А якщо перила в замку Любарта обваляться? - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.21 € 30.92
А якщо перила в замку Любарта обваляться?

Волинь-нова

А якщо перила в замку Любарта обваляться?

Чим переймалася і з чого дивувалася останнім часом відповідальний секретар редакції газети «Волинь-нова» Тамара ТРОФИМЧУК

... розчаруванням у претенденті на одне із семи чудес України

Подорожі та екскурсії — завжди хороші ліки від втоми й апатії. Разом із колегами з газети «Волинь–нова» ми вже багато разів мали змогу в цьому переконатися. Наш колектив часто їздить у мандри мальовничими куточками країни і може підвердити, як швидко гарні краєвиди та нові враження допомагають забути про проблеми. Знаючи про такий ефект екскурсій, я вирішила організувати «релакс» і для своїх гостей із Херсонщини. Вони вперше приїхали до Луцька, тож хотілося показати щось особливе, старовинне, наприклад Луцький замок. А заодно ліквідувати власну прогалину в знаннях. Бо, до свого сорому, за понад двадцять років життя в обласному центрі ні разу не була на повноцінній екскурсії у замку Любарта.

В одному місці кілок вискочив із «гнізда», і поручень буквально теліпався. Дивлячись, як десяток людей все одно хапаються за нього, щоб зробити крок наверх, у мене перехопило подих: а раптом перило відламається, і всі покотяться вниз?

Гості з Півдня України — а це колишній шкільний учитель та його дружина, обоє віком 60 років — із радістю пристали на пропозицію оглянути замок. Вони також чули про нашу перлину архітектури, адже свого часу по телевізору довго крутився рекламний ролик про історико–культурні пам’ятки, які могли б увійти до списку «Сім чудес України». Серед сотні претендентів на це звання був і замок Любарта. Тому мої земляки, либонь, очікували побачити щось насправді чудесне. Та, якби знали, який екстрим їх чекає, краще б прогулялися тихими луцькими вуличками.

Те, що ідея з екскурсією була помилкою, стало зрозуміло одразу. Будівля замку доволі висока, підніматися нагору важко, але туристів про це ніхто не попереджає. Хоча повинні, бо сходи в середині замку дуже круті, і не кожен зможе їх подужати. Друга небезпека — так звані перила, точніше дерев’яні палиці, що кріпляться до стіни кілочками і тримаються «на чесному слові». В одному місці кілок вискочив із «гнізда», і поручень буквально теліпався. Дивлячись, як десяток людей все одно хапаються за нього, щоб зробити крок наверх, у мене перехопило подих: а раптом перило відламається, і всі покотяться вниз?

А тепер головне питання: заради чого було мучитися? Що особливого можна побачили в замку, щоб терпіти такі фізичні навантаження? Колекцію кованих скульптур, раніше виставлену в ЦУМі, пусті кімнати з невеличкими картинами на стінах, залізну посудину для зерна? Експонати в замку Любарта виявилися більш, ніж скромними.

Я розумію, що наш замок — не Лувр, тут не може бути канделябрів і позолоти. Але навіть бідний інтер’єр під силу оживити майстерній розповіді. Однак і з нею також були проблеми. Екскурсія, на жаль, нічим не вразила, не зачарувала і не перенесла у часи Любарта. А останньою краплею стала експозиція підков на стелажах із брудним склом. Мабуть, треба подарувати музею пляшку миючого засобу «Містер Мускул», щоб витерли сліди пальців на вітринах і не ганьбили перед гостями претендента на звання одного із семи чудес України.

... нахабством захисників так званих європейських цінностей

Скільки разів обіцяла собі, що не писатиму на цю тему, але не можу стриматися, бо все в душі кипить! Є у мене один «пунктик», такий собі «хворий мозоль» — тема толерантного ставлення до сексуальних меншин. Її, на жаль, багато хто сьогодні вважає модною та перспективною. Одні роблять це, щоб показати себе сучасними європейцями, інші — через дух суперечності й бажання чинити наперекір усталеним нормам. Так чи інакше, але думка про те, що одностатеві стосунки такі ж нормальні, як і взаємини чоловіка та жінки, поступово опановує українські голови, і це не може не турбувати.

