Курси НБУ $ 28.06 € 33.00
Кажете, просто спорт? Ні, це футбол на крові!

У день відкриття Чемпіонату світу з футболу-2018 Російське консульство в Одесі закидали кривавими м’ячами — так активісти вимагали звільнити в’язнів Кремля.

Фото dumskaya.net.

Кажете, просто спорт? Ні, це футбол на крові!

Чим переймалася і з чого дивувалася упродовж останнього часу спеціальний кореспондент газети «Волинь–нова» Людмила ВЛАСЮК

…П’ятитисячним натовпом українських уболівальників у Росії

У Путіна зараз справжнє свято: весь світ схилився до його ніг. Бо інакше не можу назвати те, що до російського «Гітлера» прибули гості з різних країн. Він веде війну, збиває цивільні літаки — ​а до нього з’їхалися виступати. Минулого четверга в Росії стартував Чемпіонат світу з футболу — ​подія, яка останнім часом була у всіх на вустах. В інших умовах цей турнір став би справжнім святом для любителів гри мільйонів, однак місце його проведення перекреслює всі емоції. Це спортивне дійство не буде таким, яким його уявляли ще декілька років тому, адже Росія отримала право на проведення Мундіалю ще у 2010–му — ​до анексії Криму, війни на Сході, рейсу МН–17, Сирії. Все це надає кривавого відтінку футбольному торжеству. А ще цей день назавжди буде для мене чорним, бо чотири роки тому, 14 червня 49 українських військових збили російські окупанти під час приземлення літака в аеропорту «Луганськ»: 40 десантників 25–ї окремої Дніпропетровської повітряно–десантної бригади та 9 членів екіпажу.

Футбольний турнір лише зіграє на руку Путіну, який створює ілюзію мегакраїни, що виховує національну гордість. Думаю, і для самого «фюрера» буде зовсім неважливим рахунок на табло та футбольні баталії на полі. Ця грандіозна подія потрібна тиранові лише для того, аби зміцнити своє становище в очах світу. Щодо самого футболу? Мені здається, це буде футбол на крові.

Спорт невіддільний від політики. Подобається це комусь чи ні. Тому й весь цей час Захід думав, як ставитися до Чемпіонату світу. Мене ж шокує, чому цей турнір у Росії не відібрали взагалі?! Московську Олімпіаду–80 бойкотували через уведення радянських військ до Афганістану 65 країн–учасниць. Невже ті тисячі життів, покладених за незалежну Україну, не варті того, щоб не їхати до країни–вбивці?! Понад п’ять тисяч українських уболівальників подалися на чемпіонат. Мені важко це зрозуміти, бо я стояла біля домовин, накритих синьо–жовтими стягами, які поверталися на Волинь із Донбасу. Не хочу згадувати всіх полеглих в АТО, запитаю у вас із суто етичного погляду: «Ви дивитиметеся футбол у той час, коли когось братиме на приціл безжальна рука снайпера»? Росія утримує у своїх тюрмах не менше 70 українських бранців. Один із них, режисер Олег Сенцов, може померти ще до того, як буде забито останній гол. Невже ви дивитиметеся футбол? Я — ​ні. Хоча за результатами стежитиму і вболіватиму. Передовсім, за французів. Знаєте, чому? Бо для них футбол — ​це справді всього лиш гра. Та й перемога цієї збірної, думаю, не дасть можливості їхньому президентові перетворитися в тирана. А в росіян кожен забитий м’яч — ​як наркотичний засіб і без того вже божевільному від своєї величі диктатору. Тому я проти Росії. Хіба ж ви не розумієте, дорогі українці, що Мундіаль–2018, цей веселий міжнародний карнавал уболівальників — ​це вже є перемога Путіна?! Тому не можна вдавати, що йдеться просто про спорт. Не можна робити вигляд, що війни немає. Які можуть бути трансляції на українському телебаченні? У нас сотні загиблих, є окупація території, полонені! А знаєте, що лякає мене найбільше? Війна в Україні розпочалася одразу ж після того, як закінчився ще один великий спортивний тріумф — ​зимова Олімпіада–2014 в Сочі. Це ні про що не говорить? Не знаю, як ви, а я з тривогою чекаю моменту, коли затихне фінальний свисток…

…Щепленням від хамства або подякою «крізь зуби»

Хто такий офіцер? Це людина, яка зробила вибір небезпеки як професії. Тому я з великою повагою ставлюсь до тих, хто сьогодні обирає військовий фах, свідомо оцінюючи, що ми всі живемо в умовах війни.

