«Потанцюємо, Єво?» - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 26.03 € 29.20
«Потанцюємо, Єво?»

«Вони гарна пара», – перешіптувались знайомі.

Фото pinterest.com.

«Потанцюємо, Єво?»

Дівчина часто подумки вальсувала з Денисом. Під літнім дощем, зоряним шатром небес. Під музику вітру…

Раз–два–три… раз…

— Вони гарна пара, — перешіптувалися знайомі.

Раз–два–три… раз…

«Я кохаю тебе, Єво», — нечутно промовляє Денисове серце. Юнка усміхається. Немов чує…

— Денисе, розкажи про себе, — попросила Єва, коли хлопець проводив її додому. — Кажуть, твої батьки — непрості люди. Професори. Чому ж ви опинилися в нашому райцентрі?

Я попередила. Дивися, аби Євку з училища не вигнали через ту любов.

— Ми жили в столиці. Але змушені були перебратися в інше місце. Так склалося.

— А де твої батьки працювали?

— В інституті. А тепер от у школі. Звичайними вчителями.

— Чому?

— Є речі, про які краще не запитувати. Пробач. Можливо, колись я про все розповім.

— Ти сумуєш за своїм містом? Там цікавіше?

— Тут також можна жити. І ось тебе зустрів.

— А чому ти навчаєшся на фельдшера? Мабуть, міг же до медінституту вступити.

— Не міг, Єво, не міг…

Дівчину інтригувала таємничість Денисової родини. А сусідка, яка все знала, якось шепнула Євиній матері:

— Зою, краще б твоя донька не водилася із сином тих професорів. Щось начудили вони. Може, шпіони якісь. Живуть тихо. З дому — до школи. Зі школи — додому. Сама подумай: якщо вони вчені, то що тут роблять?

— Що ти верзеш, Галино? Які шпіони? Ну, не склалося щось. Чого в житті не буває?

— Я попередила. Дивися, аби Євку з училища не вигнали через ту любов.

Зою все таки збентежили слова сусідки. Вона пробувала щось вивідати про «професорів». Але ніхто нічого толком не знав.

Єва, як жартувала її рідня, любила танці ще з колиски. Тому й вступила в культосвітнє училище. Вона була однією з кращих студенток.

Раз–два–три… раз… Єва кружляє у вальсі з Денисом. Вона щаслива. Хлопець зізнався їй у коханні. І запросив до себе, познайомив із батьками.

Але, здавалося, вони якось сумно дивилися на неї. Навіть співчутливо. Єві було ніяково. Розуміла: її родина проста. Батько — водій. Мати працює майстром на невеличкому підприємстві.

Потім матір покликала Дениса на кухню. Про щось тихо розмовляли. Єва помітила, що хлопець після цього похмурнів.

— Я не сподобалась твоїм батькам? — запитала після гостин.

— Що ти таке кажеш? Просто… просто мама хвилюється. А ще казала, що ти дуже вродлива. І твоя коса… Мама у захопленні.

— Справді?!

…Денис прийшов увечері до Єви додому. Без запрошення. Розгублений і стривожений.

— Мушу сказати тобі дещо важливе, — мовив, опустивши очі. — Ми виїжджаємо. Назавжди.

— З міста?

— З країни. З комуністичного раю.

— Як? Куди?

— В еміграцію. Мої батьки… вони працювали в інституті над серйозними проєктами. Було багато заздрісників. Ну й строчили різні кляузи, доноси. Мало не в зраді Батьківщини звинувачували. Батькам порадили на деякий час поїхати зі столиці. Загубитися у провінції. Це місто нам порекомендував татів товариш. Колись був тут. Сподобалося. Через усі ці проблеми батьки почали клопотати про еміграцію. Їм не дадуть спокійно жити і працювати. І тут… тут також серйозні люди приходили до нас. З органів. Ставили різні запитання… Я… я підвів тебе, Єво. Розчарував. Але я завжди, завжди буду думати про тебе. І кохати.

Єва багато з того, що сказав хлопець, не розуміла. Осмислить це згодом. А поки нестерпно боляче, що втрачає Дениса. Він не сказав, чи писатиме їй. Напевно, ні. І вони більше ніколи не зустрінуться.

— Потанцюймо, Денисе. Востаннє, — крізь сльози сказала Єва.

Раз–два–три… раз… Вони кружляли під акомпонемент смутку й розлуки. З ганку на них дивилася Зоя. Відчувала тривогу.

Рано–вранці Денис із батьками залишили містечко.

Значно пізніше Єва зрозуміла зміст тої прощальної розмови.

…Євген ревнував Єву до всього і всіх. Йому не подобалося, що дружина працює в Будинку культури. Що бере участь у концертах. Що їй дарують квіти… Через це чоловік часто влаштовував скандали. Звинувачував бозна в чому. «А з Денисом я була б щасливою», — думала Єва. І на душі ставало невимовно гірко…

Одного дня Євген заявив:

— Я знайшов достойну жінку. Не вертихвістку. Буду жити з нею. Від сина не відмовляюся. Аліменти платитиму.

Єва полегшено зітхнула.

… Застуда добряче підкосила її здоров’я. Аж до лікарні дійшло: син із невісткою наполягли, аби не жартувала з хворобою. Щойно спала температура, Єва почала проситися додому.

— Ще рано, — категорично відповів молодий лікар і зашарівся. Володя, Володимир Павлович — Євин сусід через кілька хат. У зяті пристав.

Під обід у палату принесли новину: приїхали благодійники з за кордону. Привезли гуманітарну допомогу. Цікаве жіноцтво пішло у фоє лікарні дивитися на заморських гостей, які добралися до їхнього райцентру. Не втрималась і Єва.

Головний лікар представляв іноземну делегацію.

— Містер Ден. Американський лікар. Займається благодійністю. У юності містер Ден деякий час жив у нашому місті.

Статний сивочолий чоловік кивнув головою. Усміхнувся.

— Денис! — вирвалося у Єви.

Їхні погляди зустрілися.

– Єва?! Oh my God! (О, мій Боже!) Єва! Це ти! — емоційно вигукнув англійською упереміш з українською.

Підійшов. Обійняв. На Євині очі набігли сльози.

— Я пам’ятаю наш останній вальс. Потанцюймо, Єво, — прошепотів.

Раз, два, три… раз… Вони кружляли під оплески, усмішки і сльози присутніх. Єва — у незграбному лікарняному халаті, в капцях, які норовили злетіти з ніг.

Головний лікар розводив руками, виправдовуючись перед районним начальством… Він же не знав, що в містера Дена та його пацієнтки колись була любов…

Ольга ЧОРНА.