Жінка кричала щось незрозуміле і вила, як вовчиця… - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.08
Жінка кричала щось незрозуміле і вила, як вовчиця…

Lonely girl. Image shot 11/2015. Exact date unknown.

G0G2H1 Lonely girl. Image shot 11/2015. Exact date unknown.

Zoonar GmbH / Alamy Stock Photo

Жінка кричала щось незрозуміле і вила, як вовчиця…

У 1983 році міжнародні інформагентства облетіла звістка про те, що у США померла 86-літня українська емігрантка Катерина Ясенчук, яка 54 роки провела у психіатричній лікарні через незнання мови. Вона намагалася пояснити, що загубила маленького сина, але її розпач прийняли за психічну хворобу

Замість бідних хат іноземцям показали успішні колгоспи

Приголомшлива новина інформагентства «Рейтерс» про смерть української емігрантки, яка прожила у психлікарні фактично все життя тільки тому, що не знала мови, не відпускала французьку режисерку і журналістку Еліані Сабате. Вона одразу загорілася ідеєю поставити фільм. Через посольство знайшла Івана Миколайчука, відомого українського режисера, щоб разом працювати над сценарієм. Довідалися, що Катерина Ясенчук — ​уродженка Волині, тому шукати справжні декорації для зйомок — ​бідне село з хатами під стріхами, як на початку XX століття, — ​Еліані Сабате з чоловіком та Іван Миколайчук приїздять на Волинь.

Іван Миколайчук був розчарований пошуками простого волинського села, ще й «хвости» з КДБ ходили слідом.

Таких сіл у 1980-х було немало, але тодішні спецслужби, поінформовані про приїзд іноземних гостей, доручили місцевій владі показати таке село, яке проілюструє успіхи Радянського Союзу, а не злидні: великі колгоспи, прибуткові господарства. Ось він, мовляв, який чудовий — ​СРСР! Першого дня гостей повезли в село Березовичі Володимир-Волинського району, наступного — ​у Ратнів Луцького, в успішні колгоспи. Іван Миколайчук був розчарований пошуками простого волинського села, ще й «хвости» з КДБ ходили слідом, розповідатиме потім фотограф і режисер Борис Ревенко, який і зафіксував пам’ятні миті. Але Миколайчук воліє показати у фільмі розпач, через який українці виїздили за кордон у ту першу хвилю еміграції, бо ж бідність і крайня потреба вели їх у далекі мандри, назавжди відриваючи від дому. «Іване, не переживай, я тобі під Парижем збудую українське село», — ​жартівливо заспокоювала Еліані, згадував Борис Ревенко дружні посиденьки на кіностудії «Волинь» уночі, коли «хвіст» кадебешників нарешті відставав і вони могли трохи розслабитися за чаркою вина й переглядом фільмів про Волинь.

Актор Яхія Хараши (чоловік Еліані), режисерка Еліані Сабате та Іван Миколайчук у Луцьку, 1985 рік.
Актор Яхія Хараши (чоловік Еліані), режисерка Еліані Сабате та Іван Миколайчук у Луцьку, 1985 рік.

 Не знайшовши під Луцьком потрібних декорацій для зйомок, Іван не витримує і кардинально змінює місце проживання героїні на рідний йому куточок — ​Буковину. Звідти теж люди емігрували, втікаючи від біди. Так у сценарії замість волинських виринають буковинські краєвиди.

З країни болю — на «Острів сліз»…

1915 року на чужий континент з рідної Вкраїни у першу хвилю еміграції вирішила податися 20-літня мати з 5-літнім синочком. Її чоловік не повернувся з війни, і вона відважилася їхати в далеку Америку. Коли українські заробітчани дісталися берегів нового континенту, всі розійшлися у пошуках роботи. Катерина прив’язує сина мотузкою до поклажі й відходить на декілька хвилин до працедавця, що прийшов у порт. За якийсь час вона повернеться до дитини, але знайде лише мотузку.

На багатолюдній вулиці Нью-Йорка розгублена бідно вдягнута жінка з розпущеним волоссям когось шукає. Її погляд порожній, вона постійно повторює незрозумілі слова: «Моє дитя… моє дитя… Ясику… Ясику…»

Ці хвилини перевернули її життя. І хоч як намагалася вона докричатися до людей про те, що загубила дитину, ті лише перелякано озиралися на жінку, яка волає щось незрозуміле та виє, як вовчиця.

