«У кожного, хто вмирає, хтось є, а в мене, виходить, – ​нікого» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 25.82 € 28.98
«У кожного, хто вмирає, хтось є, а в мене, виходить, – ​нікого»

Самотність...

Фото Олександра ДУРМАНЕНКА.

«У кожного, хто вмирає, хтось є, а в мене, виходить, – ​нікого»

Хоч як не називай будинок для престарілих, він все одно залишиться пристанищем гіркої самотності. Ця думка не покидала під час нещодавнього візиту до стаціонарного відділення з постійним проживанням Камінь-Каширського територіального центру соціального обслуговування. Кожен пацієнт — то неповторна доля. Так ми дізналися, що подружній парі на схилі літ тут краще, ніж у рідній хаті, при… синові, що одна з підопічних найбільше переймається «останнім трудним днем» — хто ж її захоронить? А ще побачили пекучі чоловічі сльози образи, що ось так доводиться віку доживати

«Мені вдома так було важко, що тут уже — ​добре»

За роки журналістської роботи не раз бувала у таких будинках. Колись, по молодості, ще й моралізувати пробувала, як мовиться, закликати до совісті тих синів і дочок, які віддали своїх батька чи матір у казенний дім. З часом це відчуття обурення мене не залишило — ​ні: просто з плином літ розумієш, що життя у кожного по–різному складається. І бувають ситуації, коли не можуть жити під одним дахом, здавалося б, найрідніші люди.

Дім, куди приводить безвихідь.

Дім, куди приводить безвихідь.

 Якраз у такій безвиході опинилися Ольга і Яким Шахни із села Підцир’я Камінь–Каширського району. До речі, зустрівшись з ними у їхній кімнаті, де живуть уже декілька місяців, найперш подумала, що це ж, певно, дітей не мають, раз обоє тут. Навіть обмовилася про це. А виявилося — ​найболючіше зачепила. Виростило подружжя трьох синів. На жаль, двох уже похоронили.

Дуже болюче питання: діда до чого довели — ​залишили ні з чим, навіть без житла. Ви б бачили, як він плакав у мене в кабінеті!

— І жили нормально, — ​каже Ольга Митрофанівна. — ​Я все життя працювала вчителем початкових класів. Чоловік викладав водійську справу в автошколі. Люди кажуть, що й дуже добре ми жили. Сини гарно в школі вчилися, вищу освіту здобули.

  На жаль, життя найстаршого і наймолодшого виявилось коротким — ​не стало їх у 2011 та 2015 роках. Але ж є ще один — ​чого ж не у рідній хаті доживає подружжя віку? Коли про це зайшла мова, жінка сказала:

— П’є Володя. А як нап’ється, то крайнього шукає. І ми з батьком — ​ті «крайні». Поки був старший син, то ми не боялися, а тепер… І руки став простягати. Може б, і не дійшло до будинку престарілих (жінка тільки так називає цей заклад. — ​Авт.), але в березні цього року я зламала ногу у стегні, стала неходячою.

Ользі Митрофанівні, відчувається, дуже важко говорити про те, що якось син і побив батька — ​довелося викликати «швидку», поліцію («а чоловік же після інсульту»). І, звичайно, вона ніколи не думала, що на старості покине свою хату. Не раз почула від жінки:

— Трьох хлопців мали, і всі були хороші, слухали мене, що треба допомагали. А он як доля повернула.

Двох синів уже нема, а третій? Він знає, що його батьки у казенному домі? З цього приводу Ольга Митрофанівна каже:

— Знає, що ми в будинку для престарілих. Але де конкретно — ​то ні. Я не хочу, щоб він сюди приходив. Вдома в нас чотири кімнати, кухня, є всі зручності у хаті, гарне подвір’я, садок. Він там мене не захотів доглядати, то нащо він мені тут?

І за якусь мить жінка додає:

— Я рада тому, що мене ніхто не мучить. Мені так вдома було важко, що тут уже — ​добре…

Ольга і Яким Шахни – все-таки удвох...

Ольга і Яким Шахни – все-таки удвох...

Як ото треба допекти матері, щоб вона таке сказала? До речі, поки ми розмовляли, Ользі Митрофанівні хтось зателефонував. Виявилося, син, 43-річний Володимир.

— Може, не геть п’яний, то й згадав, що десь є мати, — ​із сумом промовляє Ольга Митрофанівна. — ​Він спершу не вірив, що ми додому не вернемося. Люди переказували, дивувався, що ми з батьком пенсію (75 відсотків. — ​Авт.) віддаємо на своє утримання.

Але що б не говорила жінка, а зводилося все до одного (не була б то мати):

— Боляче за сина і шкода його, бо ж це моя дитина. Шкода, що горілка його губить. А у нього ж руки золоті: все зробить — ​телевізори і холодильники ремонтує. Добре, що ми тут удвох із чоловіком. Я спокійна за нього, бо ж він після інсульту має неважне здоров’я, і мені є допомога. Вже не кличу щоразу санітарку. Чоловік біля мене, то принесе, що треба, подасть.

І знову до того, чому ж так сталося, що дорослий син не зміг стати батькам опорою, хоч і приклад мав хороший.

— Чоловік ніколи не матюкався, а тим більше не бився, не пиячив і копійку зайву ніде не розвів, — ​каже жінка, шукаючи відповідь на свої «чому»?

«Хтось за цього діда буде перед Богом відповідати»

Михайлу Герасимику — ​83 роки. Він приїхав сюди із села Видерта. Доля склалася так, що мав сім’ю тут, на Камінь–Каширщині. А у 1964–му поїхав на заробітки в Запоріжжя.

