Валентина, ще не стара і доволі вродлива жінка, божеволіє від туги й самотності. У величезному розкішному будинку, оповитому німою тишею, жінка нагадує птаха у золотій клітці – з тією лишень різницею, що вона себе замкнула тут сама... Своїми власними руками. Пихою й зарозумілістю. Необдуманим словом, що в пориві гніву зірвалося з уст. «Краще б воно мені кісткою впоперек горла стало…
Валентина, ще не стара і доволі вродлива жінка, божеволіє від туги й самотності. У величезному розкішному будинку, оповитому німою тишею, жінка нагадує птаха у золотій клітці – з тією лишень різницею, що вона себе замкнула тут сама... Своїми власними руками. Пихою й зарозумілістю. Необдуманим словом, що в пориві гніву зірвалося з уст. «Краще б воно мені кісткою впоперек горла стало… Чому Ти, Господи, не відібрав мені мову у той момент?» – причитала Валентина, вештаючись кімнатами, немов сновида, і раз по раз повертаючись спогадами у минуле
Надія АНДРІЙЧУК
«ДЕ ТИ ВЗЯВСЯ НА НАШУ ГОЛОВУ ЗІ СВОЄЮ ЛЮБОВ’Ю?» …Настуня завагітніла у шістнадцять. Дитя великої любові, татова пестунка й утіха, мамина радість і красунечка, вона від думки про майбутнє материнство ще більше розквітала і ніжно пригорталася до свого Тимка. Та все ж у серце дівчини закрадався острах: як сприймуть цю звістку батьки? Тимофій як справжній чоловік заспокоював кохану: — Не бійся. Ми підемо до них разом. Зрештою, вони ж тебе так люблять… То хіба стануть перечити доньчиному щастю? Проте у батьків щодо майбутнього їхньої дитини були інші плани: хороша освіта, престижна спеціальність, вдала кар’єра, яку, без сумніву, тато зі своїм впливом і знайомствами зможе їй забезпечити. А щодо заміжжя… Їхня донька варта найкращого – багатого, щедрого, розумного, красивого, турботливого… І такого чоловіка вони їй, дасть Бог, знайдуть. Тож, вислухавши слова юнака про весілля, яке не варто відкладати, Валентина, завжди владна й рішуча, і тепер зірвалася на крик: — Пройдисвіте! Голодранцю! Анциболоте! Де ти взявся на нашу голову зі своєю любов’ю?! А бодай ти щастя не бачив! Нащо ж ти занапастив мені дитину?! Нащо ж ти їй світ зав’язав?!! — Валюшко, заспокойся… – намагався втихомирити її чоловік. На противагу дружині, Славко був спокійний і розважливий. – Вгамуйся, Валю… Що сталося, те сталося… Хлопець хороший, роботящий, з порядної сім’ї… — Та будь він проклятий разом із його порядною сім’єю і з усім кодлом аж до сьомого коліна!.. – не вгавала вона. — Мамо, не проклинайте! Мамочко!.. – зі сльозами кинулася до неї Настуня. Ще довго того дня з їхнього подвір’я долинав неймовірний лемент: ридала, благаючи батьківського прощення і благословення дочка, голосила Валентина, накликаючи біди на Тимкову голову, а заодно й на Славкову – за те, що підтримував молодих. Врешті–решт чоловікам якось вдалося залагодити конфлікт, поволі теплішали стосунки тещі з майбутнім зятем. У серпні відгуляли гучне весілля, а вже на Дмитра всі разом тупцювали під вікнами пологового будинку в очікуванні радісної звістки: «У вас народився хлопчик. 53 сантиметри, вага 3800. І дитина, і мама почуваються добре. Вітаємо!»