«На багатолюдній вулиці Нью-Йорка розгублена бідно вдягнута жінка з розпущеним волоссям когось шукає. Її погляд порожній, вона постійно повторює незрозумілі слова: «Моє дитя… моє дитя… Ясику… Ясику…»

Врешті Катерину забирають у психіатричну лікарню, сприйнявши її істерику за шизофренію. Там вона пробула б серед душевнохворих усе життя, виливаючи свій біль у неймовірної краси картини, написані на стінах, та на роботу приходить молода санітарка з України, яка частуватиме хворих великодніми крашанками зі словами «Христос Воскрес!» Це традиційне вітання відкриє нещасній жінці єдину можливість за стільки років поспілкуватися з кимось українською мовою. Нарешті світ дізнався про її гірку долю. Решту свого життя Катерина проведе у монастирському притулку.

Так скорочено можна передати сценарій «Острів сліз» до непоставленого фільму — ​спільної роботи Івана Миколайчука та Еліані Сабате.

Де взяти нового Миколайчука, щоб створювати кінострічки світового зразка?

Життя відміряло легендарному режисерові всього 46 літ. Через два роки після відвідин Волині він пішов в інший світ, так і не відзнявши свого «Острова сліз»…

На презентації книги укладачка Лариса Брюховецька спонукала до дискусії не лише про розвиток вітчизняного кіно, а й про долю аматорської кіностудії «Волинь».
На презентації книги укладачка Лариса Брюховецька спонукала до дискусії не лише про розвиток вітчизняного кіно, а й про долю аматорської кіностудії «Волинь». /

 Історією непоставленого фільму та перебуванням Івана Миколайчука на Волині зацікавилася наша землячка, головний редактор журналу «Кіно–Театр», заслужений працівник культури України Лариса Брюховецька. Вона видала книгою сценарій із репортажем про перебування Еліані Сабате та Івана Миколайчука у Луцьку, проілюстрований світлинами керівника кіностудії «Волинь» Бориса Ревенка.

— Чи міг би хтось із сучасних режисерів узятися за цей сценарій? — ​запитую у Лариси Іванівни.

— На жаль, ніхто не підійде до цієї теми з таким болем, як Іван Миколайчук, — ​вважає кінокритик. — ​Його завжди цікавили історії і переживання людей, відірваних від рідної землі. Сьогодні, як і століття тому, українці їдуть у чужі світи, залишаючи сім’ї. Є чудова документальна стрічка Вікторії Мельникової «Четверта хвиля» про проблему еміграції. Але «Острів сліз» — ​про інше. Про почуття людини, яка втрачає Батьківщину назавжди. Поставити його здатен лише той, кому болить так, як боліло колись Миколайчуку. Французька режисерка Еліані Сабате протестувала проти експансії американського кіно на світові екрани і хотіла показати у фільмі, що сталося з людиною на чужому континенті. Миколайчуку ж було надважливим передати відірваність від рідної землі. По всьому сценарію проходять флешбеки — ​видіння Катериною її молодості, ностальгічні спогади. Актор такої потужності, як Миколайчук, міг зробити успішну кар’єру за кордоном, бо мав неповторний шарм від природи, але він залишився. Тоталітарна сис­тема такого не пробачала, як не пробачила режисерові Юрію Іллєнку «Білого птаха з чорною відзнакою» і змусила його вступити у партію та робити «догодні» фільми. А Миколайчука ніщо і ніхто не міг змінити, він залишався собою. Наприкінці 1970-х вийшла стрічка «Вавилон XX», тож Іван Миколайчук відбувся як кінорежисер. Далі була картина «Така пізня, така тепла осінь» про емігранта, що стрімко втрачає зір і прагне хоч раз іще побачити свою Батьківщину. «Острів сліз» міг стати значно сильнішим продовженням цієї теми, бо він — ​за реальною історією жінки із села під Луцьком, але так і залишився невідзнятим. Не дала режисерові здійснити задум його смертельна хвороба, яка швидко прогресувала. Серед пріоритетів Миколайчука над іншими митцями кіно є те, що лише його цікавила доля людини, віді­рваної від Батьківщини. Можливо, ця тема запала в душу ще у 1965 році в Аргентині на фестивалі, який дав крила «Тіням забутих предків»? Миколайчук тоді бачив сльози в очах українців-­емігрантів. Так побачив, як ніхто.

Французька режисерка, зачудована українською природою та людьми, багато фільмувала на камеру.  
Французька режисерка, зачудована українською природою та людьми, багато фільмувала на камеру.