У день золотого весілля ця жінка одягла сукню, в якій була і півстоліття тому - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.75 € 31.49
У день золотого весілля ця жінка одягла сукню, в якій була і півстоліття тому

У Луцьку народилася сім’я Глушкових, якій у травні цього року буде 54.

Фото Катерини ЗУБЧУК.

У день золотого весілля ця жінка одягла сукню, в якій була і півстоліття тому

Не у всіх це пам’ятне вбрання збереглося, а тим більше з роками підходить за розміром. А лучанка Алла Глушкова залишилася такою ж стрункою. Ця «стабільність» і у почуттях подружжя, котре тішиться з того, що може сказати: «Яке це щастя бути разом, коли «літа на зиму повернули»

«Розворушили минуле, що не обійшлося без валер’янки»

Про цю подружню пару я дізналася від Лідії Тарасюк, яка очолює Волинський фонд милосердя і здоров’я. Чотири роки тому, навесні, Алла і Валерій Глушкови брали участь у дійстві «50 золотих літ», що вже стало традиційним. «Сім’я цікава, інтелігентна, а головне — ​любляча», — ​сказала Лідія Іллівна. Після такої характеристики залишалося зателефонувати своїм героям і домовитися про зустріч.

Фото, зроблені у день одруження і через 50 літ.
Фото, зроблені у день одруження і через 50 літ.

 І ось я вже у квартирі на проспекті Грушевського. Перше враження — ніби потрапила в розкішну бібліотеку. Книг так багато, що, здається, вони скоро витіснять своїх господарів. А ще тут — ​море фотознімків.

Мені здається, треба частіше згадувати ті дні, коли любов тільки–но зароджувалася.

— Після вашого дзвінка, — ​розповідає Алла Григорівна, — ​ми з Валерієм, звичайно, хотіли підготуватися до розмови, тож підняли свій домашній архів — ​передивилися фотоальбоми. І розворушили минуле так, що аж розхвилювалися — ​я два дні не обходжусь без валер’янки. Бо ж на тих світлинах — ​наша юність, молодість, з дорогими для нас моментами — ​все життя. А ще як натрапили на знімки із зустрічі випускників (ми ж училися в одному класі) і побачили, скільки наших ровесників уже немає в живих, то так боляче стало на душі…

І за якусь мить жінка додає, звертаючись до чоловіка:

— Але що ж, Петровичу, треба і в минуле повернутись…

А згадати є що, і спогади у подружжя спільні.

— Я виросла в Аткарську Саратовської області, — ​розповідає жінка. — ​Навчалася у 7-му класі, коли почалося наше знайомство з майбутнім чоловіком. 11 січня

1954 року, після зимових канікул, до нас привели хлопчика — ​стрункого, симпатичного і дуже скромного (батько Валерія — ​залізничник, і їхню сім’ю переводили з місця на місце, так у нашому місті вони опинились). А я ж по життю — ​холерик, енергії хоч відбавляй. Тож відразу і кажу: «А ось позаду мене є вільна парта». Так надалі й було: я завжди за першою партою сиділа, а Валерій — ​десь далі. Ставши старшокласниками, симпатизували одне одному. Вечори шкільні, танці часто були. Я до танців охоча, а Валерій музику любив. Він мав платівки, з ними приходив на вечори, ставив улюблені мелодії, а я витанцьовувала. А потім він проводжав мене додому.

Школу вони закінчили в 1957 році. Алла Григорівна (тоді просто Алла) із золотою медаллю поїхала в Саратов і стала студенткою університету, вчилася на хіміка. Валерій вступив у Камишинське військове училище.

— Це було перше в Радянському Союзі училище, — ​долучається до розмови Валерій Петрович, — ​яке готувало офіцерів спеціально для стратегічних ракетних військ. Закінчивши його, я потрапив у Вінницю, а невдовзі — ​у Луцьк.

Кликав Валерій свою Аллу заміж, як тільки став офіцером, але вона хотіла довчитися. Тож весілля відкладалося, і одружилися вони аж у 1964-му, коли дівчина після університету вже встигла й декілька років попрацювати, поїхавши за направленням у Новокуйбишевськ.

«Говори «так», а я тобі вдома все поясню»

Алла Григорівна пригадує:

— Якось Валера був удома у відпустці, і я до нього приїхала. Тоді його мати й сказала: «Алло, ви з Валерою вже довго зустрічаєтесь — ​ну що ж так тягнете з весіллям?» Та й моя мама про це не раз мені говорила (вона сама ростила мене — ​батько як пішов у 1944 році на фронт, то так і пропав). І тут знову мій холеричний характер «проявився». Я, недовго думаючи, відповіла: «А ми з Валерою вже домовилися, що будемо одружуватися». Хоч цього й не було.

Одне слово, невдовзі розрахувалася Алла з роботи в Новокуйбишевську і вирушила до Луцька.

— Валера мене зустрів, — ​розповідає вона, — ​і ми наступного ж дня пішли у загс і подали заяву. Оскільки він військовий, то тільки два тижні треба було чекати до реєстрації шлюбу. Ми вирішили зробити якщо не весільну, то передвесільну подорож і поїхали у Жмеринку, що на Вінниччині, де жила тітка Валерія. Там я і плаття собі пошила на торжество…

Алла Григорівна на хвильку перериває розмову й показує знімок, зроблений у день весілля.

— А ось на цьому фото, — ​коментує вже іншу світлину, — на золотому ювілеї нашого шлюбу ми зібралися в родинному колі, і я — у тій же весільній сукні.

І ще такий спогад з того далекого пам’ятного дня, коли Глушкови одружувалися.

