Чи може фото зупинити кулю? - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.76 € 31.73
Чи може фото зупинити кулю?

Волинь-нова

Чи може фото зупинити кулю?

Світлини бувають різними навіть в умовах війни. Романтичними й сонячними, радісними та людяними. Можуть позбавляти болю. А часом, навпаки, один знімок здатний передати німий крик тиші, за яким — ​втрата рідного дому, найдорожчих сердець і відчай

Їх називають очима війни. Вони тримають у руках не автомат, а фотоапарат. І це їхня зброя, яка допомагає нам бачити кадри з передової. Роздивляючись портрет людини, ми вивчаємо її особистий світ. Для тих, хто в тилу, надзвичайно важливо побачити обличчя тих, хто їх захищає. Коли дивишся на ці знімки, то розумієш, що найцінніше — ​їхні очі. Фотограф Дмитро Муравський на своїй сторінці в соціальній мережі продовжує ділитися світлинами із зони бойових дій. За декілька хвилин перегляду — ​уся суть війни. Порожні класні кімнати, іграшки у розтрощеному вибухом вікні, усміхнені діти на фоні розбитої техніки, хлопці, що грають у волейбол на випаленому вогнем полі… І кожний знімок — ​то історія, за якою — ​межа. Чийсь особистий край світу.

Я часто думаю, як живеться тим, хто залишився, не виїхав чи повернувся. Бо навіть якщо ти й покинув територію, пам’ять залишилась чекати в порожніх помешканнях. По сусідству з нами тривалий час проживало подружжя із Попасної. Втікаючи від війни, вони приїхали у наше село Кримне: чоловік тут народився, а дружина родом із Луганщини. Спочатку вона боялася, ні з ким не розмовляла, але згодом, відчувши підтримку, почала призвичаюватися. Їй тяжко було говорити про своє місто в минулому часі, але вона завжди згадувала про нього з ніжністю. І ця ностальгія змусила людей повернутись у зону обстрілу. Навіть мінометами не вибилася їхня тяга до рідного дому. Просто тому, що це їхня батьківщина. Просто тому, що вони її люблять. Шкодую, що мені не вдалось поспілкуватися з ними більше, що не знайшла часу, аби зафіксувати ці обличчя на знімку. Не знаю, як склалася їхня доля, але це справжній прояв любові: повернутися туди за покликом серця, пересиджувати артобстріли в підвалах і молитися, щоб в дім не поцілив снаряд. А головне, аби вони вижили.

Як і наші військові, що тримають фронт — і війна не переходить межі вивітрених донецьких полів, як і діти, які між обстрілами грають у якісь свої ігри. Звикли вже до залпів і військових не бояться. Є фотографії, що це все передають і які можуть змінити хід подій. Востаннє такою стала світлина, на якій в’єтнамські діти втікають від вибуху бомби. Головна героїня (дивіться фото) — ​маленька дівчинка з обпеченою шкірою, яка разом зі своїми братами і сестрами рятується від бомбардування. 

 

 Публікація цього знімка спричинила засудження війни у В’єтнамі і подальше згортання військової операції США в цій країні. У нашій ситуації примиряють інші речі — ​сльози, емоції щастя залишитися живим після бою або полону, обійми побратимів чи найрідніших людей, усмішки дітей, які вміють розпізнавати калібри і свист куль у повітрі. Після пережитих жахів варто показувати людяність на війні. Це повинно працювати в одній зв’язці, і тоді, можливо, якимось дивом і фото зможе зупинити кулю.