Просто зустрілися дві самотності… - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.76 € 31.73
Просто зустрілися дві самотності…

Фото google.com.ua.

Просто зустрілися дві самотності…

Семен залишив молоду дружину вдовою з двома дрібними дітьми. Тяжко було Наталці ростити Ігоря і Павла. Між хлопцями — ​два роки різниці. А одяг та взуття носили однакового розміру. Хіба настачишся, коли капці «горіли» після дворового футболу. І зі штанів та сорочок виростали так швидко…

Якраз почали до тодішньої Югославії їздити. І до Польщі. Щось туди везли, щось — ​звідти. Наталка сумно жартувала: популярна в ті часи пісня «Їду в Югославію» — ​і про неї. Бо також «човникувала». І на роботі мусила триматися.

Чоловіки кликали Наталку в коханки, а не в кохані. Бо хоча жінка вродлива, з тоненькою талією, великими синіми очима, проте ніхто не хотів на чужих дітей іти. Розлучені чоловіки з її роботи скрипіли зубами, коли своїм аліменти платили.

Коли до Наталки почав залицятися колишній одногрупник, який так і не встиг одружитися, сини влаштували бойкот. Матір вони любили і дуже ревнували, не хотіли, аби поріг їхньої квартири переступив чужий дядько.

— Роман розумний, порядний, добрий, — ​перераховувала синам чесноти одногрупника. — ​Роботу гарну має. Він в інституті до мене не байдужий був.

— Хіба ми тобі не допомагаємо, мамо? — ​виправдовувались хлопці. — ​І на дачі працюємо, і навіть вечерю готуємо. А коли виростемо…

— А коли виростете, то матимете власні сім’ї, свої інтереси і своє життя.

— Мамо, ми завжди будемо про тебе дбати.

— Це вам тепер так здається, — ​зітхала Наталка.

Коли сини засинали, сідала перед дзеркалом, розчісувала довге волосся, згадувала Семена. Чоловік любив її косу. Часто пісню наспівував: «Тільки ти роби, як вчила мати, не обрізуй русої коси…» Мало часу прожила з Семеном. Недовго щасливою була. А він її так кохав…

…От і сини виросли. Вивчилися. Одружилися. Обоє з дому пішли. Старший поїхав до дружини в сусідню область. Молодший живе в приміському селі. Одружився з одиначкою. Там будинок великий.

Наталка залишилася сама. Робота, дім, робота… І так щодня. У старшого сина доня народилася. Не міг тепер часто до матері приїжджати. Наталка у вихідні сама навідувала дітей. Бувало, радила невістці, як краще маленьку доглядати. Та злилася на свекруху. Була медсестрою і вважала, що знає все сама.

Якось Наталка почула розмову між сином і невісткою:

— Скажи своїй мамі, хай не лізе в наше життя.

— Ти про що? — ​здивувався Ігор.

— Про поради її. Те роби так, те — ​сяк…

Молода жінка ображено надула губи.

— Добре, — ​обійняв дружину Ігор, — ​я поговорю з мамою.

Наталка вдала, що нічого не чула. І коли син завів розмову, сказала:

— Може, й справді набридаю своїми порадами.

Після цього почала їздити до Ігоря зрідка — ​на великі свята. Аби гостинцями внучку порадувати. Та й поріг оселі Павла тепер нечасто переступала. Думала, може, й там їй не вельми раді. У сватів вічна тема: купити, продати, схитрувати… Син із невісткою також «підсіли» на сімейний бізнес. Найцікавіше Наталці спілкуватися з внуком. Малий любив бабусині казки та оповідки. І розказував їй свої нехитрі історії…

П’ятдесятиріччя Наталка хотіла відсвяткувати скромно. Не любила гучних застіль. Але сини наполягли: влаштуємо все на вищому рівні. Замовили ресторан.

Гості виголошували тости, бажали щастя, здоров’я, довгих років життя… А вона згадувала Семена, їхні скромні сімейні свята. Вони були світлими і теплими. Нині ж гості спілкуються у своїх «коаліціях». Про справи, ціни, політику… Якби хтось не почав виголошувати черговий тост, то й забули б, чого сюди прийшли. Їй було так самотньо на власній забаві.

…Костю порадила Наталці співробітниця, мовляв, руки в чоловіка золоті, все вміє і твоїй пралці зарадить. Вона зіпсована вже понад місяць. Просила Павла, аби знайшов майстра, але той не мав часу.

Костя поставив «діагноз» пралці. Обіцяв завезти до сервісу — ​без цього не обійтися. «Продіагностував» ще й сантехніку. Щось підрихтував. І коли Наталка запитала про вартість його роботи, відповів:

— Можна розрахуватися варениками. Чи борщем.

— Жартуєте?

— Ні. Живу сам. Готувати навчився, але вареники та борщі не вдаються.

— А я не маю нині ні того, ні другого, — ​розвела руками жінка. — ​Гречана каша з котлетою годиться?

Костя був удівцем. Донька з чоловіком і внучкою живуть у столиці. А він після роботи охоче допомагає комусь щось полагодити. Сумно самому вдома.

…Наталка соромилася казати, що зустрічається з Костею. Їй минуло п’ятдесят, він на три роки старший. Це було не кохання. Просто зустрілися дві самотні душі.

Кожен жив у своїй оселі. У кожного — ​свої сни і спогади. А по суботах Костя з Наталкою їздили на її дачу. Працювали. Пили чай під яблунею, яку колись посадив Семен. Заготовляли на зиму варення й компоти. А ще Костя полюбляє мандри. Тож їздили на екскурсії в замки, відвідували давні храми.

Наталчиним синам не сподобалися материні зустрічі з Костею.

— У кохання вирішила побавитись? — ​дорікнули.

— Я маю право на особисте життя, — ​відповіла на те.

— Чи не пізно?

— Пізно, бо колись вас послухала.

— Може, й заміж зібралася?

— А це вже не ваш клопіт. Правда, що діти часто бувають егоїстами. Прикро…

Сини влаштували бойкот. Як тоді, коли дізналися про Романа. Перестали з матір’ю спілкуватися.

…До Наталки причепився якийсь вірус. Ломило голову і викручувало кожну кісточку. Підскочила температура. Відчувала: до аптеки не дійде. В хаті за стіни тримається. Зателефонувала до Павла.

— У нас гості. Я не можу всіх залишити і летіти до тебе. Зачекай до ранку.

— Мені справді дуже погано.

— Мамо, це звичайна застуда. Не смертельно. Нині всі кашляють і чхають.

Поклала слухавку. Розплакалася. Голова розболілася ще дужче. Набрала номер Кості. Він приїхав не сам — ​із родичкою, яка працювала на «швидкій». Потім пішов до аптеки. Приготував малиновий чай. Наталка задрімала. Костя сидів біля неї. Уже й ніч узялася. Додому не пішов — ​боявся залишити саму. Так і прокуняв до ранку.

Зателефонував Павло. Запитав, що потрібно.

— Про мене вже потурбувалися, сину. Дякую.

— Хто? Він?

— Певно, я лише йому потрібна, — ​мовила Наталка і тихо додала: — ​А він — мені.

Син не почув, бо кинув слухавку. А Костя почув. Усміхнувся. Обійняв Наталку поглядом. І пішов готувати малиновий чай.

Ольга ЧОРНА