«ОЦЕ ПОЧИНАЮТЬ ЗБУВАТИСЯ ВАЛЬЧИНІ ПРОКЛЬОНИ» П’ять років промайнуло непомітно. Мабуть, про час, що минув, родині нагадував тільки малий Дмитрик. Веселий і допитливий, не по літах кмітливий і розсудливий, він був не просто втіхою, а тією міцною ниточкою, що єднала сім’ю, допомагала забути всі давні кривди. А що вже добрий та привітний вдався – справжній ангел, казали сусіди. Мов у воду дивилися… Ранок 8 листопада видався на диво сонячним і теплим. Від лагідного доторку промінця Дмитрик прокинувся, швидко підвівся і помчав сходами на перший поверх. — Мамо, мамочко, вже настав мій день народження? — Так, синочку, так, моя радосте. Я тебе вітаю! Будь завжди здоровий і щасливий… – пригорнула малого до себе. — А гості будуть? – допитувалося хлоп’я. – І подарунки? І великий торт? І ананас? — Ой… – знітилася Настя. – І як же це ми забули купити твій улюблений фрукт?.. — А я таткові нагадаю, нехай він сьогодні заїде в магазин, як буде вертатися з роботи… Поки розгублена і вражена своєю та чоловіковою забудькуватістю матуся отямилася, Дмитрик уже накинув на плечі куртку і вибіг на ґанок. …Того ранку Тимофій дуже поспішав. На душі було тривожно, і чоловік пов’язував свій неспокій зі службовими проблемами, тож хотів якнайшвидше приїхати на роботу, аби вирішити конфлікт із замовниками. Сів за кермо, завів двигун і став поволі виїжджати з гаража. Він не міг бачити, що з-за рогу будинку просто під колеса автівки вискочила маленька постать… …Валентині й тепер ввижається, мов у страшному сні, як Тимко, не тямлячи себе від горя, мчав на шаленій швидкості до лікарні, як Настуня тулила до грудей бездиханне закривавлене тільце сина і благала чоловіка: «Швидше, будь ласка, швидше!», як лікарі безсило розводили руками, як у маленькій домовині лежав їхній Дмитрик, немов ангел… А потім… Безкінечні запитання слідчих: як? хто? де? чому?.. Кримінальне провадження проти доньки й зятя, які й без того були на межі життя і смерті, – за «неналежне виконання батьківських обов’язків»… Скільки зусиль доклав її Славко, задіяв усі свої зв’язки, зробив можливе й неможливе, аби закрити справу… І це було останнє, що він зробив, перш ніж піти за внуком – серце не витримало… «Оце починають збуватися Вальчині прокльони…» – «Так–так, на цім світі нічого не минає безслідно», – мимохідь почула вона перешіптування сусідок на похороні чоловіка… Не минає… Тепер і вона в цьому не сумнівається… Ще кілька років Настуня і Тимко жили з нею. Валентина, хоч і сама ночами плакала в подушку, старалася допомогти дітям забути горе, намагалася оточити їх турботою й увагою, втішала, що вони молоді і все у них ще попереду, радила надіятися на краще і чекала звістки, що знову стане бабусею. Однак лелеки чомусь уперто обминали їхнє подвір’я, хоч лікарі не бачили цьому жодного пояснення.
«А РАПТОМ ПРОСТЯТЬ?» …Якось нова знайома запросила Настю навідати разом бабусю у сусідньому районі. «Поїдь, дитино, розвієшся, відпочинеш… Доки будеш у чотирьох стінах сидіти і сльози лити. Поїдь», – умовляла тоді доньку Валентина. Ох, якби ж вона знала, що то за бабуся… Люді, яка півроку тому разом із батьками й сестрою оселилася у будинку неподалік, як і Насті, недавно виповнилося 26. Струнка, вродлива, привітна – ну чим не модель з обкладинки глянцевого журналу? Та ще й господиня неабияка: і спече, і зварить, і пошиє… Лиш із нареченими у дівчини чомусь не складалося. От і вирішила вона «навідати бабусю» – ворожку, яку порадила їй колега. Для сміливості покликала із собою Настю, але таємну мету візиту відкрила їй тільки в автобусі – хочеш не хочеш, а вже їдеш… — Знаю, дитинко, знаю, яка біда привела тебе до мене, – озвалася старенька, лиш дівчата привіталися, переступивши поріг її низенької, ніби врослої в землю, хатини. При цьому було цілком очевидно, що зверталася вона зовсім не до Люди. Настя так розгубилася, що не могла й слова вимовити, її подруга теж мала збентежений вигляд. А бабуся тим часом продовжувала: — Але нема на те ради, дитинко… Принаймні я не знаю. Кажуть, що материнська молитва з дна моря порятує… А материнське прокляття, певно, і на тому світі знайде… «Мамо, не проклинайте! Мамочко!..» – звідкись долинув до Насті її власний відчайдушний крик у той день, коли Тимко прийшов просити її руки. Більше вона не чула нічого: ані того, як, діставши з її сумочки телефон, Люда схвильовано пояснювала Тимофієві, куди треба приїхати, ані тривожних благань чоловіка не покидати його, ані напучувань бабусі: «Моліться, діточки, бо тута лиш сам Господь зарадити може». Додому Настя з Тимком не повернулися – винаймають квартиру у передмісті, половину зароблених коштів віддають на дитячий будинок і щонеділі відвідують богослужіння. Дізнавшись про все це від сусідки, Людиної матері, Валентина й собі зачастила через усе місто до того ж храму, прагнучи хоч здалеку побачити дітей та маючи надію таки вимолити в Господа для них краплину щастя. І ще – потайки сподіваючись: а раптом простять…
