«Стріляли в тіло, а між тим, якраз — ​у душу…» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 25.20 € 27.99
«Стріляли в тіло, а між тим, якраз — ​у душу…»

«Про війну вже все сказав у своїх творах».

Фото Лариси ЗАНЮК.

«Стріляли в тіло, а між тим, якраз — ​у душу…»

Задзеркалля письменника Василя Слапчука через 30 років після Афгану

У Волинському державному коледжі культури і мистецтв ім. І. Ф. Стравінського відбулася літературна зустріч із відомим письменником, лауреатом Національної премії ім. Тараса Шевченка, 57-річним Василем Слапчуком. Приурочений захід до 30-річчя виведення військ із Афганістану, у пеклі якого із 150 тисячами українських юнаків побував і наш земляк. Він повернувся звідти на візку та виплекав у собі крилату душу поета. Роздумуючи над творами Василя Дмитровича, й інші вчаться літати

-Поряд із нами живуть люди, які мають особливу харизму, а точніше — ​Божий дар. Вони ненав’язливо демонструють нам свою філософію, і ми задумуємося, чи правильно живемо, знаходимо сили не зламатися і сміливо йти вперед, — ​розпочав ведучий вечора, викладач режисури Віталій Герасимлюк, який у 2004-му з групою волинських телевізійників створив фільм «Василеве задзеркалля», тепер представив його студентам коледжу і спонукав до діалогу з його героєм.

Якщо перерахувати всі нагороди, ордени, відзнаки й премії видатного літературознавця (серед них — ​Шевченківська у 2004 році) й почесного громадянина Луцька і Волині Василя Слапчука, вийде довжелезний список, та все ж ведучі взялися. Сам Василь Дмитрович ставиться до цього з тонким гумором, мовляв, можуть бути, можуть і не бути. Та факт є фактом: його творами зачитуються і за кордоном, а нещодавно до списку додалися ще дві міжнародні літературні премії — ​імені Джека Лондона та Антуана де Сент-Екзюпері.

Пріоритетом для себе називає родину, а залежність від жінки — ​найкращою залежністю, яка може бути в чоловіка, хоча часом це і шкідливо, — ​жартує.

Студенти зі сцени читали поезію та прозу, вживалися в ролі його героїв, демонстрували акторське вміння і ставили запитання відомому письменникові. Як живеться почесному громадянину на візку? Що думає про життя, політику, релігію? У чому знаходить сенс і звідки черпає філософію, якою переповнені його твори? І як ставиться зараз до тієї афганської війни?

— Вважаю, що вже все сказав у своїх книжках, — ​відповідає Василь Дмитрович. — ​Суспільство ж не переосмислило тієї війни в чужій країні, яка тепер триває в своїй. Треба підтримувати воїнів: має бути і фізична реабілітація, і психологічна, адже в них постстресові стани після пережитого. Але не вважаю, що пам’ять про будь-яку війну потрібно культивувати.

«Хіба ж це мир, коли солдати по домівках війну розвезли?» — ​міркує Василь Слапчук в одному зі своїх творів. І не тлумачить вже написаного.

Пріоритетом для себе називає родину, а залежність від жінки — ​найкращою залежністю, яка може бути в чоловіка, хоча часом це і шкідливо, — ​жартує.

— Старшому моєму синові — ​30, меншому — ​14. Хочу мати з ними контакт завжди і намагаюся їх підтримувати, хоч бували й підліткові протести. Природа закладає конфлікт між батьками й дітьми, інакше б усе завмерло й не мало розвитку. Не хочу, щоб мої діти були слухняними, хочу, щоб були ініціативними. Головне — ​дати те, що укріплює дитину, а не розхитує, — ​вважає чоловік. — ​Не маю готових відповідей на запитання, імпровізую, маю принципи базові, незмінні, для мене важливі, а все решта — ​залежить від ситуації.

Письменник розповів, що ніколи не запитував себе, чому саме він потрапив на війну. Все, наголосив, для чогось потрібно і може слугувати поживою для мислення.

Ставлення до релігії у нього особливе. Каже, один раз на рік сповідається, але молиться й Біблію читає щодня. Тема України теж глибоко філософська: «Не ті українці, що ними народилися, а ті, що не виродилися» і «Київ каштанами пахне, а Україною — ​ні».

— Те, що належить до культури, відходить, це мене бентежить, — ​міркує про майбутнє. — Держава наша буде успішною, коли буде успішним кожен із нас. Яке суспільство, таке й керівництво. Треба перечекати тих умовних 40 літ, щоб змінилося покоління рабське, і стане вільніше. Переконаний: перестанемо бути хохлами — ​станемо українцями. За кожним із нас судять про націю. Зараз час дилетантів — ​непрофесіоналів у владі, політиці, немає ідеології в державі. 5 років війна триває, і все, що сталося там, — ​через відсутність цієї ідеології. Нема смислу воювати за територію там, коли тут не можемо ладу навести.

…Охопити політ думки письменника за встановлений проміжок часу неможливо, і хоч спілкування розтяглося на дві години, певна, кожен лише збагнув, про що його твори, і поніс бажання читати й пізнавати феномен Василя Слапчука. А пісня на його вірш «Христос рождається і пада сніг, й мале пташа уже співає весну» стала логічним завершенням зустрічі. На згадку ж студенти й викладачі коледжу подарували письменникові свого Пегаса, бо вважають, що літературного він давно приборкав.

З поезій Василя Слапчука про війну в Афганістані

Сніги срібляться на вершинах, 
Іскрять під сонцем угорі. 
Нас не оплаче Батьківщина, 
Лише оплачуть матері. 
***
І серце билось через раз, 
І ледь тремтіли руки… 
З усюди йшла біда на нас, 
А ми покірно йшли на муки.
*** 
Оце і є моя земля, 
Моя земля — ​усе, що в роті. 
Жую, давлюся нею я, 
Ще й вам залишиться 
на потім. 
Оце і є моє життя: 
Мішати землю з кров’ю 
й потом 
І катуватись відчуттям, 
Що й вам залишиться 
на потім. 
Оце і є моя війна, 
І дай вам Бог на ній не бути. 
Оце і є моя вина, 
Моя задавнена спокута.
***
У небо падають мости, летять 
в минуле.
Стріляли в спину холостим, 
а в плечах куля.
Стріляли в тіло, а між тим, 
якраз — ​у душу.
Летять мости. Я вже простив. 
Вже потяг рушив.
Летять мости. За хмари, за… 
Все далі й далі.
Все ближче й ближче ти — ​
в сльозах. Даруй, заждалась.
Прости… Як постріл, просто 
все, як поїзд в небі,
котрий з війни везе й везе 
мене до тебе.