Живі талісмани війни: чого вартує собача вірність на фронті - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.98 € 33.48
Живі талісмани війни: чого вартує собача вірність на фронті

Вівчарка Діна уже два роки «воює» разом із господарем на Донбасі.

Волинь-нова

Живі талісмани війни: чого вартує собача вірність на фронті

Тут їх не називають Джеками та Лордами. В окопах бігають Патрони, Кулі, Міни та Сєпари, які доводять свою відданість у справжніх боях, під обстрілами «Градів» та мінометів. На них чіпляють синьо–жовті стрічки, з ними діляться останнім шматком хліба. Натомість вони не просто прикрашають бойові будні українських солдатів, а й рятують їхні життя силою вірності та інколи йдуть на неймовірні подвиги

Діна — і справжня дівчина–воїн, і талановита артистка

— Ви би бачили, які щирі у неї очі! Вона все розуміє, її не потрібно вчити командам. Наприклад, почуєш шурхіт десь поблизу, нахиляєшся і кажеш: «Діно, іди подивись!» — і вона торпедою летить у зарослі. Не собачий у неї погляд, вона дивиться на тебе, як людина, — з неймовірною теплотою і любов’ю, — розповідає про свою вівчарку боєць із Володимира–Волинського Андрій Шарко.

Діна – надійна військова «подруга» і віддана захисниця.
Вівчарка – надійна військова «подруга» і віддана захисниця.

  Він — командир вогневого взводу, заступник командира підрозділу з морально–психологічного забезпечення. За службу в зоні АТО має чимало нагород: нагрудний знак від міністра оборони Степана Полторака, подяку від Президента України, медаль «За оборону Маріуполя». У нього непрості обов’язки: підтримувати солдатів морально, допомагати в бойовій ситуації зберігати психологічну рівновагу. Широкине, Авдіївка, Мар’їнка, Маріуполь — ось далеко не повний перелік міст, де довелося Андрієві пройти хрещення вогнем. Якщо раніше надлюдськими зусиллями йому доводилося долати страх, то тепер звичні бойові будні стали частиною його життя. Мабуть, саме це і спонукало Андрія добровільно залишитися у війську.

 Ця собака пройшла більше, ніж будь–який боєць у зоні АТО.

— У мене на фронті є надійна «бойова подруга» — східноєвропейська вівчарка Діна, — усміхається боєць. — Я купив її у лікарів в Маріуполі у 2015–му. Була зовсім маленькою, на той час їй виповнилося всього три тижні. Нині Діна — найкраща помічниця для мене і моїх побратимів. Уже не раз так траплялося, що вівчарка рятувала нам життя

 Разом із нею він виступав на сцені РЦКД міста Волновахи, а також Діна супроводжувала творчі колективи з Володимира–Волинського через усю Україну. Саме за ініціативи Андрія і його мами Олени Шарко, яка керує театром «Відродження», проходить акція «Єднаймося», учасники якої знайомлять жителів Сходу з культурою Західної України, з її театральними і фольклорними традиціями. «Тож Діна, крім того, що відважна дівчина–воїн, ще й талановита актриса», — радісно говорить Андрій.

Вівчарку полюбила і мама Андрія Шарка.
Собаку полюбила і мама Андрія Шарка.

 — Ця собака пройшла більше, ніж будь–який боєць у зоні АТО, — з гордістю відгукується про свого друга Андрій. — Наша бригада постійно знаходиться на Сході. У нас часто відбуваються бойові виїзди чи навчання, в яких бере участь Діна. Також ми допомагаємо місцевому населенню, співпрацюємо зі школами, беремо участь і в художній самодіяльності навіть тут, залучаємо до неї і бійців. Коли ми з Діною виступали у Волновасі перед дітьми, спочатку я боявся підпускати малечу, але дітлахи надзвичайно тепло сприйняли тварину і ніяк не могли з нею розпрощатися.

Собаки в зоні АТО охороняють, виявляють і затримують порушників, шукають міни. Спочатку їм важко «працювати» в умовах постійного шуму — вибухів, стрілянини. А потім звикають. Як і люди.

