«Вони ненормальні, я о 6.20 їду на роботу, а він у спортзалі вже педалі крутить…»
Так про бельгійців відгукнувся мій друг-заробітчанин, який, маючи хорошу технічну освіту, ніяк не може змиритися з нашими порядками і заробітками, тому й навідується додому, тільки щоб рідним про себе нагадати
Мій товариш не раз намагався працевлаштуватися тут, в Україні, навіть мав офіційну роботу у великій вітчизняній будівельній компанії. Втім, зарплата була вдвічі менша, ніж за кордоном, а відповідальність – навпаки. Отож хлопець тепер трудиться в Брюсселі. Він стверджує, що у нас генпідрядник не може достойно платити виконавцям, бо «викинув купу бабла» на хабарі, щоб виграти тендер.
У Європі ж відкриваєш дрібну будівельну фірму – і тебе звільняють від податків на певний період, держава допомагає придбати обладнання та інструмент.
Мій друг не дуже вірить, що нам вдасться привезти з Європи тільки хороше, залишивши те, що лякає. А я думаю: якщо він повернеться, створить тут свою фірму, яка буде працювати за новими правилами, то шанс таки є.
Через це тут розвинений субпідрядний бізнес: коли каркас будівлі споруджує одна фірма, перекриває друга, облицювальні роботи виконує третя і так далі. Отож, наших заробітчан на таких невеличких підприємствах доволі багато, а ще там трудяться болгари, греки, молдовани, румуни, поляки.
— А тепер уяви, як працюється бідному кранівнику на висоті 30 метрів, коли до нього звертаються щоразу іншою мовою. Та він – поліглот!
Так жартує мій друг і відразу вже невесело додає, що «ми для них» – дешева робоча сила. Значно більше привілеїв мають мігранти з арабських країн, яких тут чимало. А от працювати вони не хочуть, за них це роблять бельгійці. Вони ж і прибирати за не надто охайними «приїжджими» ледь встигають.
— Стільки сміття, як у деяких житлових районах Брюсселя, я не бачив у жодному районі Луцька, хоча комунальники працюють фактично без перерв.
Утім, бельгійці не нарікають, а просто роблять свою роботу, бо «культура інша»... Скрізь усі ввічливі. У нас роками в одному під’їзді живуть і слова один до одного не промовлять, а тут ідеш спальним районом і до тебе вітаються незнайомі люди. На трасі водії пропускають тих, хто поспішає. З самого ранку вони біжать до спортивних залів. А головне – не програмують себе на поразку і не сподіваються на «царя-батюшку».
Але парадокс – не хоче чоловік своїх дітей перевозити в благополучну Європу. І це значною мірою через тих же переселенців та інші «особливості» західної демократії. Каже: «Даси дітям грошей на морозиво, а вони наркотики куплять», бо це доступно скрізь.
В «екзотичних» районах на вітринах замість манекенів стоять живі дівчата, а під тими вікнами якийсь іноземець може справляти природну нужду.
Мій друг не дуже вірить, що нам вдасться привезти з Європи тільки хороше, залишивши те, що лякає. А я думаю: якщо він повернеться, створить тут свою фірму, яка буде працювати за новими правилами, то шанс таки є.
