Жителі Халаїдового стверджують, що «Слава Богу!» з уст священика Миколи Богуславського звучить по-особливому.
«Якщо приїхали ображати нашого батюшку, то я батога маю замашистого…»
Влітку 2012-го мені довелося виконати одне зі своїх найдивовижніших журналістських завдань. Працював я тоді на Українському радіо. І якось пізно ввечері мені зателефонувало високе керівництво (перестрибнувши відразу через два щаблі редакційної «ієрархії») і сказало: завтра на роботу можу не приходити, але позавтрому із самісінького ранку мушу їхати у відрядження в Монастирищенський район Черкащини, робити сюжет про священика УПЦ (тієї, що МП). На моє уточнювальне запитання, що такого особливого в тому батюшці і про що має бути сюжет, високе керівництво відповіло: пояснювати довго — на місці, мовляв, я все зрозумію
«Поговориш із ним — і розвидняється»
У визначений день ще вдосвіта виїжджаємо (керівництво ще й надало свою службову автівку з «персональним» водієм!). І десь по дев’ятій ми вже на місці — в селі Халаїдове Монастирищенського району. Проте розчаруванню моєму немає меж — той священик встиг чкурнути на престольний празник у сусіднє благочиння і повернеться аж увечері!
Ну от що ти будеш робити?! Правильно — тинятися сільськими вулицями і винюхувати інформацію про того «московського попа», заради якого ти приперся аж за кількасот кілометрів…
Першою мені трапляється жінка років 30:
— Добрий день!
— Добрий день!
— Я кореспондент Українського радіо. Знаю, у вас церква в селі є, і священик…
Жінка у відповідь… починає плакати! Навзрид!
Священик у нас такий… дивовижний!
–Що сталося?! Чого ви плачете?! — я, відверто кажучи, просто наляканий таким поворотом нашого спілкування.
— Бо в нас такий священик… Такий…
— Який «такий»?! Він що, ображає вас?!
— Хто ображає?! Священик у нас такий… дивовижний!
— Це як — дивовижний?!
— Він у нашому селі з’явився 10 років тому. Оселився у старенькій хаті, яка належить церкві. І досі в ній живе — іншої навіть не думає будувати. Одержує тільки невеличку зар-
плату, все інше — строго в церковну касу. З матушкою так виховують своїх трьох дітей, що кожній сім’ї хочеться брати з них приклад. Буває, страшенно важко на душі… А поговориш із ним — і розвидняється! Ще у перший рік ми зібрали гроші й купили отцю Миколаю подарунок до дня народження. Але він розсердився, сказав завезти назад у магазин і здати, а гроші повернути людям. Бо вже знав, що у багатьох із нас часом і хліба немає за що купити — а священик не повинен бути багатшим за свою паству…
Проте одна думка — то ще не думка!
Тож згодом я спілкуюся з десятками людей і в самому Халаїдовому, і в сусідніх Терлиці та Тарнаві, які теж окормлялися Миколою Богуславським (саме так звали того дивовижного священика). Моїми співрозмовниками були чоловіки та жінки, молодь і люди вже зовсім старшого віку. І всі вони твердили мені щось дуже суголосне зі словами тієї першої жінки…
«У нас кожен хлопчик із самісінького дитинства мріє стати паламарем»
До речі, церква у Халаїдовому — Різдва Пресвятої Богородиці — абсолютно видатна як для невеличкого села. Мурована (початок ХХ століття), з п’ятьма банями та ще й прибудованою дзвіницею. Одним словом, гарна, добротна і простора — кількасот вірян вміститься без жодних проблем! Щоправда, були часи, коли на недільні служби приходили лишень десяток-другий старших сільських жінок…
Отець Микола вважає, що священик не повинен бути багатшим за свою паству.
Натомість з появою Миколи Богуславського ситуація буцімто почала потроху змінюватися. «Тепер якщо хочеш втиснутися в церкву — мусиш за годину до служби прийти!» — запевняв мене один із халаїдівчан. Який ще й, пам’ятаю, напівжартома мене «попередив» на випадок, якщо я раптом приїхав з наміром «ображати їхнього батюшку». Мовляв, він сам дядько хоч і не надто грамотний, і вже не молодий, але батога вдома має замашистого — коли що, запряже свого коника і дорогу на той Хрещатик, 26 знайде!