 — Діна завжди попереджає про небезпеку, – продовжує Андрій. – Одного дня, коли наша частина стояла під Мар’їнкою, вона дивно почала себе поводити: була неспокійна, то лащилась, то скавчала і дуже жалібно дивилася, ніби щось хотіла сказати. А ввечері на бойовому виїзді нас потужно обстріляли… Згодом вона захистила нас від вовків, яких поблизу Волновахи сила–силенна. Вони просто підходять до людських будинків. Тієї ночі я помітив, що моя вівчарка не знаходить собі місця. Раптом вона зірвалася, шерсть настовбурчилася, я відкриваю двері, а там – вовк. Побачивши Діну, він дременув до лісу…

Крім того, вівчарка ревнива. Якщо їй хтось не сподобається, то триматиме людину на відстані від мене. А ще надзвичайно уважна. Коли беру до рук телефон, розуміє, що я збираюся йти, і вже стоїть напоготові. Діна звикла, що ми зазвичай на світанку виїжджаємо на бойові завдання. Іноді, коли все спокійно, я можу дозволити собі поспати трошки довше. Рівно о 5–й ранку вона починає мене будити, «цілувати» в обличчя, тягнути за одяг, легенько кусати за руку. Отака вона, найвірніша.

Сєпар загинув як боєць, підірвавшись на розтяжці

Втікаючи від війни, місцеві мешканці Сходу залишають своїх чотириногих друзів. У пошуках їжі вони прибиваються до українських воїнів, які їх годують, розділивши свій солдатський пайок. Ті відповідають бійцям великою вірністю.

За кілька хвилин до того, як по нас починали бити «Градами», «артою» або мінометами, собака біг у бункер. Ми — за ним. І за якусь мить починалось вогняне «шоу».

 

Цей четверолапий «боєць» першим відчував небезпеку.
Цей четверолапий «боєць» першим відчував небезпеку.

 — Коли починається обстріл наших позицій з мінометів та іншої техніки, собаки туляться до військових, – говорить Ростислав Смусь із Маневичів. – Серед тварин також є загиблі, контужені і поранені – все, як у людей.

 Його позивний – «Бобер», він – доброволець 1–го батальйону 3–ї роти 93–ї Харківської бригади, боєць батальйону спеціального призначення «Кіборг». Спочатку готувався разом з іншими бути сапером у розвідувальній роті. Пройшов у Маріуполі оборонні укріплення, мінування підходів, згодом — Донецький аеропорт.

  Вони познайомилися на одному з блокпостів Донецької області. Сєпар прибився до українських бійців, поступово прив’язався до Ростислава, ходив із ним у розвідку, чергував на блокпосту. Прийде, притулиться до ніг, ділиться своїм теплом.

Пес Сєпар довів свою вірність на полі бою.
Пес Сєпар довів свою вірність на полі бою.

 — Він нам дуже допомагав, тільки почує найменший шум – гарчить, поглядом показує туди, де відбувається щось підозріле, – розповідає Ростислав. – Його любили всі солдати, ділилися їжею, гладили. Але однієї ночі він підірвався на розтяжці. Ми всі втратили вірного товариша. Він був не просто сторожовим псом, а символом справжньої дружби, відданості. Там часто працювала важка артилерія. Сєпар же для нас був індикатором обстрілів. За кілька хвилин до того, як по нас починали бити «Градами», «артою» або мінометами, собака біг у бункер. Ми — за ним. І за якусь мить починалось вогняне «шоу». Стріляли сильно.

На війні часто все вирішують секунди. Собаки ж ніби передчувають обстріл: їхній слух набагато тонший за людський. Тому ці тварини швидше чують свист мін і снарядів. А найголовніше – вони допомагають залишатися людиною там, де не витримує бетон, де плавиться залізо, де спопеляє дотла бездушна жорстокість війни. І коли їхні очі усміхаються, неначе вони – безсмертні і кулі їх не беруть, у втомлених поглядах бійців прокидається найвище з почуттів – людяність. Вони вчаться любити навіть тих, хто зрадив не лише їх, але й отих чотирилапих друзів, які завжди готові пробачити і повернутися…

Ці тварини допомагають залишатися людиною там, де спопеляє дотла бездушна жорстокість війни.
Ці тварини допомагають залишатися людиною там, де спопеляє дотла бездушна жорстокість війни.