Риторика захисників прав секс–меншин стає все нахабнішою. Тепер вони вже не кажуть: «Зрозумійте їх і пошкодуйте, це теж люди», а заявляють: «Не смійте зачіпати цих чудових хлопців, ви — агресивні гомофоби». От і лист зі Львова, що прийшов у редакцію електронною поштою, засвідчив: ще одну інтелігентну голову інфіковано ідеєю прав «голубих та рожевих». Жителька старовинного міста Лева чомусь вирішила заступитися за гомосексуалістів, мовляв, не смійте чіпати! Пишіть, як про покійних: або добре, або нічого. І гостро висловилася про публікацію журналістки «Волині–нової» Олесі Банади у авторській колонці «Погляд».

Для тих, хто не в курсі, розповідаю. Наша молода колега не пропустила повз свою увагу ганебний випадок на театральному фестивалі «Мандрівний вішак», де молодий чоловік із Криму вчинив скандал, роздягнувшись на сцені догола і постоявши так деякий час. Потім він попросив нашкрябати на його шкірі якесь слово, щоб продемонструвати біль, який начебто терплять секс–меншини через несприйняття у суспільстві. Про це написала наша журналістка, висловившись толерантно і водочас твердо. І от маємо лист зі Львова з докорами про «непрофесійність, нецивілізованість і гомофобію з великої літери!»

Працівники «Волині–нової» не вперше зачіпають дражливу тему і майже завжди отримують стріли у відповідь. Якщо їхні статті потрапляють в інтернет, кореспондентам узагалі треба давати молоко за шкідливу роботу. Бо в мережі після цього починається дикий гвалт із образами та цькуванням. У деяких моментах це полювання на інакодумців скидається на політичні баталії. Подібно до того, як різноманітні партії у розпал виборчої кампанії ведуть війни в інтернеті, наймаючи людей для обливання брудом, так і захисники секс–меншин, схоже, підбирають писак із особливим талантом паплюжити інших. Бо не встигне хтось сказати слово проти їхніх «європейських цінностей», як орли–захисники злітаються звідусіль і починають його клювати. Але ми не здаємося і не будемо мовчки спостерігати за огидною розпустою, хоч би як нас не ображали. Краще бути відсталими прихильниками традиційних цінностей, ніж продвинутими захисниками збочень.

... несподіваним хобі «комп’ютеризованої» дитини

Дев’ятилітній син моєї подруги вигадав собі розвагу. Щовечора перед сном він читає написи на календарі, котрий висить в його кімнаті. Здавалося б, що у такій елементарній речі може зацікавити сучасного другокласника, який має комп’ютер, планшет і смартфон? Як виявляється, може. І це «щось» — професійні свята та пам’ятні дні, які відзначаються в Україні. Дитина щоразу уважно читає, про яку спеціальність написано в календарі, а потім просить маму пояснити, чим займаються ті люди.

Саме Іванкові я маю дякувати за те, що останнім часом не забуваю привітати з професійними святами своїх знайомих. А про деякі екзотичні професії з його допомогою взагалі чую вперше. Тепер знаю, що у нас є День авіадиспетчера, День сільського жителя, День боротьби з бідністю. Про все це розповідає Іванкові його мама, витрачаючи чимало часу на підготовку до «лекції». Наприклад, «День авіадиспетчера» забрав у неї цілий вечір. Тож тепер жінка мусить вишукувати час для читання інформації, аби відповісти на запитання сина. І притому пильнувати, щоб усе в її розповіді було чітко й однозначно. Інакше Іванко подивиться прямо у вічі і скаже ніби між іншим: «Значить, із бідністю треба боротися тільки завтра, а всі інші дні можна не боротися?»