 — Як вернувся, — ​пригадує чоловік, — ​то у дружини вже були діти і не мої. Все тоді покинув і подався назад. Там мав другу сім’ю, працював на взуттєвій фабриці, потім — ​в «Зеленгоспі». А коли жінка померла, внуки з Видерти приїхали. Уговорили квартиру продати. Продав. Доляри розділив. Думав, доглянуть мене. З таким договором і квартиру збував, вертався у Видерту. А закінчилося тим, що забрали (вкрали!) у мене і ті гроші, які собі залишив, — ​мали дістатися тому, хто похоронить…

Хотілося б тільки побачитися з невісткою, яка живе у Камені–Каширському. Шлюб у неї із моїм сином був недовгий, бо він рано помер. Але ж я не зрікалася — ​як могла допомагала онуку ростити, попоносила сумки.

Одне слово, як усе внуки забрали, то й дід став непотрібний. Забігаючи наперед, скажу, що вже після відрядження, зателефонувала у Видертську сільську раду, оскільки почула від завідувача стаціонарного відділення з постійним проживанням Ярослава Митчика, що з приводу влаштування дідуся у цей заклад потурбувався сільський голова Михайло Євчук. Насамперед хотілося дізнатися, що в селі думають про Михайла Герасимика — ​може, вигадка чи принаймні перебільшення і з тими доларами, і з тим, що життя з онуками було неможливим. І ось що почула від Михайла Євчука:

— Дуже болюче питання: діда до чого довели — ​залишили ні з чим, навіть без житла. Ви б бачили, як він плакав у мене в кабінеті! Перед Божим судом хтось за це буде відповідати. Шкода діда. Того я й клопотався про нього…

Гіркі сльози на схилі літ.

Гіркі сльози на схилі літ.

І я бачила, як гірко плакав цей чоловік на дев’ятому десятку свого життя. Прикро йому, що скористалася рідня його недугою — ​інсультом, — ​вмовили квартиру продати.

— Обіцяли доглянути на старості, — ​каже Михайло Герасимик. — ​Думав, що так і буде. От бачите, як доживаю…

З травня цього року чоловік тут — ​у будинку, де поселилася самотність. Не може стримати сліз, бо душа болить, «що обібрали, як липку, ще й шкуру стягли б, якби могли». А як живеться в казенному домі? Коли про це зайшла мова, то ось що ми почули:

— Тут і годують краще, і доглядають…

Зважаючи на ці слова, неважко уявити, що довелося йому пережити.

«Нашим пацієнтам не так борщ чи каша потрібні, як добре слово...»

Зустрілися ми і ще з однією підопічною — ​Надією Сидорук, доля якої непроста. Жінка пережила двох синів і дочку («яке то горе хоронити дітей»), давно провела в останню путь і чоловіка. У свої 77 років уже п’ять літ вона в казенному домі. Сама вирішила сюди йти, за її словами, як побачила, що не дає собі ради, а помочі нема ні від кого.

Надія Тимофіївна ще якось навіду­валась до своєї хати у Хотешові, яка аж сниться. А торік пробувала вернутися додому. Була там, поки на підході зими не застудилася у холодній оселі. Одне слово, нічого з того «вертання» не вийшло. Тож змирилася, що доживатиме віку тут. Ні на кого не нарікає, ні від кого не чекає милосердя, хоч онуки, невістка знають, де вона, і могли б хоч відвідати. Одне їй болить:

— Хотілося б тільки побачитися з невісткою, яка живе у Камені–Каширському. Шлюб у неї із моїм сином був недовгий, бо він рано помер. Але ж я не зрікалася — ​як могла допомагала онуку ростити, попоносила сумки, — ​каже жінка, показуючи натруджені руки. — ​Я б її попросила, щоб похоронила мене на кладовищі у Ратному, біля одного із синів.

Пробую перевести розмову на інше: мовляв, живіть і про життя думайте. Але Надія Тимофіївна таки про своє:

— Та то ж найголовніше зараз, в такому віці… Не покидає думка про останній трудний день — ​хто захоронить мене. Гроші я зібрала, все, що треба в домовину, — ​зі мною в сумці. У кожного, хто вмирає, хтось є, а в мене, виходить, — ​нікого…

Жінка хотіла б про свою останню волю сказати невістці при зустрічі. Але бачить, що тої зустрічі не буде. То, може, в газеті адресат ці рядки прочитає.

Завідувач відділення Ярослав Митчик і підопічна Надія Сидорук, у якої одна думка – про останній трудний день.

Завідувач відділення Ярослав Митчик і підопічна Надія Сидорук, у якої одна думка – про останній трудний день.

…У стаціонарному відділенні з постійним проживанням сьогодні 21 підопічний, 16 з них — ​лежачі.

— Коли один такий хворий у родині, — ​каже завідувач Ярослав Митчик, — ​то не просто з ним, а що вже говорити, як стільки немічних. Багато хто буквально доживає у нас останні дні, місяці, бо ж привозять у дуже важкому стані — ​після інсульту, а то і двох. У цьому році 12 чоловік померло. Нашим пацієнтам не так борщ чи каша потрібні, як добре слово, як те, щоб хтось вислухав. І в нас працюють в основному ті, хто прийшов сюди на роботу в кінці дев’яностих, коли відділення відкривалося.

— Старість має бути прожита в повазі і пошані насамперед рідних людей, — ​зазначає начальник відділу соціального забезпечення Камінь–Каширської райдержадміністрації Максим Демидюк. — ​Коли ж у стареньких нема дітей, а вони вже не можуть самі себе обслуговувати, то держава надає їм таку послугу — ​стаціонарне утримання. І дуже прикро, коли у наших підопічних є сини чи дочки, які юридично не відмовилися від батьків, але фактично за ними не доглядають. Ми і таким даємо притулок — ​не пропадати ж людям, якщо вже так життя склалося.