— Ведуча урочистості питає мене, — ​розповідає чоловік, — ​чи згідний узяти за дружину Аллу? Я відповів: «Так». Це ж запитання адресується нареченій, а вона мовчить, бо не розуміє. Тоді я їй кажу: «Говори «так», а я тобі вдома все поясню».

— Згодом я вже вільно читала українською мовою, люблю і співаю українські пісні, — ​каже жінка. — ​І бережу «Кобзар», який мені у Жмеринці подарувала чоловікова племінниця з таким автографом: «Нехай українська мова стане твоєю рідною».

Починалося сімейне життя Глушкових у найманій оселі на вулиці Володимирській. Сюди і свою старшу доньку з пологового будинку привезли. Це вже через півтора року Валерій Петрович одержав однокімнатну квартиру, а згодом, коли друга дочка народилася, — ​двокімнатну. Тут і живе подружжя вже 46 літ. І якщо офіцерським дружинам доводиться попоїздити за чоловіками по гарнізонах, то тут Алла Григорівна є винятком. Луцьк став першим і останнім містом, де служив чоловік-ракетник. Правда, їй, зі своєю спеціальністю хіміка, довелося не одне місце роботи поміняти, аж поки не «осіла» на консервному заводі, звідки і на пенсію вийшла.

Але, звичайно, життя їхньої сім’ї було позначене тим, що чоловік — ​військовий. На тиждень відбував він на чергування у свою ракетну частину, що дислокувалася в Уляниках Рожищенського району. А дружина і доньки Софійка й Поліна, названі на честь бабусь, чекали чоловіка, татуся.

«Ми зберегли усі наші листи. І навіть невідправлені…»

Алла Григорівна, яка чомусь вважає себе суто прагматиком, вразила такими романтичними міркуваннями:

— Коли вже є життєвий досвід, коли пройшов через багато випробувань, тоді ти навчився уступати, проявляти терплячість. Звичайно, за умови, якщо справді ця людина — ​твоя половинка — ​тобі дорога. Мені здається, треба частіше згадувати ті дні, коли любов тільки-но зароджувалася. Якось сказала Валері: «Я стала забувати, який ти був, коли в тебе закохалася». І попросила знайти його знімки зі шкільних, курсантських років. Тепер вони — ​на видному місці. Я бачу того хлопчика, юнака, який розбудив мої почуття.

А ще, як виявилося, у цій сім’ї зберегли листи з далеких літ.

— Я сама вже забула, що писала (а листувалися ми після школи, коли я вчилася в університеті, він — ​у військовому училищі), — ​каже жінка. — ​Років два тому перечитувала і дивувалася: невже це я?

На моє прохання Алла Григорівна озвучує окремі рядки, де йдеться про їхні почуття, «бо ж публікація для сторінки «Любить! Не любить»:

«Ніби побачилася з тобою, поговорила… Адже коли людині немає з ким поділитися думками, то вона «виливає душу» на папері, і їй стає легше. Так хочеться побачити твою усмішку»;

«По радіо передають концерт симфонічної музики. Послухаю і буду спати. Така наша доля, що ми приречені на самотність»; «Я жду, коли ми зустрінемося і поговоримо про все. До нашої зустрічі залишилося зовсім мало часу».

— ​Це було написано, — ​коментує прочитане Алла Григорівна, — ​коли я у листах ще не цілувала свого майбутнього чоловіка. В кінці кожного з них — ​строге: «До побачення, тисну руку». А він був сміливіший — ​його послання закінчувалися поцілунком.

А є ще багато невідправлених листів. Писала їх Алла Григорівна щодня, коли Валерій Петрович тижнями «сидів» у лісі.

— Це була розмова з чоловіком, — ​каже жінка. — ​А коли Валера вертався додому, то читав і дізнавався, як і чим жили ми з доньками без нього. Це ж був час без мобілок. У день народження не можна було поговорити по телефону, коли він був на службі. І тоді з’являлись такі рядки, які написані, наприклад, 10 січня 1969-го: «Обнімаю, цілую, вітаю із 29-річчям. Ти у мене ще зовсім молодий! Чекаємо, дуже чекаємо тебе. Спокійної тобі ночі, новонароджений!»

І насамкінець ще й такий сюрприз у домашньому архіві Глушкових — ​листи, якими подружжя обмінювалося, коли на світ з’явилася їхня старша донечка. «Валеро, мій рідний! Дівчинка у нас — ​Сонечка. Маленька, але міцненька…» І у відповідь таке послання: «Здрастуй, дорога Аллочко, бажаю тобі якнайшвидше окріпнути… Тисячу і навіть більше разів цілую тебе… Як ти себе почуваєш? Як маленька? З нетерпінням чекаю вас».

Зараз молоді навіть дивно з того, що був час, коли в пологовому будинку не те, що відвідати породіллю не дозволялося, а й квітів передати.

— Ось закінчу своє активне життя, засяду вдома, — ​каже Алла Григорівна, — ​і спробую писати мемуари. Не для друку, звичайно, а для рідних людей — ​дочок, зятів, онука. Хочеться розповісти про наше життя. Може, щось молодим згодиться з нашого досвіду…

Це говорить жінка, якій 77, котра багато літ брала участь у художній самодіяльності, а тепер очолює волонтерський центр обласної ветеранської організації. А ще — ​четвертий рік є слухачем Волинського Акме-університету при Східноєвропейському університеті імені Лесі Українки, де навчаються, скажемо так, люди поважного віку. І хоч Валерій Петрович, за словами Алли Григорівни, більш домашній, їх удвох можна побачити, зокрема, на концертах духової музики, яку вони люблять, на мистецьких виставках. І, звичайно, на дачі, до котрої вже ніби приросли, адже «там так гарно, коли оживає природа».