«Діда застрелили. А мамі,яка стала на коліна, щоб не вбили двох діточок, поляк сказав: «Пам’ятай, що я подарував тобі життя»

…Н а цвинтарі у Сагрині прихилилася до залізного хреста на окремій могилці жінка. То лучанка Марія Хоменко (у дівоцтві Мельник), яка народилася у селі Модринь, а мама її була із сусіднього Ласкова, де вбили родичів по батьковій і маминій лініях. Тоді їй було чотири рочки. Як почали палити малі села, сім’я Мельників попросила прихистку у Сагрині у татового знайомого на прізвище Шпак. 10 березня 1944-го Марієчка з 24-літньою мамою Надією, двоюрідною 12-річною сестрою і 67-літнім дідусем Миколою Федоровичем Новосадом, який прийшов до хваленого в околиці лікаря, ночували там. Коли над селом прокотилося відлуння пострілів, вони у передранковій теміні побігли на картопляне поле. Щоб маленька не замерзла, неня загорнула донечку у своє пальто. Важко уявити, як терпеливо маля лежало кілька годин на землі, уткнувшись личком у березневе болото. Так веліла мама, аби Марієчка не заплакала, не заговорила, не пискнула.

Поляки, яких оселили у дворі Мельників, зізналися, що не наважувалися будувати свій дім аж до 1953 року. Чомусь думали, що справжні господарі повернуться.

…Поляки вийшли з лісу і рушили у село лавиною, пильно вдивляючись у вкриту бадиллям землю. Щоб відвернути їхню увагу, Микола Федорович піднявся і попрямував назустріч… смерті. Показав на вимогу документ про народження та національність і відразу ж отримав кулю в голову.

 — Егей, тут єще є тши (три), — ​мовив котрийсь із нелюдів, нагледівши жінку з дівчатками. Перевернув її лицем догори. Вдавати мертву вже було неможливо.

Пригонувши Марічку до грудей, Надія стала на коліна і слізно просила зоставити дітей живими. Котрийсь із чоловіків велів стріляти, та поляк старших літ і чину, на мить задумавшись, мовив: «Не треба, вони наших дітей не вбивали. Пам’ятай, що я подарував тобі життя». І відпустив.

Жінка несла доньку на руках, міркуючи, що якщо стрілятимуть у спину, дитині таки вдасться врятуватися. Не стріляли. Заціпеніло дійшла до хати, в якій жила полька. Та довго не впускала, виглядаючи через вікно. Та, мабуть, сама була матір’ю, бо жестом таки покликала.

Потому Мельників із рідної Холм­щини пересилили в Одесу. Звідти вони пішки через Молдавію прийшли на Волинь. На могилу в Сагринь

78-літня Марія Іванівна приїжджає щороку. Із синами чи онуками. Одного разу завітала на батьківське обійстя в Модринь. Від нього залишилася яблуня і стара криниця. Поляки, яких оселили у дворі Мельників, зізналися, що не наважувалися будувати свій дім аж до 1953-го. Чомусь думали, що справжні господарі повернуться. Мовляв, із чужого двора не здобудеш добра…

Цю правду зі свого дитинства пані Марія знає зі слів неньки Надії, яка мала дуже добру пам’ять і за життя відтворила імена всіх, хто загинув того вмитого кров’ю весняного дня. Загалом 660 їх із прізвищами чи без викарбували на гранітніх стелах, одну з яких «списали» з обох боків. Надії Миколаївні було вже 90 літ, як доньки привезли її у Сагринь. Попрощалася з могилами і дожила вік на другій батьківщині — ​на Волині.

— Сусідів не обирають. Потрібно жити в мирі, якщо Бог поселив нас поруч. Пробачити одні одним, бо що буде в іншому випадку? Знову трагедія? — ​у словах Марії Хоменко і біль, і переживання, щоб більше такий армагеддон ніколи не повторився...

 — ​Ми закликаємо нинішні і прийдешні покоління обох народів не допустити подібної трагедії. Я переконаний, що в українського і польського суспільства є достатньо мудрості, щоб зрозуміти, що будь-яке протистояння ослаблює нас. Особливо тепер, коли в Україні йде гібридна війна.

Мірятися кров’ю наших народів і здобувати на цьому політичні дивіденди — ​це ганебно і неприпустимо. В Україні і в Польщі пам’ять про кожне загибле життя повинна остудити голови тих, хто розпалює ненависть. Ми — ​за фаховий діалог на рівні історії. Закликаю всіх не до помсти — ​до прощення. До цього закликають нас із небес душі жертв цієї трагедії, — ​наголосив Президент України Петро Порошенко, виступаючи на меморіалі невинно убієнних українців у польському Сагрині.