Їдучи на рідну Старовижівщину після чергового робочого тижня, на зупинці випадково почула розмову, в якій жінка переповідала, як її племінника, котрий повернувся з фронту, образив водій. Одна з пасажирок не витримала і заступилася за хлопчину, сказавши: «Що ви до нього вчепилися! Та ми повинні бути вдячні їм усім». На це сердитий шофер крізь зуби процідив: «От, дякую! А мені що, свої гроші віддавати?..» Здається, цим історіям немає кінця–краю. Як і людській неповазі. Нема ж рівності між тими, хто воював і хто звично ходив на роботу, відпрацьовуючи години. Настільки різні наші світи. Чиновники мали б приймати рішення, чесні та справедливі, стосовно кожного, хто щосекундно ризикував життям, поки ми тут комфортно жили, смакуючи кавою. Щоб отримати «подяку» тим, кого змінила війна, знову потрібно вступати в бій. За свої права. Вони не втомлюються воювати там, де розриваються снаряди, але опускають руки на мирній землі. Їм знову доводиться формувати «батальйони» у вигляді спілок чи громадських організацій, щоб їх почули, звернули увагу. Чомусь декотрі люди із заздрістю сприймають, коли ті, котрі вчора стояли за них на смерть, сьогодні отримують житло, матеріальну допомогу чи путівку в санаторій. Вони ж за це заплатили кров’ю та понівеченими тілами, а ще страшніше — ​розірваними душами.

Невже ті тисячі життів, покладених за незалежну Україну, не варті того, щоб не їхати до країни-вбивці?!

Зона АТО — ​найкраще щеплення від хамства. На Хмельниччині в такий спосіб уже покарали одного водія, провівши «екскурсію» на Донбас. Аби інші знали, за що бійці отримують посвідчення та пільги. Навіть просто спілкуючись з військовими, ти змінюєш свій світогляд. Офіцери — ​люди особливі. Зі своєрідним гумором і поглядами: дещо різкими, критичними, але справедливими. Кожен із них — ​взірець героїзму та сміливості. Спочатку вони не впускають тебе у власний світ, а потім ти вже не уявляєш свого життя без спілкування з ними. Кожен, кому випало бути там, здатний розповісти про те, що я спостерігала лише в кіно. Причому без зухвалості та хизування. Якось один військовий продемонстрував мені прилад дальнього спостереження, за допомогою якого бійці бачать ворога на великій відстані. Відчуття не описати, все далеке стає неймовірно близьким. Ось так і війна змінює кругозір. Завдяки їм я тут відчуваю справжнє життя фронту. Навіть просто тримаючи в руках розірваний мінометний снаряд, привезений знайомими з далеких Пісків, чи гільзу, яку вони зберігають удома як пам’ять. У третьому тості, який звучить неймовірно чесно. За тих, хто загинув. Дивлячись на них, я розумію, що ці мужні чоловіки на фронті захищають мій кожен затишний день. День, у якому в мене є мрії та плани. І я вже ловлю себе на думці, що хочу знову побачити море, поки вони там тримають лінію фронту. Дякую, хлопці, вам за це!

…Тим, що байдуже серце страшніше за будь–яку капітуляцію

Ще у підлітковому віці я сформулювала для себе формулу життя: «Про що ми мріємо — ​того й варті». Мої дні вимірювалися бажаннями, з роками їх ставало дедалі більше і вони були для мене своєрідним люстерком. Тоді я собі не уявляла, що професію можна купувати за гроші, товаришувати з корисливості чи грати почуттями. Та і сьогодні з моєї голови ще не зовсім вивітрився той позбавлений меркантильності погляд на світ. Однак зараз я можу стверджувати, що мріяти замало. Аби зробити повітряні замки справжніми, а найсміливіші плани — ​реальністю, мусимо насамперед дозволити собі бути собою. Не дивитися на когось і не підлаштовуватися, не намагатися вести себе так, аби комусь сподобатися, а піти на найвищу розкіш: говорити те, що думаєш, і робити те, чого прагнеш по–справжньому. Виявляється, це складне мистецтво, яке треба опановувати впродовж цілого життя. І я вчусь, збиваючи коліна, але, головне, — ​не зраджую собі. І навіть тоді, коли на душі бентежно… Чи на серці. Словом, десь там, куди ніколи не дістатися кардіохірургам. І найголовніше, щоб воно не мовчало, бо мертве, байдуже серце страшніше за будь–яку капітуляцію. У хвилини зневіри, якогось розпачу згадую рядки Ліни Костенко: «І в житті, як на полі мінному, я просила в цьому сторіччі хоч би той магазинний мінімум: — ​Люди, будьте взаємно ввічливі! — ​і якби на те моя воля, написала б я скрізь курсивами: — ​Так багато на світі горя, люди, будьте взаємно красивими!» Тоді душа, немов у Бога на плечі. Бо все, що виходить від кожного з нас — ​думки, емоції, слова, — ​до нас же і повертаються. Тобто і від нас насправді залежить багато. Тому просто даруйте людям емоції. І щоразу повертайте себе в дитинство. Бо там, де живуть емоції, немає місця фальшивій грі. А там, де дитинство, — ​все справжнє. Не бійтеся бути щирими і великими дітьми. Можливо, в житті це і є найскладніший ключ до успіху — ​мати сміливість мріяти і залишатися собою.