Курси НБУ $ 27.41 € 32.47
«Слухаю, як до мене летять твої губи…»

Волинь-нова

«Слухаю, як до мене летять твої губи…»

Чоловічий погляд

 

 Одвічне притягування чоловічого й жіночого начал… Любов. Ні, вище — Кохання! Ще вище — ​Кохання-Любов! Сьогодні спробуємо привідкрити вам трішки територію «Інь і Янь» лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка (2004), нашого земляка Василя Слапчука. Насолоджуйтесь мовою його поезій різних років, бо це справді солодко і красиво!

Наче мапу розгортаю…

Наче мапу розгортаю

зоряне небо,

устами знаходжу

сузiр’я Лебедя

на твоїй лiвiй щоцi,

зорi вiдбиваються

на дiвочому тiлi

золотими родимками,

рахую їх,

а щоб не збитися –

цiлую кожну тричi.

Над ранок

згортаю небо у сувiй,

ховаю пiд подушку

на випадок розлуки,

тодi я небо розгорну –

i в ньому вiдiб’ються

усi золотi родимки

твого чистого тiла.

Для людей близьких

лишаю свої координати:

шукайте мене

в сузiр’ї Лебедя

або нiде.

Твій біль візьму собі

Твiй бiль

вiзьму собi,

вiзьму гiркi твої печалi,

що мовчки у тобi кричали,

вiзьму твiй хрест,

вiзьму усi твої розп’яття,

всi кари, що з небес,

усi людськi прокляття –

вiзьму на себе.

Тобi зоставлю небо

i лiтню зливу…

Я залишу тобi тебе щасливу.

До твоїх очей чумаки їздять за сіллю

До твоїх очей чумаки їздять за сiллю,

а я щодня ходжу топитися,

але чумаки щораз мене видобувають,

укритого саваном солi,

iз тихою, наче маятник

незаведеного годинника,

механiчною зозулькою на шиї,

i викидають,

як звичайний непотрiб –

а що зi мною робити? –

на хлiб не посиплеш,

пивом не зап’єш,

нехай мене забере повiнь.

Стiкаю у кутик тремтячих уст

i чую, як двi сльозиночки на вiях

вдаряються одна об одну –

видзвонюють за мною.

Вона усіх їх жаліла і тільки мене любила.

Ти ховаєш руки за спиною…

Ти ховаєш руки за спиною,

а я вiдгадую,

у котрiй руцi моє серце,

але кожен раз помиляюся.

Пiсля закiнчення гри

кладеш серце

до фiлiжанки з-пiд чорної кави,

i ми сiдаємо лузати

гарбузове насiння.

Фiлiжанка збентежена.

До твоїх очей чумаки їздять за сiллю,а я щодня ходжу топитися.

Кохаємося при світлі тисячі червоних ліхтариків…

кохаємося при світлі

тисячі червоних ліхтариків

суниць

кажеш

я так довго

не лежала горілиць

що тепер не знаю

котре небо моє

насправді ж

ти давно вже вибрала

а мені з трави не видко

Лащиться до рук буханець хліба…

Лащиться до рук

буханець хліба,

усміхається молоко

з дійниці.

Світяться в темряві

наші лиця,

свято

ніби.

Соснові дрова просяться

до груби,

пахне вогонь

живицею.

Кохана,

будь мені столицею.

Слухаю, як до мене

летять твої губи.

Мій телефон

не впізнає

твого голосу…

Мій телефон не впізнає твого голосу.

Хоч завше відгукувався на номер,

витатуйований на моїй руці.

Ти набирала його пальчиком,

пальчик,

пригадуючи, як лоскочуться

мої уста, усміхався нігтиком.

Нині цей номер –

лише пам’ять

про концтабір для двох.

Немов статевого акту чекаю медсестру з уколом…

Немов статевого акту

чекаю медсестру з уколом.

Моя кохана — ​жінка абстрактна,

зате гола.

В медсестри під халатом

завжди літо,

лоно — ​наче колодязь.

Вона згідна мене пожаліти…

Другий раз уколоти.

За те, що мене жаліє,

що пускають її по колу,

зневажав я її, називав повією

і божеволів од болю.

Заступала біль мій халатом білим,

казала: — ​Краще б тебе убили…

Вона усіх їх жаліла

і тільки мене любила.

Ми так зблизилися…

Ми так зблизилися,

що віями торкались.

Почепили нам на обличчя

марлеві пов’язки:

«Будете годинника оперувати».

Скільки не тулили до вуха —

тиша.

Одні кажуть,

це дощ,

інші: сльози.

А це наші очі зливаються.