Курси НБУ $ 27.01 € 33.52
Волинянин Михайло Сорока  не дозволив Януковичу  стати Президентом у 2004 році

«Допомогти одній людині не менш важливо, ніж порушити проблему загальнодержавного масштабу».

Фото з архіву Михайла Сороки.

Волинянин Михайло Сорока не дозволив Януковичу стати Президентом у 2004 році

Започаткував і 18 літ очолював газету «Урядовий кур’єр» — ​«пережив 17 керівників уряду», записав сотні інтерв’ю із першими особами і найвпливовішими людьми нашої країни і світу, побував на 9 Олімпіадах і в понад 70 державах, видав 29 книг — ​ось–ось вийде 30-а… Титулів, посад, нагород заслуженого журналіста України, голови правління Київської організації Національної спілки журналістів України Михайла Сороки не перелічити. Але найголовніші з них — ​син України, киянин із волинською душею. Адже і в свої 70 уродженець села Романів Луцького району не забуває, «з якого вийшов роду і народу»

З хутора Високого — на висоти київські

Ще школярем Михайло Сорока дописував до ківерцівської районки, де юнкора охоче друкували. Згодом осмілився надіслати кореспонденцію в обласну газету «Радянська Волинь», правонаступницею якої згодом стала «Волинь–нова». Якою ж була радість Михайла, коли вперше побачив у ній свою замітку й одержав перший гонорар — ​карбованець з копійками. Звісно, тішився не так гонораром, як тим, що його визнали в головній газеті краю!

Товариші–однокласники з Луцької школи–інтернату, куди він перевівся з восьмого класу сільської школи, анітрохи не сумнівалися, що їхній Мишко подасться в журналістику. І… не вгадали, бо після одержання атестата про середню освіту йому захотілося стати перекладачем, а там, дивись, вибитися у дипломати. Але на екзамені з профільного предмета — ​англійської мови — ​його «запороли». Наступні три іспити склав на п’ятірки, проте одного бала не вистачило… Сталося це під час вступу до Шевченківського університету в Києві. Абітурієнт після цієї спроби додому не поїхав, а прямо з поїзда подався до редакції Ківерцівської районної газети, яка тоді носила гучну назву «Ленінським шляхом» (тепер «Вільним шляхом»). Тут його прийняли з місячним іспитовим терміном. Тож її редактора Миколу Миценка та завідувача відділу Миколу Богуша, як і тогочасного редактора «Радянської Волині» Полікарпа Шафету, Михайло Сорока вважає своїми найпершими вчителями в журналістиці.

Тож редактора «Ленінським шляхом» (тепер «Вільним шляхом») Миколу Миценка та завідувача відділу Миколу Богуша, як і тогочасного редактора «Радянської Волині» Полікарпа Шафету, Михайло Сорока вважає своїми найпершими вчителями в журналістиці.

То була, за його словами, прекрасна школа репортерства й мобільної журналістики, коли на газетні матеріали відчувався постійний голод. Наступного року знову подався у столицю, але вже на факультет журналістики того ж таки вишу, як це й пророкували однокласники. Приїхав не початківцем, а добре обвітреним газетярем, із тугеньким творчим доробком, про який багато абітурієнтів могли тільки мріяти…

У студентську пору припала йому до душі чарівна однокурсниця Галина з Донеччини, але одружаться вони вже після університету. Через роки вона стане генеральним директором Державного (нині Національного) музею літератури України (разом виховали сина, мають внучку). А тим часом після п’яти літ навчання Михайло — ​без протекцій та дзвінків «згори» — ​потрапляє на роботу в редакцію колись найвпливовішої в республіці газети «Радянська Україна», якій віддав 12 незабутніх років.

Досвідчений журналіст, людина компетентна, комунікабельна, котра вміє об’єднувати навколо себе інших, випробував себе і на посадах завіду­вача сектору преси, радіо й телебачення Київського міськкому партії та консультанта сектора газет ЦК КПУ. Саме тоді сталася трагедія на Чорнобильській АЕС. Михайло Сорока не раз бував там у службових відрядженнях, опускався під зруйнований четвертий реактор, де шахтопрохідники будували систему охолодження, опікувався евакуацією із зони і розгортанням на нових місцях чорнобильської районки і багатотиражки ЧАЕС. А коли на всю потугу повіяли демократичні вітри, Михайлу Сороці запропонували створити й очолити нову урядову газету, аналогів якої доти в Україні не було.

«Я не міг піти проти совісті і людей, які стояли на Майдані»

— Видання задумувалося як інформаційний бюлетень Ради Міністрів, — ​згадує Михайло Михайлович. — ​Тому й назву таку взяли — ​«Урядовий кур’єр». Про скромність намічуваного видання свідчило хоча б те, що випускати його збиралися періодичністю двічі на місяць на 8 сторінках невеликого формату. Але оскільки воно планувалось «як газета», то я як головний редактор і наш маленький колектив вирішили створити саме газету. І вже через два місяці після виходу першого номера «Урядовий кур’єр» став тижневиком і розширив свій обсяг до 16 сторінок, а ще через рік — ​щоденним виданням. Окрім тем економічних, ми постійно відводили чимало місця для матеріалів, так би мовити, людських, із номера в номер прагнули тримати зв’язок із читачем, вести з ним діалог шляхом публікацій за листами дописувачів, відповідей і коментарів на звернення громадян тощо. Повірте, допомогти конкретній окремій людині нам було не менш приємно, ніж порушити проблему загальнодержавного масштабу.

Газета під керівництвом Михайла Сороки не просто відбулася, а зайняла гідне місце в інформаційному просторі. І коли звертатимуться до вивчення переломного періоду в долі України, що випав на межу тисячоліть, то сторінки «Урядового кур’єра» без перебільшення стануть одним із найважливіших джерел.

