Я буду йти пліч–о–пліч, а не за спиною… - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 27.81 € 31.55
Я буду йти пліч–о–пліч, а не за спиною…

Волинь-нова

Я буду йти пліч–о–пліч, а не за спиною…

На фронті священики ведуть свою війну — ​за людські душі. Олександра Ланового (на фото) там знають і чекають з особливою вірою. Він із перших днів протистояння підтримував хлопців, забирав звільнених із полону. Дорогами Сходу маневрує і сьогодні, доки більшість із нас байдуже перемикає канали, коли озвучують статистику ООС

І раптом я дізнаюся, що капелана, якого поважають бійці з різних куточків України, під час голосування за присвоєння звання «Почесний громадянин Маневицького району» не підтримали свої ж депутати. Невже не вистачило добрих справ у цього священика?! У соціальних мережах люди залишають чимало емоційних відгуків. Одні висловлюють схвалення і захоплення, інші пишуть доволі гіркі речі, зовсім не знаючи цієї людини. Найнеприємніше, коли читаєш: «він — ​московський піп». Таке собі своєрідне тавро. Мені особисто дуже прикро: невже вся суть ховається в цьому зловіщому «МП», за якою вже не бачать людини?! Ніколи не оцінювала людей за належністю до котрогось із патріархатів: цінувала людяність, а в храм ішла до Бога. Хоча ближчою і зрозумілішою мені є служба українською мовою. Але тут ідеться не про конфесії, а про жертовну громадянську позицію, благочестиві справи, про звичайного християнина, який просто робить те, що велить йому душа.

Для мене він є дуже нетиповим і сучасним священиком. Не «московським попом», а людиною, до якої хочеться знову й знову повертатися, бо розмова з нею додає впевненості та віри. Ще з першої зустрічі запам’ятала його харизматичну і щиру усмішку. Дивовижно, але цю особливість не зачепила навіть війна, на якій він як капелан перебуває з 2014 року і разом з бійцями пройшов найгарячіші точки Донбасу.

«Дехто з осудом говорить, дивлячись на світлини із фронту: «Як можна зі зброєю приклонятися до ікони?» А я їм відповідаю: «А що ж ви хотіли! Це ж війна! — ​пригадую нашу розмову з настоятелем. — ​У них на війні стільки віри, що її не порівняти ні з нашими молитвами в миру, ні з постами. І найсправжнісіньке почуття розкаяння у гріхах. І сповідь для них не лише над іконою, а й тоді, коли ми просто п’ємо чай. У ці хвилини вони розповідають такі речі, про які на звичайній службі духівникові не скажуть».

Дехто з осудом говорить, дивлячись на світлини із фронту: «Як можна зі зброєю приклонятися до ікони?» А я їм відповідаю: «А що ж ви хотіли! Це ж війна! 

Війна триває, але для багатьох із нас вона почала відходити на другий план. І неприємно від того, що найчастіше вигукують «Московського попа геть!» ті «патріоти», котрі взагалі не мають стосунку ні до церкви, ні до війни. А можливо, цей «піп» робить для своєї країни щось вагоме. Вже й не знаю, чи вірять вони взагалі в Бога, якщо дозволяють собі подібні репліки. Я можу зрозуміти, коли такі речі говорять військові, пропущені через м’ясорубку війни. Але мені важко осягнути цю жорстокість тут. Змагаючись у цинічності та несправедливості, ми втрачаємо не лише один одного. Але й сенс того, заради чого воюємо. Таке ставлення нічого не дасть для зміцнення ні тилу, ні фронту. Тільки тріщини. Бо найважливіша перемога полягає у зміні не так територіальних кордонів, як усередині нас.

При нашій останній зустрічі в Оконському храмі отець Олександр сказав: «Я завжди буду пам’ятати ті кілометри безкрайнього поля. І поруч вони — ​наші хлопці. Тоді не страшно, коли хтось є поруч. Як правило, бійці йдуть попереду зі зброєю, і ми переходимо з позиції на позицію. І коли це дозволялося, я теж намагався йти поруч. Щоб бути в тих самих умовах, що й вони».

Єдине, що можу пообіцяти від себе: я буду йти пліч–о–пліч, а не за спиною. Такі люди цього варті, і вони потрібні не лише нам, а й Україні.