«Душу шістдесятництва» вбили кадебісти

Її не мог­ли не вби­ти. Над­то не­за­леж­ною бу­ла, а та­ко­го не про­ща­ли. Ма­лю­ва­ла те, що вва­жа­ла за потрібне. Її вітраж (у співав­торстві) «Шев­чен­ко. Ма­ти» в Київсь­ко­му універ­си­теті зруй­ну­ва­ли. Вис­та­ви «Ніж у сонці» за по­е­мою Іва­на Дра­ча, «Отак за­ги­нув Гус­ка» Ми­ко­ли Куліша, «Прав­да і крив­да» Ми­хай­ла Стель­ма­ха, ре­жи­се­ром яких був Лесь Та­нюк і ескізи до яких роз­ро­би­ла, за­бо­ро­ни­ли.

Два твори Горської з однойменною назвою «Карта України» зображають нашу держави без Криму.

Не лю­би­ла «дер­жав­ної» брехні. А як­що й ви­ко­ну­ва­ла іде­о­логічні за­мов­лен­ня пар­тії (на кшталт мо­заїчно­го пан­но у му­зеї «Мо­ло­да гвардiя» в Крас­но­донi), то за­роб­ле­не ви­ко­рис­то­ву­ва­ла для під­трим­ки од­но­думців. Че­рез Горсь­ку йшли кош­ти і від інших діячів, тож її вва­жа­ли не­офіційним «скарб­ни­ком» пра­во­за­хис­но­го ру­ху. Квар­ти­ра ху­дож­ниці ста­ла при­тул­ком для ди­си­дентів. Недар­ма її на­зи­ва­ли «ду­шею шістде­сят­ни­цт­ва».

У 1962 році Ал­ла Горсь­ка ра­зом із Ва­си­лем Си­мо­нен­ком і Ле­сем Та­ню­ком ви­я­ви­ли в Биківні місце по­хо­ван­ня розстріля­них ен­ка­ве­дис­та­ми. Відповідна за­я­ва спри­чи­ни­ла реп­ресії з боку влади. За жінкою сте­жи­ли, підслу­хо­ву­ва­ли, пог­ро­жу­ва­ли, вик­ли­ка­ли на «бесіди». Не відо­мо, хто й ко­ли віддав на­каз уби­ти її. Про­те у то­му, що ка­дебісти док­ла­ли рук до трагічної за­ги­белі кра­суні–ди­си­де­нтки, сумнівів не­має. Офіційна версія: поїха­ла у Ва­сильків до свек­ра, а той убив її че­рез осо­бис­ту неп­ри­язнь, а потім сам ки­нув­ся під по­тяг.

На по­чат­ку 1990х спра­ви в архівах КДБ, які сто­су­ва­ли­ся Горсь­кої, грун­тов­но по­чис­ти­ли. Тож таємни­ця її за­ги­белі так і за­ли­ши­ла­ся не­ро­зк­ри­тою… Ка­жуть, що справжні митці пе­ред­ба­ча­ють май­бутнє. І як інакше, як не пе­ред­ба­чен­ням, наз­ва­ти те, що два тво­ри Горсь­кої з од­ной­мен­ною наз­вою «Кар­та Ук­раїни» зоб­ра­жа­ють нашу державу без Кри­му?