Луцьк—Москва—Луцьк: поїздка під час воєнного стану - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.47 € 29.62
Луцьк—Москва—Луцьк:  поїздка під час воєнного стану

Ось такий ексклюзив був серед подарунків, які везла до Білокам’яної.

Волинь-нова

Луцьк—Москва—Луцьк: поїздка під час воєнного стану

Чим переймалася і з чого дивувалася останнім часом заслужений журналіст України Катерина ЗУБЧУК

… чи вдасться побачитися із сином і онуками?

Я належу до тих мам, яким доля послала нелегке і болісне випробування — жити в розлуці зі своєю дитиною. Ця розлука триває майже 30 років. Закінчивши Луцьку загальноосвітню школу № 1 із посиленим вивченням англійської мови, мій син вибрав для навчання столицю Радянського Союзу і став курсантом Червонопрапорного військового інституту, де опановував спеціальність перекладача з англійської.

У нашому домашньому архіві є особлива папочка, з якої все почалося: у ній зібрані листи, знімки абітурієнта, а згодом курсанта. То був час, коли ми не мали мобілок і по телефону спілкувалися менше — більше в листах. І це спілкування мій ще юний син оцінював так: «По телефону ми ділимося тими враженнями і переживаннями, що трапляються кожного дня. Але лише в листі можна прослідкувати і «вилити» загальний стан душі, думки, які наповнюють кожен день і керують нашими діями… На папері легше виплеснути все, що переповнює серце. Кожен лист, який я відправляю, стає ще одним нагадуванням мені про ту нездоланну відстань, що розділяє нас. А так хотілося б, щоб жили ми поряд, аби можна було прийти за порадою, поплакатися чи поділитися радістю…»

Або ось ці рядки ще з одного листа: «Тільки відірвавшись від рідної домівки, від того, що здавалося звичайним і непримітним, коли жив у Луцьку, почав усвідомлювати, наскільки важливо для людини не згубити свого коріння, яке дає сили. Саме це коріння примушує серце приємно йокнути, коли почую рідну мову, дорогі українські пісні, коли зустрічається те, що пробуджує національну гордість…» Коли мені зараз особливо тяжко на душі від нашої (знаю, що вже вічної) розлуки, я беру цю папочку і читаю листи, за рядками котрих — мій юний син, який, на жаль, після розвалу Союзу опинився за кордоном.

Він став дорослим на відстані від мами й тата, від рідної землі. А ось уже і його діти, мої внуки, виросли, і правнук народився. Я ловлю себе постійно на одній думці: щоб Бог відпустив ще трохи літ, аби ми могли зустрічатися. Спочатку старалася поїхати до сина щороку. Або він із сім’єю відвідував нас у Луцьку. І коли почалася війна, поїздки не припинилися. Я була в Москві у червні 2014–го — тоді внучка святкувала повноліття (18-річчя внука ми відзначали — знову ж таки разом — у березні 2013–го). Пригадую той тривожний час. Син запитує по телефону, коли мене чекати. А я все відтягую з відповіддю: жду виборів Президента України, який пообіцяв, що АТО буде завершена за лічені дні. Останньою краплею стали слова сина: «Мамо, тебе чекає внучка». Для мене цього було достатньо, щоб вирушити на вокзал по білет. А ще через два роки — у внука весілля. І бабуся, звичайно, зібралася в дорогу…

З цьогорічною поїздкою я визначилася ще в жовтні — призначила її на день народження сина, прикинувши, що вже дуже багато літ вітаю його лише по телефону. Квитки заздалегідь були куплені. І на тобі: 27 листопада я маю виїжджати із Луцька, а 26–го Верховна Рада України проголосувала за Закон про воєнний стан. Їхати чи не їхати? Це питання поставало. Але лише на якусь мить. Налаштувавшись на зустріч із рідними і дорогими людьми, відмовитися від цього ще одного подарунка долі не змогла. І донька мене підтримала: «Мамо, усе буде добре». Хоч в уяві «прокручувалися» не зовсім приємні картинки: а якщо поїзд зупинять на кордоні й доведеться хтозна–як добиратися додому, або контроль не пройду і мене не пропустять…

… аби не стала на кордоні крамолою ковбаса «Бандерівська» в моєму чемодані

Одне слово, поїздка у Мос­кву цього разу збіглася із введенням воєнного стану в десяти областях України, у тому числі й у Сумській, де на Хуторі–Михалівському потяг перетинає кордон. І вона сприймалася багатьма, зокрема й колегами, як відчайдушний вчинок. Ще б пак — у моєму віці вирушати в дорогу в такий неспокійний час. Я це теж розуміла, і, не буду лукавити, гризли різні думки. Та все ж, як кажуть, змінити місце зустрічі вже було неможливо. До речі, мій син після інституту лише п’ять років прослужив в армії. Коли ж закінчився термін контракту, то завдяки знанням англійської мови знайшов роботу в Американському посольстві. А пропрацювавши там більш як 15 років, зміг одержати, як це передбачено, для себе і членів своєї сім’ї «зелену карту американця». Він може в будь–який момент при бажанні виїхати у США. Тож хочеться побачитися з ним, поки він у Москві, бо за океан, то вже точно не полечу. Тому то і воєнний стан мене не міг стримати.

