Як я «ловив» американські літаки над Чорним морем і Туреччиною - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.89 € 31.63
Як я «ловив» американські літаки над Чорним морем  і Туреччиною

Під час служби – у підземному бункері.

Фото з особистого архіву Костя ГАРБАРЧУКА.

Як я «ловив» американські літаки над Чорним морем і Туреччиною

Чим переймався і з чого дивувався останнім часом редактор відділу місцевого самоврядування і сільського життя «Газети Волинь» Кость ГАРБАРЧУК

…спогадами про спекотне літо 1982-го

Нещодавно, маючи тижневу відпустку, прибирав у книжкових шафах і знайшов кілька армійських блокнотів із записами та віршами і свій «дембельський» альбом. Гортаючи їх, згадував службу в радянській армії. Було це давно, ніби в іншому житті: з травня 1982–го до травня 1984–го. Перші 6 місяців у Ростові–на–Дону, військовій частині 12040 «Б» — радіошколі військ протиповітряної оборони. Після «учебки» — півтора року служив у місті Туапсе Краснодарського краю Росії радистом у зенітно–ракетному полку — в/ч 11287.

Перший місяць служби – "дух"
Перший місяць служби – «дух».

 У моїй пам’яті назавжди закарбувалася найбільш ненависна команда, з якої розпочинається день в армії — крик днювального: «Рота! Подъем!» У казармі зранку панує стійкий та насичений запах двохсот пар солдатських онуч, нереалізованих юнацьких бажань і «вихлопних» газів. Усіх «духів» вишикували, і з нами прийшов знайомитися командир взводу, старший прапорщик Володимир Задорожний — товстий і мордатий. Відразу повідомив, що він «хахол» та й розмовляв із досить відчутним українським акцентом. Так розпочався КМБ — курс молодого бійця. Найбільше комвзводу мордував нас на плацу стройовою підготовкою, а спека стояла тоді така, що аж плавився асфальт. Сам ховався в холодочку, а ми тихенько матюкали його й обливалися потом. Від настрою цього обмеженого, але наділеного фактично необмеженою владою чоловіка залежало самопочуття всього взводу. Після вихідних наш командир приходив «чорніший чорної землі». Хлопці відразу робили висновок: «Нажрався, сволота, й жінка відмовила, то тепер він нас буде дрючити».

Радянська влада вкрала у мене два роки життя, які я провів у смердючій казармі в товаристві різних людей, звезених із найвіддаленіших куточків Союзу.

А ще наш «прапор» полюбляв говорити афоризмами. Ось один із його улюблених: «Человек должен работать над собой, а не распивать вино в парке». Почувши цю фразу вперше, весь взвод розсміявся, точніше, розреготався. А Задорожний дуже розгнівався, його велике лице стало буряковим, і у нас розпочалася «весела» година самопідготовки. Чим більше нас ганяли, тим голосніше ми сміялися. Особливо класно це робити у протигазі.

Подружився з узбеком Нурланом із сусіднього взводу. Він закінчив Ташкентський університет, знав англійську, французьку, арабську мови. А в радянській армії таких розумних не любили, тому його найбільше гнобили, принижували та «діставали» сержанти безглуздими командами. Старшина роти частенько кричав: «Узбекский профессор, на парашу, будешь там по–арабски разгаваривать!»

Через місяць служби, за тиждень до присяги, нам нарешті видали зброю. Отримав СКС — самозарядний карабін Симонова 1951 року випуску. Допотопний, але ефектний. Як нам пояснив командир роти, це велика честь, адже саме з такими карабінами стоїть почесна варта біля мавзолею Леніна у Москві. А ми дуже швидко свої СКСи зненавиділи, адже розпочалася багатогодинна муштра: «На плечо! К ноге!» Цей наказ повинні виконувати всі 200 курсантів радіошколи одночасно й красиво, але так ніколи не виходило, як цього хотіли командири.

Минув рік служби – "черпак"
Минув рік служби – «черпак».

