І у серці — цвяшок
Він забіг у магазин, коли вже збиралася зачиняти. Я так і сказала: — Вибачте, зачинено. — Зачекайте, будь ласка. Я лише на хвилинку. Ваш магазин єдиний у цьому районі, який працює до сьомої і куди мав надію встигнути по закінченні роботи. У нього був дуже засмучений вигляд. Мені стало шкода цього чоловіка. Добре, вибирайте…
Він швидко оглянув зал. Але, видно, не бачив того, що шукав.
— Чим можу допомогти? — сказала чергову фразу, яка (я знаю, дратує багатьох покупців і мене, коли щось купую й хочу зосередитися та подумати над вибором товару).
Але він аж зрадів, почувши мої слова.
— Не повірите, крутиться на язиці, а не можу пригадати цю просту й відому усім назву предмета.
— То, може, якісь асоціації?
По вечері він запропонував поїхати до мене. Я відмовилася, пояснивши, що не шукаю миттєвих і швидкоплинних задоволень, що можу бути тільки з тією людиною, яка мене покохає.
Такого забудькуватого покупця молодого віку мені доводилося бачити вперше. Звичайно ж, якщо заходили пенсіонери, то всяке траплялося. А тут…
— Так, так, асоціації, — швидко вхопився він за рятівне слово. Загадка: два кільця, два кінця і у центрі — цвяшок.
— Ножиці, — проказали ми одночасно і чомусь аж засміялися.
— Так, ножиці, — мама попросила. Я, невдячний, кілька днів за справами забуваю купити. А тут вона подзвонила, що чекає зі смачнющим борщиком і голубцями. Хоч який заклопотаний був на роботі, борщ із голубцями якось одразу закарбувалися в пам’яті. То ж оце й прибіг сюди, сподіваючись встигнути до закриття. І таки не спізнився.
— Голодній кумі хліб на умі, — сказала я. — Чи знайдеться хоч хтось серед українців, хто не любить борщ і голубці?
Він усміхнувся, а розраховуючись, пильно розглядав моє обличчя.
— Не скажу, що часто буваю тут, але ні разу вас не бачив.
— Бо я після школи. Не вступила, куди хотіла, то й не стала навчатися аби-де. Попрацюю трохи, підготуюся краще, і сподіваюся наступного року потрапити на економічний.
— А зараз вчишся економити? — пожартував він. — Не купуючи речі, які продаєш?
— Мені не потрібно вчитися економити. Моя сім’я тільки те й робить, що економить, скільки себе пам’ятаю.
Він протягнув руку до полички з парфумами.
— Я візьму ще й ці.
— Для мами?
— Для вас. Сподіваюся, що вгадав із запахом, — заплатив, поклав переді мною парфуми, ще раз подякував й вийшов.
Назавтра він просигналив мені з дорогої машини, коли я спускалася східцями після закінчення робочого дня.
— Мені дуже незручно за вчора, що не тільки змусив вас чекати, а ще й наче дражнив голодну людину нагадуванням про українські страви. Тому маю сміливість запросити на вечерю до ресторану.
По вечері він запропонував поїхати до мене. Я відмовилася, пояснивши, що не шукаю миттєвих і швидкоплинних задоволень, що можу бути тільки з тією людиною, яка мене покохає.
На його чоло лягла маленька зморшка. Але тут же зникла.
— Розумію, — тепло посміхнувся він. — Ти маєш рацію, не входячи в стосунки з першим-ліпшим.
Підвіз мене до гуртожитку, поцілував кінчики пальців.
— Скоро зустрінемося.
І зник майже на місяць.
Він з’явився несподівано, точніше, неждано. Величезний букет квітів. Подарунки. Повів до ресторану. Простягнув обручку.
— Тепер ти — моя наречена.
Щаслива, стала належати йому. Звідки ж було знати, що цей «трюк» був лише засобом зробити мене своєю?
Десь через півроку побачила його в парку з іншою. Він сміявся, обіймав її за плечі. Я кинулася ледве не битися. Але жінка виявилася його дружиною.
Два кільця, два кінця, а у центрі — цвяшок. Після шоку я ніяк не могла правильно відтворити цю відому всім загадку. Щоразу, коли вона виникала в моїй голові, а було це часто, бо нерідко прокручувала сцену нашої першої зустрічі, весь час на язиці крутилося:
«Два кільця, два кінця, і у серці — цвяшок».
Sandra OLEK