Ну дуже хотілося привезти у Москву цю ексклюзивну ковбасу, що виготовляється на Рівненщині. Вона має особливий дизайн — обрамлення із червоно–чорної стрічки — кольору прапора УПА і ОУН.

Дорога, процедура контролю на кордоні — для мене вже не новина. Зазвичай митники (як наші, так і російські) могли запитати, що везеш. А оскільки зі мною лише особисті речі, подарунки, то й перевіряти нема що. Просили (чи наказували) підняти полицю, під якою лежав чемодан, — ото й увесь контроль. Та все ж цього разу мене щось «муляло». І я знала, що це «щось» — «Бандерівська» ковбаса у моєму багажі. Ну дуже хотілося привезти у Москву цей ексклюзив, що виготовляється на Рівненщині. А той ексклюзив має особливий дизайн — обрамлення із червоно–чорної стрічки — кольору прапора УПА і ОУН. А що, як російські митники захочуть перевірити доскіпливіше мої речі і побачать цей символ? Якою буде їхня реакція?

Скажу, що всі мої переживання виявилися даремними. На кордоні й українські, й російські служби були дуже лояльні та аж занадто, як здалося, ввічливими. Пасажири, звичайно, теж, пам’ятаючи, як треба поводитися з людьми у погонах при виконанні службових обов’язків. Та ще й на кордоні. І додому я добралася з Москви, як і планувала, своїм рідним поїздом, без пересадок. Хоч і брала із собою закордонний паспорт на той випадок, що доведеться повертатися через Білорусь. Не знадобився. Мої права на пересування, як і запевняли високі посадовці України після введення воєнного стану, справді не були порушені.

… що українку Росія «прив’язала» до себе… пенсією

Журналістика — то вже, певно, діагноз. Сідаю у потяг, знайомлюся із сусідами по вагону і мимоволі бачу в них героїв якоїсь майбутньої публікації. Так було і дорогою до Москви. Жінку, на рік молодшу, як з’ясується, за мене (тобто з одного покоління) в Луцьку проводжала дочка. Пані Алла, як назвалася моя сусідка, їхала до Брянська. Додому. Оскільки розмовляла вона гарною українською, то дивувало, чому так вийшло, що діти, внуки живуть у Луцьку, а вона — в Росії.

Слово за словом, і я вже знала, що пані Алла — кандидат філологічних наук. Свого часу вона викладала англійську мову в Луцькому педагогічному інституті імені Лесі Українки. А в 1986 році взяла участь у програмі, яку запропонувало Міністерство освіти України спільно з відповідним відомством Росії, і послала, як зараз кажуть, резюме на вакансію викладача у місті Норильську. Пройшла за конкурсом. Так і опинилася на півночі Красноярського краю. Чоловік теж знайшов там собі роботу, і їхня сім’я перебралася за Полярне коло. До цього Норильськ у мене асоціювався з ГУЛАГом, із повстанням у 1953–му політичних в’язнів, серед яких були учасники ОУН —УПА, запроторені на чужину як «вороги народу». Тепер я мала можливість почути з вуст пані Алли, що колишнє селище стало великим промисловим містом.

Виявилося, жінка пропрацювала в Норильську 24 роки. Дві її дочки, закінчивши середню школу, захотіли повернутися в Україну. Тут здобували вищу освіту. А ось вона залишалася за Полярним колом аж до 2010–го — уже й після того, як похоронила там чоловіка. Врешті–решт приїхала до Луцька, звичайно, з пенсійними документами. І тут, як говорила, їй нарахували пенсію, яка у п’ять разів менша, ніж та, що була в Росії, бо робота за Полярним колом не бралася до уваги. Ось тоді й вирішила купити у Брянську квартиру, щоб мати прописку і залишатися громадянкою Росії. І в той же час усе таки ближче до дітей. В Україні має посвідку на проживання і курсує між двома точками.

У якийсь момент пані Алла обмовилася, що зазвичай не любить розкриватися перед незнайомими людьми навіть у поїзді. А тут, як на диво, розговорилася. Тож, мовляв, я про неї так багато знаю, а вона про мене — нічого. Довелося признатися, що я журналістка. І тоді жінка, як здалося, стала ще більш відкритою. Говорила і про те, як багато українців опинилися в її становищі та мусять ось так курсувати заради пенсії між двома країнами, «поки сили вистачає». На прощання, готуючись виходити із потяга, пані Алла сказала ще й таке: «А знаєте, у Брянську на деяких будинках можна побачити синьо–жовті прапори. Дехто й огорожі розмальовує у ці кольори…» Одне слово, є там українці, які, опинившись за кордоном, пам’ятають, звідки вони родом.