖИНОЮ»
Щохвилини вона очікує на його повернення. Сумує, плаче ночами, цілуючи свою сплячу донечку в рожеві щічки. Він так далеко — їхній тато. Цілий рік без нього — немов вічність. Лише голос у телефоні: «Я люблю, я чекаю…»
Пропозицію руки і серця Роман робив Оксані тричі. Вона ж боялася щось змінювати у своєму житті: розуміла, що потрібно буде поставити крапку на друзях, школі і розпочинати життя з чистого аркуша. Вони познайомилися у Маневичах на весіллі її двоюрідного брата. На останній курс навчання з Вінниччини, звідки родом, дівчина перевелася на заочну форму до Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Цей рік перевернув її життя: і диплом отримала, і чоловіка знайшла.
— Уперше Роман освідчився по телефону, — з усмішкою пригадує Оксана. — Наші стосунки здебільшого будувалися в режимі телефонного спілкування, і коли по той бік слухавки прозвучало: «Виходь за мене заміж», — я злякалася і відразу ж вимкнула телефон. Та сталося якось так, що рука сама потяглася до мобільного і набрала знайомий номер, але на цю тему ми більше не говорили. Згодом я запросила його на Вінниччину зустрічати Новий рік. Приїхав і побіг на кухню до матері просити моєї руки. Втретє — на День закоханих. Здавала сесію, після екзамену виходжу у фойє, а там Роман чекає з букетом квітів. Я ледь його стримала, бо він хотів стати переді мною на коліна. Але й тоді сказала йому: «Ні». А потім, повертаючись потягом додому, побачила закохану пару, що сиділа навпроти мене. І зрозуміла, що готова до нового життя. З ним. Із Романом. Набрала його номер, і перше, що сказала, були слова: «Я згідна бути твоєю дружиною». Через рік ми відгуляли весілля.

«НАВІТЬ У ВІДПУСТЦІ РОМАН ДУМКАМИ БУВ НА ФРОНТІ З ХЛОПЦЯМИ»
Війна увірвалася в щасливі будні молодого подружжя. Оксана плакала і казала: «Я тебе не відпущу, або ж ми підемо разом». Отримавши повістку, Роман нікому нічого не сказав. Він — нумізмат, тому дружина частенько грозилася: якщо чоловіка заберуть на війну, вона продасть усю його колекцію, бо їм потрібно буде за щось жити. Одного разу він прийшов, висипав усі монети в пакет і обмотав його скотчем.
— Я запитала, навіщо він це зробив, повістки ж іще немає, а він каже: «Значить, прийде», — пригадує Оксана. — А вона уже лежала у нього в кишені. Наступного дня я прибігла з роботи додому, бачу, що Романа немає. Дзвоню до нього: «Де ти є?» У відповідь чую: «У військкоматі».
Коли коханий закидав на плече свій рюкзак, Оксана думала, що серце вискочить із грудей. У ранковому тумані, ніби в уповільненій зйомці, розчинявся автобус, що віз солдатів на війну.
— У той день маневиччан ішло лише троє, — говорить Оксана. — Я плакала ще й тому, що тих двох чоловіків ніхто не прийшов провести. І коли машина від’їхала, я усвідомила, що тепер надія лише на Бога. Роман потрапив у 28-му ОМБР. Півтора місяця у Полтаві він опановував будову радіостанції «Моторола». І відразу після закінчення навчання у складі мінометного батальйону вирушив на передову під Мар’їнку. Спочатку Роман рідко телефонував, а потім ми домовилися, що чекатиму дзвінка кожного ранку. Єдине, що я запитую завжди: чи їв, чи тепло одягнений, чи нічого не болить?
Коли восени чоловік приїхав у відпустку, Оксана відчула щастя: нестійке, непевне, але справжнє. Давно забутий спокій. Він приїхав, але думками залишився там, із хлопцями. І саме тут дружина воїна хвилювалась за нього не менше, ніж коли він був на війні.
— Я його не впізнала, — каже Оксана. — Він завжди любив переглядати телевізійні передачі. Якось приходжу, а Роман сидить у темній кімнаті і дивиться на клаптик похмурого неба у вікні. Запитую: «Може, тобі щось болить?» Заперечливо хитає головою: «Все добре».
— Моє життя вже давно поділилося на «до» і «після» війни, — продовжує вона. — Завжди думаю, що йому там набагато важче, ніж мені, тому намагаюся себе не жаліти. Упоратися з переживаннями допомагають молитви… Я подарувала чоловікові хрестик та молитву «Псалом 90-й», він їх береже. Це трохи мене заспокоює. А ще отець Олександр із Оконська привіз йому молитвослов. Найжахливішим днем у моєму житті стало 3 червня минулого року. Десятки разів набирала Романа — поза зоною. А потім в інтернеті прочитала, що горить Мар’їнка. Дзвонила до волонтерки Галини Хмеляр, вона ж крізь сльози мовить: «Чекай, сонечко, чекай…» Потім сказала свекрусі, що поїду на поле у Велику Яблуньку, навіщо — й сама не знаю. Там посеред поля впала на коліна і дві години несамовито ридала. Якби хто побачив, то подумав би, що збожеволіла. Перед дитиною і свекрухою не мала права показувати свій розпач. А потім зателефонував Роман…
Оксана висловлює щиру вдячність за підтримку колективу школи, працівникам дитсадка «Сонечко» та торфобрикетного заводу, де працює Роман. Найтепліші слова вона адресує свекрусі Ніні Павлівні за те, що виховала їй такого хорошого чоловіка. Їхня п’ятирічна донечка Діана дуже любить свого татка, постійно малює йому малюнки. Останнього разу, коли відправляли передачу в зону АТО, дівчинка зібрала всі аркуші і поклала їх у ящик. На кожній картинці — прапор України. А днями, йдучи повз автостанцію, попросила маму почекати кілька хвилин: «Може, тато наш приїде…»
Що для них час і кілометри, якщо навіть безжальна війна, яка забирає все й одразу, неспроможна здолати силу їхньої любові?
На фото: Діанка і мама зачекалися на тата-героя.
Фото із сімейного альбому