Курси НБУ $ 26.48 € 31.17
Канада нехай зачекає...

Волинь-нова

Канада нехай зачекає...

Безвізовий режим сколихнув Україну, неначе землетрус. Черги за біометричними паспортами свідчать про одне — багато земляків мають намір змінити українське небо на європейське. Пізнавати світ треба, але сьогодні краще поговоримо про те, в якій все ж таки країні ми бажаємо жити – точніше, якою має бути Україна, щоб у ній хотілось жити?

Людмила ВЛАСЮК,
спеціальний кореспондент газети «Волинь-нова»



У мене є мрія — побувати в Канаді, де величезна українська діаспора і європейські стандарти, люди відкриті і не ховають свої оселі за триметровими загорожами, природа перебуває у первозданному стані – ніхто не вирізує столітніх дерев, посаджених руками предків. Перед святами не скачуть ціни, а діють великі знижки. Звідки про це знаю? Мої знайомі проживають в Канаді, тож часто розповідають про заокеанське життя. Вони співають українських пісень, ліплять вареники, читають вірші Володимира Сосюри, але повертатися в Україну не хочуть.
У нас низький рівень життя, процвітає корупція і, найголовніше, йде війна, тому бажання кращої долі можна вважати закономірним. Але завжди є вибір між совістю і грошима. Безвізовий режим, звичайно, — добре, але як бути із власною країною? Хочеться прокинутися завтра вранці в європейській державі не за географічним визначенням, а за багатьма іншими складовими: культурою поведінки, верховенством права, справедливими судами. Одного ранку вийти у двір і побачити ідеальні дороги, щасливих усміхнених людей з гідною заробітною платою, які вибирають, куди їм краще поїхати у відпустку. Такою я уявляю свою країну, в якій хочу жити. І саме це спонукає залишатися тут і просто любити її — у час руїни, великих втрат, війни.
Проте замість успішної держави — печальна і трагічна реальність. На варшавській трасі при в’їзді в селище Маневичі увагу привертає білборд із зображенням Андрія Снітка — вісімнадцятирічного героя, який своїм тілом накрив гранату. Загинув за Україну. Нагороджений орденом «Золота Зірка». Посмертно. Хлопчина зі світлими очима та теплим поглядом вірив у цю країну, в якій так хотів жити. Бійці й надалі повертаються додому з кулями в душах. Коли зустрічаєшся з ними особисто, слухаєш їхні історії, то намагаєшся чимось зарадити, якось допомогти. Тому що допомагати потрібно. І підтримувати теж. Та й просто слухати. Бо ж війна нікуди не поділась, їй не видно кінця-краю. Нам і далі жити з нею, жити з усіма тими, хто крізь неї вже встиг пройти.
Найбільш боляче за малечу, яку війна позбавила дитинства. Якось довелось побувати у літньому християнському таборі при Старосільському жіночому монастирі на Маневиччині, куди на оздоровлення приїхали діти учасників АТО. Серед них — переселенка з Донбасу, дванадцятирічна красуня з надзвичайними очима кольору неба. Аліна гарно малює гори, над якими сходить яскраве сонце, без суржику розмовляє рідною мовою, і хоче колись повернутись в український Донецьк. Маленька дівчинка мріє про мирну Україну, а ми, дорослі, — про зарубіжжя...
Тому у ті моменти, коли у мене опускаються руки і виникає бажання поїхати подалі від нашої багатостраждальної країни, я згадую дитину з очима кольору неба, яка попри все хоче жити на цій землі, бо тут її домівка, і слухаю сповідь тих, хто пройшов випробування вогнем. Напевне, я багато пишу про війну. Але вона, як іржа, в’їлась надто глибоко в моє буття, аби її не помічати. Тому за нагоди завжди повертаюсь до справжніх героїв своєї України. Можливо, саме вони збудують ту державу, в якій захочеться розквітати. А Канада нехай зачекає...