Помагаї - «Волинь» — незалежна громадсько–політична газета
Курси НБУ $ 24.84 € 27.38
Помагаї

«Хоче донька вам допомагати – підтримайте!»

Фото 4mama.ua.

Помагаї

«Доню, твоє завдання сьогодні — навести лад у кімнаті і витерти пил на дверях», — у час канікул я стараюся частіше вплітати трудове виховання. Дозволяю їй вирішувати, коли приступати — через 5 чи 10 хвилин. Знаю і свій «мінус»: не завжди встигаю проконтролювати якість роботи. Хоча навіть при тій перевірці все боюся перегнути палицю: є ризик відбити бажання старатися

Пам’ятаю і свої відчуття з дитинства: як собаці під час спеки, не хотілося мені, щоб хтось керував мною, як полоти чи перебирати, але де й бралося натхнення, коли дорослий давав завдання за формулою «зробімо усе дружно, а тоді буде сюрприз…» Отже, без виваженості у «трудовій взаємодії» не обійтися.

Читала про два опитування підлітків різного віку, як вони допомагали батькам. Діти 4—6–х класів здебільшого відповідали, що роблять це нечасто. При цьому багато з них нарікали, що батьки не допускають їх до домашніх справ: не дають прасувати, готувати, ходити в магазин.

Серед учнів 7—8–х класів було теж багато непомічників, однак незадоволених таким станом справ виявилося у декілька разів менше!

Бажання дітей бути активними, брати на себе відповідальність згасає, якщо тато з мамою його не стимулюють.

Сімейний психолог Юлія Гіппенрейтер пояснює цю статистику так: бажання дітей бути активними, брати на себе відповідальність згасає, якщо тато з мамою його не стимулюють. Отже, пізніші звинувачення на кшталт «лінивий, безвідповідальний, егоїстичний» насправді є наслідком виховання (хоч і небажаним). Спала на думку розповідь однієї мами, яка не допускала малу доньку до прибирання на кухні, бо це було небездоганно, з розбризканою водою й недосконало вимитими чашками. Та жінка казала, що їй простіше швиденько зробити все самій і не доробляти потім. Зате через роки вона ж нарікала на лінькувату дочку.

У психологічних статтях про трудове виховання пишуть про дві небезпеки: батьки можуть занадто рано перекладати свою частину обов’язків на сина чи доньку або ж надто довго і наполегливо опікати у спільній справі. Й перше, й друге відбиває у дитини бажання щось робити. Виходить, перш ніж доручати щось, треба поміркувати, як із тим дитина може справитися (можливо, це зробити разом, можливо — наглядати час від часу), зважаючи на досвід.

А ще, як на мене, найважливішим є емоційний фон, тобто з яким настроєм даємо завдання, якими словами, як закінчилася така взаємодія минулого разу… Юлія Гіппенрейтер згадує зі своєї практики випадок, коли одна дівчинка–підліток зізналася, що давно б уже прибирала і мила за собою посуд, але «тоді батьки подумають, що перемогли». У цій фразі вгадуються затяжні і неприємні «домашні війни», при яких, мабуть, тато з мамою хочуть, щоб їхня дитина була працьовитою, але надто «нагинають» — відтак вона опирається не через небажання щось робити, а через небажання поступитися… Найлегше, звісно, гаркнути, випустити всю агресію, але прості дороги не завше ефективні. Зрозуміло одне: з негативними емоціями набагато гірше працюється.

Маєте якийсь цікавий досвід? Не тримайте його лише у своєму сімейному колі — хай стане в пригоді й іншим! Чекаємо листів за електронними адресами: okovalenko74@gmsil.com або tsikava.gazeta@gmail.com.