«Щастя – це коли просто в тебе хтось є...»
Нещодавно у Луцьку на IV православному кінофорумі від молодіжного відділення Волинської єпархії аматори з різних районів області показали 18 короткометражних фільмів. Їх варто переглянути хоча б для того, аби знати, що турбує молодь, яка вміє думати тверезо
Сенс життя, відсутність живого спілкування, залежність від соцмереж, цькування в школі, рівноправність, вміння чути особливих, благодійність напоказ, вдавана щедрість і душевна скупість, коли торгуємося з бабцею на ринку за 5 гривень і залишаємо десятки чайових у ресторані. На різні роздуми наштовхують ці сюжети. Але найбільше мене зачепив фільм «Еліксир радості», який відзняли молоді люди з луцького товариства преподобного Ніколи Святоші. Дивилась його кілька разів. Головні герої – троє людей на візках. Кожному з них ставлять однакові запитання, аби з’ясувати, в чому їхня радість і щастя, звідки черпають душевні сили.
Радість в умінні бачити красу, коли віриш Богові й довіряєш, можеш відчувати, плачеш, бо й сльози бувають радісними, коли можеш зупинитися й подумати, коли розумієш, що чиниш правильно, коли живеш у згоді з усіма, коли час не має значення, бо дочекаєшся, коли даруєш і приймаєш, коли свічка не гасне, коли молитва щира, коли немає страху, коли бачиш вітер і дощ, коли живеш почуттями, можеш допомагати, коли є вибір і свобода, коли можеш вирішувати, що для тебе радість.
Максим у 15-річному віці пошкодив хребет, невдало пірнувши. Здається, мав би втратити інтерес до життя, назавжди поселившись в інвалідному візку. Проте ні – здобув освіту програміста, розробляє програми для людей з фізичними обмеженнями і щасливий, що корисний. «Радість – коли вперше біля мене поклали маленького племінника, потім — іншого, і я бачив, як вони ростуть, радість навіть у тому, що прокинувся — і вже на роботі, а хтось ще мусить добиратися», – слухаю його і дивуюся, бо здорові люди такого не помічають.
Олександру – 30, у 15 він упав із даху і став інвалідом. Половину життя прожив у геріатричному будинку без батьків і рідних. У чому тут радість, скажете? А він починає день з читання Євангелія, і вважає, що, будучи здоровим, ніколи б не прийшов до Бога. «Радість, коли приходять друзі, коли везуть у церкву. А щастя – коли просто в тебе хтось є», – упевнений чоловік .
На створення стрічки авторів надихнула одна з героїнь – Оксана Капішевська. Попри важку вроджену недугу – «кришталеву хворобу», коли тіло, як у немовляти в дитячому візочку – вона, мудрець і розумниця, закінчила юридичний, працює диспетчером і вміє знаходити у всьому позитив. Каже, якби була звичайною, мала б менше оптимізму. Її щастя – ділитися любов’ю з іншими. А радість? Повірте, не кожен спроможний радіти так, як Оксана – крізь біль: «Радість в умінні бачити красу, коли віриш Богові й довіряєш, можеш відчувати, плачеш, бо й сльози бувають радісними, коли можеш зупинитися й подумати, коли розумієш, що чиниш правильно, коли живеш у згоді з усіма, коли час не має значення, бо дочекаєшся, коли даруєш і приймаєш, коли свічка не гасне, коли молитва щира, коли немає страху, коли бачиш вітер і дощ, коли живеш почуттями, можеш допомагати, коли є вибір і свобода, коли можеш вирішувати, що для тебе радість».
Знаю теж кількох таких Людей. Одна з них – Валя Михальська. І якби душевне тепло вимірювалося літрами, то я б сказала, що після кожної телефонної розмови з нею на мене наче хтось виливає 1000 літрів сонця.
