«І душу в мене одніми, і обніми її губами…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 28.08 € 32.28
«І душу в мене одніми, і обніми  її губами…»

Волинь-нова

«І душу в мене одніми, і обніми її губами…»

Дехто каже: щоб не написала Оксана Забужко, асоціюватись насамперед вона буде зі своєю вибуховою книжкою «Польові дослідження з українського сексу» (1996), що була перекладена 15 мовами. Таку думку вважаємо несправедливою. Бо за кожним твором нашої землячки — ​пані Оксана з’явилася на світ у древньому Лучеську — ​Висота Слова! Адже володіє вона ним філігранно і разюче, як у прозі, так і в поезії. І секрету, як опанувала цю зброю, ніякого не робить: «Мова — ​будь–яка — ​то таки найбільша любов мого життя: тільки–бо мова спроможна поєднати музику і міф — ​дві речі, без яких світ був би просто непридатним до проживання»…

«В якомусь світі я була з тобою»

В якомусь світі я була з тобою.

Десь стугоніло наше божевілля

На істеричних зблисках закаблуків,

Трощились келихи, пісні і долі —

А нам по сонцю прикипіло на устах,

І ми боялись роз’єднати руки.

І вийшла осінь, синьозуба, як циганка,

Окрилена пожежним мерехтінням,

І тасувала нам усі літа,

Що на шмалькому протязі віків

були порозлітались.

І це був світ, в якому мала я

Тріскучі, сатанинські чорні коси,

І пам’ять ще зовсім не наболілу,

Й немилосердну віру у своє чаклунство:

На сто ладів я обертала землю, і щоразу

Твоя дорога поверталася туди,

Де реготала я, свавільно й хижо,

І толочила власний регіт, мов траву,

Тобі назустріч — ​чорним ураганом кіс розбитись

На твоїм напнутім, як тятива, плечі.

І це був світ, де можна всмерть натанцюватись

По тінях, котрими для нас мостились площі,

А з рукавів, що в передпліччях розчахнулись,

Бряжчали й сипалися зорі і міста,

А ми ішли крізь полум’я, крізь полум’я…

І це був світ, де я була з тобою, —

Той світ, де не буває доль несправджених,

І де не знають мовчазної музики,

Світ, де все склалось так, як мало скластися, —

Якби не вітер, той скажений вітер,

Що вирвався із коридорів часу

І все на цьому світі переплутав…

«…І солод слів, і холод сліз…»

…І солод слів,

І холод сліз,

І дотик чистий і шовковий…

Візьми мене у темну вись –

Я легша пасем цигаркових.

Повільні очі підніми

(Чи так розводять райські брами?) –

І душу в мене одніми,

І обніми її губами…

…Розломом — ​ох! — ​у листопад

Підлогу й стіни закрутило,

Текуче сяйво проступа

Крізь контур той, що звався тілом!

І — ​відхились…

І — ​відпусти…

Бо в чорнім космосі даремно

Гудуть натужно, як дроти,

Дві долі, строго паралельні.

А цей потріскуючий шум –

То шерех крил поза спиною…

Любов! Не прихистку прошу –

Свободи,

світлої й страшної…

«Автопортрет без ревнощів»

Благословляю жінку, що на світанку відслонить

Вікна в твоєму домі.

Її вимита шкіра ряхтітиме холодом,

Як розтяте вранішнє яблуко.

Жінку, яка безшелесно, навшпиньках

Пройде на кухню,

Поставить каву.

Її очі і руки будуть при цьому сміятись.

Благословляю цю жінку,

Сонну птаху її волосся,

Затамований подих її ходи,

Сірника, що горить між пальців,

Роздвоюючись у безоднях зіниць,

Повільну блакитну музику вен

На руці, піднятій з гребенем…

Благословляю жінку, яку я тобі дарую,

Жінку, якій належить пильнувати твій добрий ранок.

Це я відливаю її для тебе

Зі слів ясних, аж пекучих,

Що по краплі стікають поверхнею шибки,

В яку дивлюся,

І в її глибині коливається

Підводна квітка мого обличчя…

Благословляю цю жінку — ​ як усе–таки шкода,

Що цієї жінки тобі ніколи не знати.

«Коханий!» — ​я пишу це слово навпрошки…»

«Коханий!» — ​я пишу це слово навпрошки,

Навскіс через листок, і так, немов уперше:

Уперше — ​на віку, і вперше — ​на віки

Учвал через рядки летить високий вершник!

Це слово — ​з задихань, з притислих–к–грудям рук,

Це слово вище слів: за ним — ​вже тільки стогін!..

«Коханий» — ​видихай, чи: тонко цвьохнув лук,

Пустивши в ціль стрілу із простору пустого.

І тільки ніжний черк — ​і отерп по душі:

Тривкіше всіх присяг, легке, як дух без тіла,

Це слово (о, замри!) — ​переступом межі,

Й нічого вже не бійсь, якщо — ​переступила…

«Я згоряю від ніжности…»

Я згоряю від ніжности — я обличчя твоє ліплю:

Із пітьми, із дощу, що обом нам засліплює очі,

Проступає воно — ​первозданне, як видих:

«Люблю», — 

І, стікаючи краплями, пальці мені лоскоче.

Це уже не цілунок — ​політ над дахи й ліхтарі:

У нічному, як хаос, набряклому вільгістю небі

Сотвори мене з простору, знищи і знов сотвори –

Через губи прозрілі мене переймаючи в себе.

Я вернуся на крилах твоїх усезнаючих рук,

Ошаліла й чужа, у розкошланім димі волосся, —

Щоб, зачувши ходу мою, репнув од заздрощів брук,

І від погляду мого опівніч на світ зайнялося.

«…А все–таки я Вас любила…»

…А все–таки я Вас любила,

любила,

любила!

І це не минає — ​хіба осідає на дно…

Я Вас у собі, мов коштовну карафку, розбила –

І душу, як білий обрус,

просочило щемливе вино!

Ви колір дали моїм мислям, а образам тіло,

Зоставшись — ​лиш шумом,

як море у мушлі в ушу…

А як там насправді було — ​то яке кому,

Господи, діло!

Важливо — ​як буде…

А буде — ​як я напишу.