…що таке «забивати косяк» і літати серед хмар

Після 20–кілометрового марш–кидка з повною викладкою на полігон і назад я нарешті відчув, що таке фізична втома. Досі не розумію, чому нас так ганяли, адже готували не десантників, а радистів. З карабіна у мішень я жодного разу не влучив, бо погано бачив. Тому, щоб не зіпсувати показників зі стрільби всього підрозділу, наступного разу взводний відправив мене і ще одного такого ж «снайпера» з Дніпропетровська охороняти полігон. Це були кілька годин свободи, тим більше, що мій товариш дав покурити «план». Я дізнався, як «забивати косяк». Для мене, наївного волинського пацана, який до цього читав у газетах, що наркомани є тільки десь там на загниваючому Заході та в Америці, це стало несподіваним відкриттям. Досі пам’ятаю той казково–фантастичний стан ейфорії, який я відчув. Може, тому, що це сталося вперше, ніби зараз бачу небо ніжно–голубого кольору із рваними клаптиками білих хмаринок, і я літаю поміж них. Зате згодом, коли «дур» вийшов, хотілося застрелитися — добре, що ми не мали бойових патронів. Тому дав собі слово більше ніколи в житті не пробувати цієї гидоти.

Перед присягою весь день, лише з перервою на обід, ми мили асфальт щітками й милом, щоб почорнів. Від спеки плац швидко висихав і знову ставав сірим. Класичний армійський маразм. Коли мені на «гражданці» про таке розповідали, я не вірив, аж доки сам не спробував. Шість місяців «учебки» минали дуже повільно, ми вже рахували дні, коли закінчиться наша підготовка й потрапимо нарешті у війська. Перед розподілом до мене в Ростов–на–Дону приїхали батьки. Це стало справжнім святом після казарми.

…ракетами, які збили не лише штатівський літак-розвідник, але й радянський МІГ-19

Шістьох курсантів із нашої роти, серед них і мене, відправили у Туапсе, що на Кавказі. На околиці міста в кам’яній горі замаскований командний пункт зенітно–ракетного полку, а вздовж узбережжя стояли дивізіони. Наш підрозділ перебував на постійному бойовому чергуванні. Як радист, я приймав радіограми про координати і переміщення американських літаків над морем та на військових базах у Туреччині. Радіолокаційні станції фіксували, а їхній рух зображували на величезному прозорому планшеті. Черговий офіцер спостерігав і, коли літаки наближалися до територіальних вод, оголошували тривогу. Американці ж частенько просто дражнилися.

«Завдяки» потужній комуністичній ідеології ми тоді насправді щиро пишалися тим, що служимо й захищаємо свою «радянську батьківщину». Так само, як мої ровесники були переконані, що виконують інтернаціональний обов’язок в Афганістані.

У полку на озброєнні були старі зенітно–ракетні комплекси С-75. Саме такою ракетою над Свердловськом 1 травня 1960 року збили американського пілота Френсіса Пауерса. Нам про це з гордістю розповідав зам­політ. Щоправда, тоді ніхто не говорив, що з 14 випущених ракет одна влучила у радянський винищувач МіГ-19, який згорів разом із льотчиком Сергієм Сафроновим.

Таким їхав  на «дембель».
Таким їхав на «дембель».

…чи робила армія хлопчаків чоловіками

…У травні 1984–го на залізничному вокзалі міста Туапсе два «дембелі» — солдати гігантської комуністичної імперії, до розвалу якої залишалося лише 7 років, — обнімалися й клялися у вічній дружбі. Я повертався в Україну і прощався зі своїм литовським другом Вальдасом Даткунасом. Він чекав поїзда на Вільнюс. На пероні, неподалік від нас, блював юний лейтенант. Офіцер мав посадити у потяг звільнених у запас бійців та доповісти командиру роти зв’язку. Але ми його так напоїли, що він уже навіть згодився їхати з нами. Містяни не звертали уваги на цих захмелілих від вина й свободи, розхристаних військовослужбовців. Вони звикли до такої картини, яка повторювалася навесні й восени…

У радянські часи існував беззаперечний пропагандистський стереотип, що армія хлопчаків робила чоловіками. Абсолютно не згідний із цим твердженням. Радянська влада вкрала у мене два роки життя, які я провів у смердючій казармі в товаристві різних людей, звезених із найвіддаленіших куточків Союзу. Натомість як компенсацію отримав цільове направлення на підготовче відділення Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Отака була ціна моєї армійської служби, як тоді казали «730 дней в сапогах».

***

Згодом був університет та військова кафедра, а в лютому 1992–го в холодному клубі села Стрітівка Кагарлицького району Київщини як офіцер запасу я складав присягу на вірність Україні. Розпочиналася нова епоха, але це вже зовсім інша історія.