— На такому фоні, — ​кажу Михайлу Михайловичу, — ​мені все більш незрозуміло, чому ви після 18 років хоч і каторжної, але чесної і плідної праці пішли з редакторського поста. Було це, здається, у 2008–му?

— О, то окрема і довга розмова. Можливо, колись про це напишу. Скажу лишень, що я, як і весь колектив, вірою і правдою служили ідеалам Помаранчевої революції. Найдивніше, що саме деякі з її очільників, коли згодом стали при владі в уряді, мене і змістили, хоча я міг залишитися, якби пристав на їхні умови. Але… Я зголосився перейти в «Укрінформ», де працюю й досі.

Перед самим випуском газети в редакцію навіть завітали очільники уряду Дмитро Табачник і Анатолій Толстоухов. Проте Михайло Сорока підписати номер відмовився.

Та повернімося в часі до 2004 року і бодай коротко згадаймо конфлікт головного редактора «Урядового кур’єра» з Януковичем та його камарильєю. Сталося це наприкінці листопада, відразу ж після другого туру президентських виборів. Очолювана Ківаловим Центральна виборча комісія 24 листопада оголосила переможцем Януковича. Колектив редакції не став чекати рішення ЦВК. Зверставши і здавши номер, ті, хто працював над ним, роз’їхалися по домівках. Михайло немовби передчував, що його розшукуватимуть, тому разом із дружиною повернувся додому дуже пізно. І справді — ​домашній телефон розривався: Віра Петрівна, мама Галини Олексіївни, яка тоді гостювала в дітей, як могла «відбивалася» від цих настирливих дзвінків. Шукали редактора, щоб повернути редакційних працівників на роботу і поставити у номер рішення ЦВК. Але так і не знайшли…

Наступний день, 25 листопада, був, мабуть, найтяжчим для Михайла Сороки за 18 років його редакторства. Хто тільки не телефонував йому, аби в наступному номері вийшли постанови про обрання Януковича президентом. У яких тільки тональностях не відбувалися ці розмови. А перед самим випуском газети в редакцію навіть завітали очільники уряду Дмитро Табачник і Анатолій Толстоухов. Проте Михайло Сорока підписати номер відмовився.

«Урядовий кур’єр» 26 листопада 2004–го так і не вийшов. Це був єдиний випадок невиходу газети за всю її багатолітню історію. В разі опублікування в ньому постанов Ківаловської ЦВК Віктор Янукович ще наприкінці 2004 року був би проголошений Президентом України.

— Я не міг піти проти совісті і людей, які стояли на Майдані, — ​просто каже про свій героїчний вчинок Михайло Михайлович.

Як Берія через Романів увів в оману Сталіна

Мандруючи світами, зокрема Європою, Михайло Сорока під час перебування в Польщі замислив заїхати в те село, де провів дитинство його тато (родину силоміць вивезли з тих країв на Волинь під час сумнозвісної операції «Вісла»). Здійснив цю поїздку потай від нього. Тут, у Стенятині Грубешівського повіту Люблінського воєводства, близько познайомився із сім’єю Легоцьких, які добре пам’ятали Сорок. Вони ж показали гостеві з України православний цвинтар, де поховані Михайлові пращури. Прощаючись, пані Легоцька дала йому на дорогу пирогів із сочевицею. Це був несподіваний і дуже дорогий подарунок Михайлові–батькові. Але він їв ті пиріжечки з рідного йому Стенятина з певним смутком, навіяним спогадами про той край і його важке дитинство. А після цього несподівано й немовби з якимось острахом запитав: «І ти не побоявся туди поїхати?»

У сім’ї Сорок багато про що з пережитого говорили пошепки, уривчасто. І намагалися не втягувати в ці розмови дітей, аби не травмувати їхню психіку. Вже згодом, коли відкрилася правда про ті жахливі часи і були опубліковані документи, зокрема щоденник священика Романівської церкви отця Максима Федорчука, постало перед очима багато сторінок недалекого минулого.

Один із епізодів цієї гіркої історії торкається трагічної долі Марії Панащук — двоюрідної сестри Михайлової матері Людмили Данилівни. У її хаті була вирита криївка, де переховувалися українські месники. У грудні 1945 року на стіл сумновідомого народного комісара внутрішніх справ СРСР Лаврентія Берії лягла доповідна записка про «блискучу операцію» його приспішників у далекому волинському селі Романів та про ліквідацію в домівці Панащуків кількох провідних діячів ОУН, у тому числі керівника ОУН–УПА Тараса Чупринки. Берія відразу доповів про це Сталіну і тим самим увів його в оману, бо серед убитих Чупринки (одне із псевд Романа Шухевича) на хуторі Високому тоді не було. Хоча, як дослідив Юрій Сорока — ​брат Михайла, професор історичного факультету Київського національного університету, Шухевич неодноразово бував у Романові. Але, як відомо, загинув він пізніше — ​5 березня 1950 року в селі Білогорщі під Львовом.

Події грудня 1945–го, як і багато інших епізодів з великої історії Романова і свого родоводу, Михайло Сорока описав у книзі «Романівські джерела».

… — ​Чи жалкую я нині, що в 1966 році не добрав балів на перекладацьке відділення Київського університету? Зовсім ні, — ​усміхається Михайло Михайлович. — ​Вважаю, що з остаточним вибором фаху не помилився. Хоча тепер із власного досвіду добре знаю: журналістська професія, якщо нею займатися всерйоз, належить до найважчих, найбільш виснажливих. Це й справді «солодка каторга». Але є в ній оте, що з особливою силою вигострює почуття твоєї потрібності людям і суспільству. А бути комусь потрібним — ​найважливіше в житті.

Андрій МЕЛЬНИЧУК,
заслужений журналіст України