А ще мене неабияк дивували тамтешні діти: всі як один зі мною (абсолютно не знайомою для них людиною!) чемно віталися. Проте коли третій з хлопчаків, з якими я розговорився, сказав, що він паламар церкви Різдва Пресвятої Богородиці, моя кореспондентська натура таки не витримала:
— Скільки ж тих паламарів у цій церкві — десять?!
— Чого ж десять? Сімнадцять! У нас кожен хлопчик із самісінького дитинства мріє стати паламарем. Для цього треба слухатися батьків, добре вчитися, не лихословити, не курити…
Але не був би я журналістом, якби таки не знайшов на тому сонечку та й чорну пляму!
Чому «московський» священик не захотів освячувати розп’яття?
Детальніше розпитуючи селян, дізнався, що є в Халаїдовому одна сім’я… Вони нетутешні. Приїхали у ці краї кілька років тому десь здалеку. Люди не надто відкриті, але дуже богомільні — навіть фігуру (хрест-розп’яття) у себе на подвір’ї встановили. І ось вони улюбленого всіма батюшку… начебто на дух не переносять!
Дізнаюся, на якій вулиці живуть, — і вирушаємо. Виявляється, вся сіль якраз у тій фігурі. Встановивши її, господарі покликали священика, аби освятив. А той прийшов, подивився на розп’яття — і сказав, що… не освячуватиме його!!!
Бо була в тій фігурі (як і загалом у богомільності тих приїжджих людей) одна особливість: на розп’ятті був не Ісус Христос, а російський імператор Микола ІІ…
А ще «московський піп» Микола Богуславський ще тоді — 2012-го — правив українською мовою. Хоча не так: у церкві він чергував служби церковнослов’янською та українською, а ось хрестини, вінчання, відспівування проводив тією мовою, якою хотіли люди. А вони (ви собі тільки уявіть таку дивовижу!) хотіли якраз українською…
Такі дії не схвалювалися ані керівництвом єпархії, ані керівництвом благочиння (з яким я того дня теж поспілкувався). Але Микола Богуславський посилався на дозвіл предстоятеля УПЦ, митрополита Київського і всієї України Блаженнішого Володимира. Той мудрий чоловік (як його бракує зараз!) ще в середині 1990-х років висловився за те (і передбачливо зафіксував це у церковних документах), щоб за бажанням парафіян у будь-якому храмі УПЦ можна було правити українською мовою.
Такі ось абрикоси!
Вже маючи про священика силу-силенну інформації, надвечір я таки зустрівся з Миколою Богуславським. Редакційний водій, який цілий день був за кермом, мріяв хоч до опівночі повернутися в Київ — тож розмовляли якихось 20 хвилин, просто на вулиці, стоячи біля автівки.
Звичайний тобі священик: на той момент років 38–40, інтелігентний, з тихим голосом і стриманою манерою говорити. Як з’ясувалося, його шлях до Бога не був аж таким прямим. Після школи вступив до аграрного університету в Києві. Одержавши диплом агронома, пішов в аспірантуру. Одружився, написав і захистив дисертацію… з вирощування абрикосів.
Після чого усвідомив, що його покликання — священство…
Щоправда, абрикосам він таки не зрадив — уже на той момент навколо старенької церковної хатини буяв розкішний сад цих фруктових дерев!
Той «московський піп» і те, що він зробив за 10 років зі свідомістю ввіреної йому пастви, справили на мене глибочезне враження.
Тож після проведення об’єднавчого Собору, створення Православної церкви України, одержання Томоса та початку переходу парафій до ПЦУ я чи не щодня відкривав електронну карту, на якій ті переходи фіксуються. З надією побачити там назви саме тих кількох сіл Монастирищенського району далекої Черкащини…
І абрикоси у моїй душі таки зацвіли!
15 січня парафіяни церкви Різдва Пресвятої Богородиці села Халаїдове, храму Святого Димитрія села Терлиця та церкви Архангела Михаїла села Тарнава ухвалили рішення приєднатися до ПЦУ! Разом зі своїм настоятелем Миколою Богуславським!
До речі, голоси «проти» теж були — десять на всі три села…
