Курси НБУ $ 27.70
Не бійтеся,  що «там, не дай Бог,  щось знайдуть»

Волинь-нова

Не бійтеся, що «там, не дай Бог, щось знайдуть»

4 лютого в світі проходив День боротьби з раком. Засоби масової інформації публікували виступи лікарів, у яких було багато цифр і графіків. Однак вони, на жаль, не передають картини того, що являє собою ця хвороба. Хочу розказати, чим є рак особисто для мене

Був грудень 1989 року, коли в наш дім постукала біда. Я навчалася на першому курсі Львівського університету, прийшла в гуртожиток із пар і побачила лист від мами. Зворотною адресою у ньому значився онкодиспансер на вулиці Бєлінського в Херсоні. «Не може бути. Це якась помилка. При чому тут онкологічна лікарня?» — подумала я. Рак тоді здавався чимось далеким та нереальним. Щоб зрозуміти, що сталося, відпросилася з навчання і терміново поїхала додому.

Херсонський онкодиспансер у 1990–х роках виглядав дуже непривабливо. Приміщення стояло майже у центрі міста, але його хотілося обійти десятою дорогою. Воно навівало тривожний настрій, який в середині лікарні ще більше посилювався. Все тут ніби навмисно було зроблено так, щоб підкосити людину морально: вузькі темні корироди, такі ж палати на десять чоловік у напівпідвальному приміщенні. Стіни у них хтось додумався пофарбувати в темно–зелений колір! І пояснити, що це нібито... колір надії.

Спочатку я не дуже переживала, бо не знала, що чекає попереду. Як більшість людей у такій ситуації, думала, що трапилася помилка. Але онколог сказав твердо: справи погані, це рак на пізній стадії, жити хворій залишилося півроку (насправді мама зуміла протриматися цілих два!). Далі все було як у страшному сні — опро­мінення, крапельниці, випадіння волосся, сильне схуднення, «швидка» допомога, коли ставало зовсім погано. Знайомі іноді заходили провідати нас, але, побачивши маму, швидко йшли, ховаючи сльози.

Коли найдорожча людина важко хворіє, страждання тих, хто поруч, неможливо описати. Цей душевний біль тебе роздирає. Його нічим не вдається полегшити. Я не могла ні їсти, ні спати, весь час думала про одне й те саме: «Що робити?» Постійно прислухалася до звуків у маминій кімнаті. Вночі прокидалася від кошмарів, удень гірко плакала. Коли йшла по вулиці, хотілося кричати: «Допоможіть!» Надіялася на чудо, але його не сталося. Мама померла уві сні через два роки. Досі відчуваю провину, нібито зробила щось не так, ніби, якби більше захотіла, вона би жила. Вибачте за жахливі подробиці, але саме з ними асоціюється у мене Всесвітній день боротьби з раком.

Звичайно, час іде, і зараз ця хвороба не така страшна, як раніше. Коли я вперше дізналася, що таке онкологічна лікарня, більшість пацієнтів у ній помирало. Сьогодні ситуація змінилася. Рак — уже не вирок, а хвороба, з якою можна поборотися. Багато видів пухлин медицина вміє лікувати, але потрібно вчасно звернутися по допомогу. Рання діагностика — це головне у боротьбі з раком, тому не треба тягнути з візитом до лікаря, якщо з’явилися підозри. Не бійтеся, що «там, не дай Бог, щось знайдуть». Швидше знайдуть — краще вилікують.

Хочу підкреслити ще й такий момент. Онкологи кажуть, що на рак хворіє не одна людина, а вся її родина. На жаль, у нашому суспільстві немає культури співчуття до сім’ї, де сталося горе. Почувши діагноз, ми закриваємося, лякаємося, йдемо геть. У результаті хворий залишається сам на сам зі своєю проблемою. Як людина, яка одного разу пройшла через цей жах, раджу тим, чиї знайомі страждають від онко, проявляти більше милосердя, родичам хворих — не соромитися просити про допомогу, а тим, хто поруч, — не боятися цю допомогу пропонувати.