Курси НБУ $ 29.25 € 30.40
Сестричка кудись пропала. І мама одразу подумала, що її з’їли»

Пом’янімо сьогодні убієнних голодом!

Фото PMG.ua.

Сестричка кудись пропала. І мама одразу подумала, що її з’їли»

… Настав 1933 рік: З міста Єнакієве ми переїхали в село. В тій хатині жила сім’я, яка вимерла від голоду і тифу. Хата була біля могилок. Страшно було там, але літом, як почався голод, могилки спасали нас, бо з ранньої весни на них росли різні трави, які ми з’їдали, особливо жовті варенички та акацію. Не було ні жодної рослинки, яку б ми не їли

Чим далі, тим було гірше. Тато і мама ходили на роботу, а ми, троє, залишались дома чекати оті 200 грам хліба, якщо його можна було назвати хлібом. Він був зелений, гіркий-гіркий, мов полин. Його треба було розділити на цілий день. Ми з’їдали за один раз і чекали, коли їстиме тато і відщипне хоч крихітку. І тато давав нам, а сам, бідний, весною і літом з’їдав по цілому чугунку кропив’яного борщу з розсолом із огірків, який заробляла мама в людей. Тато мав тоді 33 роки, а на вигляд був страшний, майже дід — ​опухлий, уже ледь пересувався.

Батьки лише пішли на роботу, а ми вже починали чекать. Маленька сестричка Віра весь день сиділа у висячій колисці голодна. Їй було майже 2 рочки, а виглядала на півроку. Завжди бідненька просила «Питки, пить водички». Я їй давала, доки не йшла на вулицю, до таких же, як сама. Дитя плаче-переплаче, доки прийде мама і дасть їй поссати порожні груди. Адже мами не бувало дома цілий день. А одного разу ми із сестричкою пішли за село зустрічати маму і по дорозі сестричка пропала. Мама шукала скрізь цілий місяць, уже подумали всі, що її з’їли, бо випадків таких було багато. Що пережили не переказати. Накінець сестричку знайшли у дитячому будинку, і коли мама прийшла забирать її, то вона не хотіла йти, бо дома не було чого їсти. Силою привезли її додому, а було їй 5 років.

 

 Голод, холод, переживання поклали маму в лікарню. Тиф. У мамочки були довгі товсті коси, які постригли під нульовку. Я не впізнала її. А вдома ж дитина залишилась, яка вже нездужала й питки просить. Як же мені її шкода зараз, а тоді що я могла розуміти! Тато не знав, бідний, що робить. Годувать було нічим, і воно висохло на сухарик і померло. Мама не могла прийти додому, бо не мала сили. Тато зробив ящичок, поклав те дитя і повіз на возичку під вікно до мами. Вона подивилася, поплакала і все. Тато відвіз на могилки, закопав. А доки мама прийшла з лікарні, уже важко було знайти ту могилочку.

Годувать було нічим, і воно висохло на сухарик і померло. Мама не могла прийти додому, бо не мала сили. Тато зробив ящичок, поклав те дитя і повіз на возичку під вікно до мами. Вона подивилася, поплакала і все.

Мама прийшла з лікарні, з радості взяла мене на руки, обняла. А через день уже мене відправили з тифом у лікарню. Страшно зараз згадати, я не могла ходити і говорити. Нести в лікарню нічого було. Мама просила в людей кусочок гарбуза, варила і клала в чашку, яку я бачу й тепер. Який це делікатес був, який смачник! Повернулась я додому, а тут нове горе. Всі хворі на малярію. Жахлива хвороба, трусить, холодить. А найгірше — ​їсти нічого. Тепер тато приносив з цегельні ворон, інколи горобчиків. Недобрі на смак ворони. Деколи тато приносив кістки дохлих коней. Вони кипіли, утворюючи страшну смердючу піну. Сьорбали її гуртом і так жили. Згадую, скільки везли мертвих людей, на дорогах лежали нерухомі постаті, яких підбирали і везли, везли, скидали у ями. А тепер є ще такі горлохвати, що кажуть — ​голоду не було.

Пом’янімо сьогодні убієнних голодом!
Пом’янімо сьогодні убієнних голодом!

 Це ж творилось на трудовому більшовицькому Донбасі, де давали по шматочку хліба, а що робилося на селі? Мій дідусь Іван з торбами, і поводирем, якому було 9 років, жебракували по селах, збираючи хоч що-небудь, бо ж дома ще було 5 своїх дітей та один хлопчик померлої від голоду сестри. Два роки рятував дідусь свою сім’ю і врятував, а сам помер від виснаження прямо у сусідньому селі. Залишилась сім’я без годувальника. Скільки мама відплакала за всіма! 

У 1933 році я пішла у 1-й клас. Там деколи давали щось схоже на суп, бо осінню нас водили на поле, щоб виловлювати ховрашків, бо вони, мовляв, поїли наш хліб, тому ми й голодуємо. Ось хто винен! А ми повинні любити дідуся Леніна і Постишева, співаючи пісню, як ми щасливо живем… 

Катерина ПИШНЯК,
очевидиця Голодомору 
Уривок із книги Андрія БОНДАРЧУКА «Україна. Голодомор 
1946–1947 років: непокараний злочин, забуте добро».

 

 

Telegram Channel