Інтерес Михайла Романіка до історії, зокрема рідного краю, бере початок із строкової служби.
Виліз драбиною на хутірський дуб — і можеш дзвонити по мобільному куди хочеш
Недавно разом із Михайлом Романіком ми вирушили за маршрутом, який він, колишній директор Прилісненської загальноосвітньої школи Маневицького району, уже будучи на пенсії, запропонував юним краєзнавцям. «Усі тутешні хутори я обходив пішки і ще встиг зробити поіменний перепис їх жителів», — каже чоловік. Після побаченого і почутого залишалося подякувати Михайлу Івановичу за збережену пам’ять про минувшину
«У війну в цій хаті вся наша родина ховалася»
Правда, як сказав Михайло Романік, наша мандрівка була дещо підкоректована. Перш ніж вирушити на хутори, ми прийшли до невеличкої старенької хатини на одній із вулиць Прилісного.
— Мушу вам показати її, — каже наш попутник, — бо вона колись стояла на хуторі Камениця. У роки Другої світової війни у ній ховалася вся наша родина. Дві або й три сім’ї прибивалися до цієї хати. Господар Марко і моя мати — то рідні брат і сестра. А його дочка Євдокія (Євдоська, як її називали) жила в ній до смерті. Не одне десятиліття вже й тоді, як хатину в село перетягли. І якби трохи раніше ви приїхали сюди, то застали б цю жінку — десь півтора року тому вона померла. А так лише її розповідь збереглася, яку я встиг записати…
Михайло Іванович народився в 1937 році. Хлопчаком був у війну. Тож і сам пам’ятає, як у лютому 1944–го радянські війська наступали. Солдати були настільки стомлені і знесилені, що заходили на хуторі в будь–яку хату, щоб зігрітися, поїсти чи переночувати. І в цій хатині бували.
—Коли у роки війни німці налітали і бомбили Мановичі (до 1964–го Прилісне мало таку назву), то ми з того хутора втікали вглиб лісу, щоб сховатися від погибелі.
А як мова зайшла про інтерес чоловіка до минувшини свого села, його хуторів, то Михайло Іванович сказав, що тут треба згадати передісторію. Як призвали його у 1950–х роках в армію, то потрапив він у Казахстан. Це ж було за Хрущова — якраз йшло освоєння цілини. Чотири місяці працював на зборі урожаю, а потім служив у Москві, що вважає неабиякою удачею. Служба ця була у центральному штабі далекої авіації (це були стратегічні війська на той час. — Авт.). Вивчив там азбуку Морзе так, що й дотепер не забулася ця наука.
— А головне, що тоді в армії виховна робота була добре налагоджена, — каже чоловік. — Тож нас, солдатів, возили по визначних місцях столиці Радянського Союзу. Так я, хлопець із Полісся, потрапив у Третьяковську галерею, де вперше у житті побачив світові шедеври. І таких вражаючих пізнавальних екскурсій було багато.
Саме звідти, як вважає Михайло Іванович, і бере початок його інтерес до історії, зокрема і рідного краю. До армії у нього було багато «посад» — працював їздовим (у підводу запрягали, до речі, волів), обліковцем. А на строкову службу пішов, як уже завклубом трудився. Коли відслужив і повернувся додому, то запропонували Михайлові Романіку бути діловодом у школі, фізруком. Тоді він і закінчив заочно історичний факультет Луцького педагогічного інституту імені Лесі Українки. А вже маючи вищу освіту, став заступником директора, потім — і директором школи. Мав уроки історії. Це вже були 1970–ті роки.
«Я кожну нивку тут знав»
Сьогодні Михайло Іванович по–особливому розцінює те, що таким розмаїтим — від їздового до очільника школи — був його трудовий шлях.
— Уже як на пенсію вийшов, — розповідає чоловік, — то взявся записувати, як кажуть, з перших вуст, історію і свого рідного села, і його хуторів. Пішки обходив їх. Зробив своєрідний поіменний перепис людей, які там жили.
Ось коли пригодилося те, що, працюючи їздовим чи обліковцем у колгоспі, бував на тих хуторах. І тепер пригадує, як то пацаном снопи звозив на бригадне подвір’я.
— Я кожну нивку знав, бо ж жінки жали жито чи рвали льон, а я обмірював площу, записував їхній виробіток. Ви не дивіться, що тут зараз ліс росте, — каже Михайло Романік, коли ми прибули на хутір Подища. — Колись його не було — чисте поле простягалося. І хат з десяток стояло. Тут ще мій товариш жив, із яким у школу разом ходили, то я інколи гостював у нього. На хуторі життя вирувало. Господар хороший хазяйнував — Парфило Халик.
Тепер можна, підключивши фантазію, лише уявити те життя, споглядаючи закинуту почорнілу хатину, неподалік якої — хлівчик, колодязь. Криниця вже висохла — з неї давно вже ніхто не п’є води. А ще збереглися на деревах вулики–колоди, що сьогодні можуть бути музейними експонатами.
