Люди, які «не такі»

Майже діти, хоча, як потім з’ясувалося, братові виповнилось 20 років, а сестрі — ​15. Деталі, за якими без помилок вгадуєш «особливу» людину — ​одне плече помітно вище за інше, очі дивляться не зовсім на тебе, а язик чіпляється за приголосні звуки, не в змозі їх перемогти. Однак розумовий рівень у хлопця, як виявилось потім під час бесіди, був достатнім для звичайного юнака його віку, але всі ці «особисті деталі» значно погіршували наше спілкування. Сестра на вигляд була, як всі дівчатка її років, проте, коли вона почала розмовляти, стало зрозуміло, що її біологічний вік не збігається з фактичним.

Ці двоє безпорадних приїхали самі, без дорослих, зі свого далекого села до Луцька, щоб «шукати справедливості». Їхні проблеми були непростими, і я не можу сказати й зараз, що повністю в них розібралась, хоча уважно їх слухала і багато розпитувала. Головною проблемою було те, що хлопець закінчив один із луцьких коледжів, отримав диплом, але працевлаштуватися не може й досі, хоча такі категорії випускників мають брати на роботу обов’язково. До речі, після нашої зустрічі я дійшла до керівництва цього коледжу, яке мене запевнило, що хлопець був працевлаштованим за місцем проживання, і йому прийшов про це звіт, на що Тимофій (саме так звати цього «шукача правди») пояснив, що звіт справді послали, але його на робоче місце так і не взяли. Я знайшла Постанову Кабінету Міністрів України № 784 «Про затвердження Порядку працевлаштування випускників професійно-технічних навчальних закладів, підготовка яких проводилася за державним замовленням», де ясно сказано, що має бути двосторонній договір між навчальним закладом і тим підприємством, яке надає робоче місце, і згідно з ним випускник має бути влаштованим. Ця постанова чинна і зараз.

Якоїсь миті я подумала: як мати відпустила їх самих, із дому? І відповіла сама собі: мабуть, вона зробила це свідомо, бо розуміє, що не буде поруч із дітьми все життя.

Але юнак не опустив рук. Він знайшов в інтернеті адресу юридичної фірми в Луцьку, яка надає безкоштовну правову допомогу, та вирішив звернутися до неї, задля чого вони й приїхали до міста. Весь той час, що брат із сестрою стояли на Театральному майдані, вони намагалися з’ясувати, де саме розташована ця фірма (до речі, вона була зовсім поруч, за готелем «Україна»). Але знайти адресу в місті «особливим» людям не так вже й просто, особливо якщо ти погано знаєш Луцьк і тебе не дуже добре розуміють перехожі. Я порадила звернутися в бібліотеку для юнацтва, яка поруч, і подивитися в інтернеті карту Луцька. Поки йшли до юридичної фірми, Тимофій розказав мені, що хоче написати ще до Міністерства юстиції та Міністерства соціальної політики і викласти свою ситуацію. «То не такий вже він і безпорадний, — ​подумала я, — ​проте написати лист він зможе, а от поспілкуватися телефоном так, щоб його розуміли, — ​це навряд».

Оскільки я вже зробила свій вибір — ​перенести зустріч і скасувати подальші плани на користь цих підлітків, то змогла достатньо детально ознайомитися з їхніми проблемами. Так, хлопець є дорослим за паспортом і відчайдушно намагається виглядати самостійною особою, проте кожний його крок свідчить про інше. Подивитися карту міста в телефоні виявилось складно, бо в обох старенькі кнопочні «Нокії», яким вже, мабуть, років по десять! Якоїсь миті я подумала: як мати відпустила їх самих із дому? І відповіла собі: мабуть, вона зробила це свідомо, бо розуміє, що не буде поруч із дітьми все життя. Тож, якось вони мають вчитися жити самостійно в соціумі. Хлопець і дівчина прекрасно би впорались з багатьма речами, коли б їх цього навчали. Тоді б вони не стояли посеред площі з таким виглядом, нібито опинились на незнайомій планеті.

Та й одяг явно був несезонний (на Тимофієві яскравий жовто-білий костюм з якоїсь блискучої тканини і старі кросівки, настільки розношені, що просто спадали з його ніг). І звісно, обов’язково треба мати номер телефону, щоб у будь-який час подзвонити, якщо ситуація стає небезпечною.

Можна ще довго говорити про те, як багато речей не знають діти з особливими потребами, наскільки не підготовленими до життя вони виходять зі своїх навчальних закладів. Треба підходити до цієї проблеми комплексно, вивчати досвід тієї ж Швеції, де підлітків — ​і звичайних, і «особливих» — ​вчать, як відкривати рахунок в банку, складати резюме і грамотно проходити співбесіду, вміти підрахувати свої витрати та плату за комунальні послуги всієї сім’ї. Думаю, що можна вирішити ці питання своїми силами, якщо буде на це добра воля і бажання людей, що займаються освітою і вихованням наших дітей.

Що ж до працевлаштування Тимофія, то в юридичній фірмі ми отримали тільки загальну інформацію. Після цього упродовж місяця ми були разом в обласному департаменті соціального захисту населення, який має займатися такими справами, звідки нас направили до обласного відділдення Фонду інвалідів. Там порадили звернутися до «Союзу інвалідів України», бо в самому Фонді підтримки не знайшли. Відвідали ми і обласну Службу у справах дітей, сім’ї та молоді, де нам обіцяли з усім розібратися. Районні центр зайнятості та департамент соціального захисту Тимофій відвідує, мов добрих знайомих, але, як кажуть, віз і нині там. Дивно те, що є багато різноманітних служб, які вирішують схожі проблеми! Проте хлопець ходить вже другий рік поспіль. І ходить він по замкненому колу.

P. S. Тимофій таки поїхав до Києва в Міністерство соціальної політики шукати правду! Я супроводжувала його і сестру декілька разів, коли вони приїжджали до Луцька. Їхні справи ще не влаштовані, дівчинці треба самостійно (!) пройти щорічну медичну комісію, а це вже зовсім окрема історія, якої я навіть не буду зараз торкатися, стільки там є підводних каменів. Я буду з цими «особливими» людьми на зв’язку і далі. І намагатимуся хоча б якось їм допомогти.

Проте скільки їх ще є таких, котрі вийшли з навчальних закладів і начебто стали юридично самостійними особами в соціумі! Адже вони щодня стоять поруч із нами — ​кожний на своїй «площі»! — ​відокремлені величезною скляною стіною, яка робить їх невидимими, а ми йдемо у своїх невідкладних справах, мовчки оминаючи їх. Хто підійде до цих людей, котрі так потребують уваги, підтримки, допомоги, просто поради?!

Олена ЧЕРЕНКОВА