І поєдналось непоєднане: він — бандерівець, вона — радянська радистка
Але ніякі ідейні переконання не могли завадити почуттям Богдана і Євдокії
Йшов 1941 рік. Богдан, або Данко, як кликали рідні, саме вертався з батьками із недільної служби у церкві рідного Перемишля. (До 1939 року Перемишль перебував під владою Польщі. За пактом Молотова — Ріббентропа місто було розділене на дві частини, рікою Сян проходив кордон між III Рейхом та СРСР. У 1944–му на короткий час Перемишль входив до складу УРСР, а 1945–го був переданий Польщі.)
Те, що до повстанської армії пішло багато знайомих, Богданко знав, та не сподівався, що його, шістнадцятирічного, саме в день народження заберуть із собою «хлопці» просто з–під церкви. Рішення не обговорювалося, і часу на збори не давали.
— Як був, так і взяли, дали псевдо Данко, — пізніше згадував.
Патріотизму додалося вже від набутого у боротьбі досвіду. Як висловився вихідець із Перемишля Євген Грицак, філолог та історик, «Перемишль має великі заслуги у справі перших починів пробудження українського народу до нового життя й до першої освітньої праці та поширення національної свідомості, він навіть випередив до певного ступеня головний і природний осередок українського культурного життя». Можливо, молода гаряча кров юнака була напоєна цим духом, інакше не збагнути, чому у 16 ставали борцями.
А потім усе закрутилося в коловороті подій…
Із Богданом часто бачились, коли поверталися з роботи. Ще будучи в ув’язненні, він працював прохідником на місцевих шахтах. Часом невимушено розмовляли. Шкодувала його, напевно, а може, він її. У серці знайшлося доволі місця для кохання.
…Пройшов вишкіл у зенітній дивізії — перевели до танкової. Брав участь у Варшавському повстанні поляків, був поранений. Одужавши, у складі дивізії СС «Галичина» воює під Бродами. А далі — полон. У 1951 році радянська влада за діяльність в УПА засуджує Богдана Васильовича Жука до 25 років (!) виправно–трудового табору та запроторює у далекий від рідного дому Уральський край, фактично подвоює вік хлопця. Лише славнозвісна «хрущовська відлига» 1954–го скорочує термін покарання до 10 років.
Час летить, множаться роки і втрати, проходить золота молодість гарячого українця у холодному російському краю. Що юність промайнула не в розвагах — ніколи не шкодував, бо в часи скрути і війни особисте відсувається на другий план. Часом давав волю уяві та розмірковував, яким могло бути його життя на рідній землі, якби не… Але відганяв ці думки.
Про антифашистську діяльність молодого повстанського вояка (знищив понад 20 німецьких танків) дізнається радянська влада від німецьких спецслужб, які за видачу хлопця живим пропонують СРСР 10 тисяч марок. І ув’язненого реабілітовують. У холодних тюремних застінках міста Кізела Пермської області провів довгих 8 років. Призвичаївся Богдан до суворого життя і після звільнення не поспішає додому: хвилюється за рідних сестер, маму, відомо ж — родина «бандерівця». Хоча цей чужий далекий край не вибив із молодого чоловіка патріотизму, зробив його мужнім і витривалим, а за терпеливість подарував кохання, якого стільки років чекало серце…
Євдокію війна загартувала. Радянська радистка військового літака розуміла свою відповідальність. Не раз перед очима смерті вчилась не відводити погляду й сміливо дивитися вперед. Тут знайшла і своє перше кохання, в рідкісні хвилини затишшя мріяла про мирне подружнє життя, народження дитинки… А війна показувала свої злостиві пазурі і таки відібрала у неї чоловіка та батька майбутньої донечки… Але життя не терпить скигліїв. Треба жити і ростити доню. Треба навчати у школі дітей, бо за фахом — педагог. Євдокія любила свою роботу, поринала у неї з головою, співчувала маленьким школярикам. Багато хто з них теж залишився без тата, а то й зовсім сиротою. Післявоєнні учні, спраглі знань, ловили кожне слово з уст учительки. А вона довгими ночами так важко засинала від думок, так легко і слізно молилась перед схованими іконами.
Із Богданом часто бачились, коли поверталися з роботи. Ще будучи в ув’язненні, він працював прохідником на місцевих шахтах. Часом невимушено розмовляли. Шкодувала його, напевно, а може, він її. У серці знайшлося доволі місця для кохання. Для двох вистражданих доль воно перетворилось на любов, котра поєднує непоєднуване, «не шукає тільки свого, все зносить, у все вірить, усього надіється, все перетерпить і ніколи не згасає».
Холодний клімат підірвав Богданове здоров’я. Лікарі рекомендують змінити місце проживання. Сам Бог велить повертатися в Україну. Євдокія погодилася не одразу, бо знала далеку землю лише з розповідей чоловіка, та серце підказало, що там живуть такі ж добрі й сміливі люди, як її Богдан. А Данко їде, летить соколом назустріч своїй омріяній Батьківщині! Як довго сподівався, так швидко зібрався. Спочатку не зривав сім’ї в невідомість, бо мали тоді з Євдокією двійко власних діток та Любочку від першого шлюбу Євдокії. Поїхав сам.
Знайшов родину аж у Самборі на Львівщині, куди вона потрапила внаслідок насильного переселення. Більшість українського населення Перемишля була примусово вигнана з рідних земель. Поплакав Богдан за тими, кого не застав, порадів за тих, хто витримав до кінця. Знайшов шахтарське містечко аж на Волині. Так разом із дружиною Євдокією та дітьми Богдан Васильович потрапляє у Нововолинськ. Довгих 20 років пропрацював на шахті. Хоч і заробив важку професійну хворобу — силікоз, та все йому на рідній землі здавалося раєм. У ньому жив незламний дух борця–патріота, на багато радянських років прихований у надрах душі. До глибокої старості Богдан Жук був активним учасником Галицького братства колишніх вояків першої УД УНА у Львові. Дружина Євдокія відійшла на небо значно раніше, напевно, вона дуже любила це вільне небо, хоч і не менше полюбила українську землю, що прийняла її як рідну.
Що ж розділяло і що об’єднувало ці протилежні половинки протягом життя? Напевно, лише тоненька і довга лінія небокраю…