Наш попутник говорить:
— А неподалік був хутір Глаже, де сьогодні хіба груші–дички ще ростуть на місці колишніх обійсть. Там жила сім’я Сильвестра Миткалика, який був у червоних партизанах. У 1942 році німці вчинили розправу над його родиною. Від очевидців чув, що офіцер розстрілював хуторян. Сім’я Давида Приходька загинула тоді. Врятувався лише син Павло, бо він якраз пішов на весілля до родича. На кожному хуторі була якась трагедія…
Після війни людей позганяли в село. Хтось у Прилісне перебрався, хтось поїхав за вербовкою у Дніпропетровську область. Парфило Халик як помер, то в батьківській хаті жив його син Іван. Та й він зараз уже в селі. А хатина хутірська доживає свого віку під дощами і снігами, як той останній листок на дереві.
«Життя діда Єлисея обірвалося в дорозі до рідної хати»
Найбільшими з усіх одинадцяти прилісненських хуторів були Вістрів і Дворища. Там свого часу навіть школи початкові працювали. Ми їдемо на Вістрів (чи Віструв, як поляки називали). На цьому хуторі стояло 25 хат, у яких проживало, як нарахував із допомогою старожилів Михайло Іванович, 142 людини. А ось і пам’ятка про нього — невеличка хатина, правда, вже без даху.
— На цьому місці було колись господарство Григорія Приходька, — розповідає Михайло Романік. — Коли його будинок у 1950–х роках перетягнули в село, то син цього чоловіка Василь змурував тут собі хатину. Що був він глухонімий і мав дружину з такою ж вадою, то цю сім’ю й не зачіпав ніхто…
Цегляна кладка, штукатурка якось не дуже в’яжуться із знаною хутірською забудовою. І все ж — це ще одна сторінка із життя Вістріва. Але ми їдемо в інше місце хутора, де ще, як каже Михайло Іванович, можна побачити і давню хату, в якій жив Єлисей Потоцький. Коли він і його дружина вже були немічні, то син забрав їх у Прилісне. Ще довго там старенькі тільки зимували, а на літо все одно вибиралися сюди. І така ось зворушлива історія з вуст нашого попутника:
Коли його будинок у 1950-х роках перетягнули в село, то син цього чоловіка Василь змурував тут собі хатину. Що був він глухонімий і мав дружину з такою ж вадою, то цю сім’ю й не зачіпав ніхто…
— Якогось дня дід Єлисей захотів на хутір. Попросив сина, щоб завіз його туди. Але той якраз був зайнятий іншими нагальними справами, тож відклав цю поїздку на наступний день. Єлисею ж чомусь дуже не терпілося, і він подався сам. Пішки. А що ходив уже з візочком, то з ним і в дорогу вирушив, штовхаючи поперед себе. Звечоріло. Дійшов тільки до хутора Подища і вернувся назад. На трасі обірвалося його життя — під колеса автобуса потрапив.
Це було 6 червня 2012 року, як занотував Михайло Іванович. Його ж хату ми побачили. Зі слів нашого попутника — одна з найкращих на хуторі Вістрів. Сьогодні її вже немає з чим порівнювати, зате можна зайти у кухню, простору кімнату, де на стінах — ікони, які висіли при господарях, і навіть родинні фотознімки у рамках — так колись прикрашали житло. Ось такий собі музей серед лісу, який зберігся завдяки тому, до речі, що тут тепер офіс, як зараз модно називати контору, чи побутове приміщення «Волиньторфу». На хуторі, де жив дід Єлисей, — сировинна база підприємства. Нові господарі–орендарі хату облагородили — бляхою накрили. Ще вона постоїть.
300–літній патріарх допомагає тримати зв’язок зі світом
Щоб ми мали повнішу картину з приводу того, в якій гарній місцині заховався хутір Вістрів, Михайло Романік веде нас від хати діда Єлисея у глиб лісу. Зауважує відразу, що і тут колись були поля. Тільки дуб ріс з давніх–давен, якого і хоче нам показати. А ось і він — величезний, розлогий. На вигляд має не менш як 300 літ («старіший був в урочищі Кухів Груд, але його буря кілька років тому доламала»). На товстий стовбур сперта драбина. Михайло Іванович запитує, для чого вона. Ми таке знаємо. Колись у Стобихві Камінь–Каширського району на березі Стоходу довелося бачити таку екзотику: тільки залізши на дерево, де було покриття, можна було з мобілки зателефонувати чи прийняти дзвінок.
— А дід Єлисей тут від дощу ховався під густою кроною, як худобу пас, — каже Михайло Романік. — На жаль, добра буря — і від патріарха маневицького лісу нічого не залишиться.
Тож фотознімки, зроблені того дня, — це зафіксована мить, яка з роками стане вже історією. Як і світлини, зроблені біля озера Вістрівське, куди ми прийшли. Михайло Романік пам’ятає, яким воно було колись: стоїмо, вважай, на сухому місці, а було тут таке болото, «що не вибратися з трясовини». Йдемо аж туди, де блищить вода поміж зарослями. Наш попутник пригадує, що жінки хутірські та й із села Прилісне вимочували тут коноплі, щоб білішим було волокно. При таких темпах висихання, які спостерігаються в останні десятиліття, озеро може за якихось піввіку зовсім зникнути. Серед такої казкової природи розумієш, чому сюди так тягло діда Єлисея.
